Правда Кобзаря - Барка Василь

І простив небогу!

Отак, люди, научайтесь Ворогам прощати, Як сей неук!..

Де ж нам грішним, Добра цього взяти?

І тут, в поемі, писаній на засланні, і в цілому "Кобзарі" — видно що Шевченко зовсім не був таким фанатиком сокири, яким хотять змалювати декотрі теоретики, кажучи, ніби аж в "омріяному майбутньому", куди поет "зазирав" (!), він бачив перемогу людяности, але його шлях туди лежав "через "сокиру"". Ото ж і є, що не тільки через сокиру, але і через людяність одночасно! — через християнську милість і прощення, як сказано в "Неофітах":

... Тебе простять, Вони брати і християни.

Пишучи ці рядки після заслання — після всього горя, він, хоч вів розповідь про римського цезаря, але мав на оці спричинника горя всенародного в Україні і свого власного: в десятилітній каторзі, — мав на оці царя.

Прощення було для Кобзаря ідеалом, якому всі люди повинні навчатись, бо ще не здібні до нього. Ще не мають його як добро для збагачення серця. Бо надто в гріхах. Тільки чисті серцем, не зіпсуті в несправжніх і морально калічних "науках", — здібні на великий, можливо найбільший для людини подвиг милосердного прощення: як той "неук", щира селянська душа, що калічені руки піднявши в молитві, прощає всі провини іншій душі.

Це була найвища мрія Кобзаря і небо для його власної душі, що освітлювало найкращий "шлях" до "жайбутнъого". Але, знаючи сили всіх пристрастей в полоні гріхів ("Де ж нам ,грішним, добра того взяти?"), знаючи брак цього добра на обох сторонах, Шевченко і сам грозив сокирою всім "губителям" і кликав до неї, гирб збудити волю. Проте, шлях через сокиру не був першим, з погляду поета: ні, був другим, після того, який показують •неофіти і сивоголовий селянин. Це вже теоретики, виховані в ггоспільній клясоненависті при партійній калабані, з ворожнечею, замісто людяности, дійсно "підкинули" Шевченкові сокиру сталінсько-беріївської продукції: для виключного і безперервного вжитку в ролі ключа до проблеми "май-бутности", шлях до якої спрямували тільки через це знаряддя, що має штамп ЦК і обробку в стилі "культу особи".

В цій сокиряній концепції комуністів, "торжество людяности" відкладається в "довгий ящик", поза межами "будівництва" з участю сучасних поколінь. Як і з особистою свободою, тут, за гострим висловом О. Герцена, "увертка", аби обійти справу.

На відміну від подібного відкладування "торжества людяности", замісто якого проголошено і запроваджено терористичну диктатуру на весь "шлях" до майбутнього, Шевченко бажав "торжества людяности" для свого часу: над сокирою і над всім шляхом до майбутности.

Він бачив неминучість боротьби і з найбільшою рішучістю кликав до неї, але ніколи не надавав Ш виключности, як "шляху", і не бачив зверхно-сти в ній — над іншим напрямком, що відкривався в світлі великих правд. Звідси походить одна з різниць між Марксом і Шевченком, протилежними сучасниками. На погляд комуністичного патріярха, суспільство — арена безжалісної і безком-цромісової, поза всякою людяністю ,боротьби проти зненавиджених кляс: для встановлення диктатури і, в безперервному насильстві, зметення тих кляс цілковито з поверхні життя, — "майбутність" побудується без них. Жодної сфери святих і вічних могутностей, суперечних з теорією тієї боротьби, для Маркса немає, і вся мораль загальнолюдського і надчасового значення перекреслена; назамін проголошується мораль відносна: з погляду клясових інтересів.

Зовсім відмінні погляди Шевченка, як співця боротьби: звільнення треба здійснити враз — через всенародне одностайне повстання — і, покаравши головного "ката вінчанного" строго по суду ("немудрії" — "осудять"), враз, негайно, в той самий час відновити громадянський мир і знайти згоду для життя. Всі повинні всім простити, як брат братові, і жити чесною і доброю громадою. Коротко кажучи, "торжество людяности" здійснюється негайно після розправи з "великими катами", "царями неситими'; без жодного відкладання в майбутність; і продовжується в житті весь час. Це негайне торжество, як мотив, проходить через весь "Кобзар", висвітлюючися в різних сторонах свого здійснення і цінности.

Не тільки в прощенні від простих сердець — їхнім вельможним терзателям і злим людям: як вчинив сивоголовий козак або жінка в поемі "Слепая".

Я всем простила, я забыла, И вашей славы не взяла,

Я подаянием кормила Мое дитя.

Але торжество людяности в час перемоги і до неї, повинно здійснитися, як вчить Шевченко, також і в відношенні до "царів неситих". Є в поемі "Тризна" знаменні слова Шевченка про заповідне вчення: вище за всі інші, знані людям, — це християнське вчення він зве таємним ,бо до нього треба готуватися, треба перейти трудний шлях перемоги над звичною ненавистю багатьох, яка так відкрито запанувала в суспільстві.

Скажи мне тайное ученье Любить гордящихся людей И речью кроткой и смиреньем Смягчать народных палачей.

Отже, не тільки ота сокира, як виключний ключ, але, над нею — щось незміренно вище: вже 'тепер, на всьому шляху до прийдешнього.

Шевченка іноді порівнюють, зіставляючи в ряд, з Пушкіном ,або Лєрмонтовим. Це — і вірно, і невірно. Бо в "Кобзарі" є відповідники до твор-чости і того і другого поета. Але, коли говорити про зіставлення, то сталося так: творчість Шевченка одного вмістила в собі достатньою мірою для України всі цінності, які заключені в творах всіх російських поетів т. з. "золотої доби", включаючи Тютчева. Так здійснилася справедливість Духу — в розсуді між великозваними і приниженими.

Згаданий мотив зм'ягшення сердець "народних катів" зустрічаємо в багатьох поетів, зокрема, як паралель, в Тютчева і Шевченка, але з якою глибокою і цікавою відміною! Тютчев в "Послании к Пушкину", також клясичному речникові того мотиву, — окликує:

Певец! Под царскою парчою Смягчай, а не тревожь сердца!

Тютчев, як і Шевченко, бувши сучасником Маркса, протиставився теорії кривавого насильства над множинами людськими і нищення їх, ніби то для виправлення суспільства. Він знав, як і Шевченко, значно, значно більшу правду: про сили надсвітні і визначальні, в їх світлі любови і милосердя. Над всім "Кобзарем", над повним закликом до боротьби сокирою і над всією свідомістю Шевченка постійно світліла священними обрисами своїх світів — та вища сфера вічного буття. В ося-єнні від неї поет бачив шлях людей до майбут-ности, коли, після перемоги, без "врага" і "супостата", без заллянованого вживання сокири, мирною працею "пустинню опанують веселії села".

Чому в "Кобзарі" відкинуто постійний сокиряний вжиток, про який теоретики червоної преси запевняють, що то — єдино можливий спосіб на "шляху"?

А ось чому: Шевченко, як поет з пророчою ясно-видючістю і виключним даром серцевідання, бачив, що постійний вжиток кривавих засобів оздоблює серця і породжує нескінченний ланцюг ненависти з помстою, який приводить до спільної загибелі. Взірець того, на науку обом сторонам, дано в "Гайдамаках". І сказано твердо в передмові, з увагою якраз для тих, хто вспадковує наступні ланки погибельного ланцюга.

".... Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами."

Знав Кобзар: що грозило руїною безконечною і як треба вчинити, запобігаючи їй — спинити враз злі пристрасти і, через прощення, завінчати перемогу миром.

Чому теорія Маркса, при запровадженні в життя, сама виключає свій успіх? — тому, що руйнує духовні підстави його в суспільстві. Бо воно, з своїми досі невивченими закономірностями і рушійними могутностями, — поступає вперед через возмездя за переступи. Вся ненависть і безвинна кров, пролита в масових насильствах, великови-мірних і заплянованих в теоретичній системі, мусить відплатитися на всій справі. Від неї віднімаються наперед життьові благословення. Без відпо-кутування всіх кривд, здійсненого по негайній і цілковитій відмові від них, — серця будуть і далі породжувати злобу. Будуть обертати її знов і знов на "своїх", за відсутністю знищених "ворогів" кожної попередньої формації.

Ця правда чудово висловлена в найвизначнішого мислителя кінця XIX століття, В. С. Соловйова:

"... Для всякого неупередженого розуму цілком очевидно, що бунт і грабунок — погана школа справедливости і що немаєтні, ограбувавши маєтних, неодмінно почнуть грабувати і утіснювати один одного".

Тут, мабуть, найгіркіша і найсміливіша істина новітньої доби! — охоплює цілий закон діяння многости людей, відданих свавіллю і переступові, в ім'я поборювання цих останніх, чинених іншими. Відколи існує думка геніїв поезії, вона весь час вертається до цієї теми, наприклад, в Есхіла — в "Орестеї": трагічна повість про скінчення згаданого ланцюга переступів і відплат. Шевченко вирішив загадку дуже мудро, як і еллін: через велику дію громадського розсуду назавжди і через негайну відмову від злоби і помсти, замінених на добро-творність.

Вірші милости і прощення в "Неофітах" написані після каторжної солдатчини десятьох років і гіркого досвіду їх, по всіх іспитах долі — в стражданнях і руїні особистих надій, зате на вершині життєвої мудрости, здобутої в довгочасній душевній драмі, з думами, родженими при шуканні, що завінчують світогляд безмірно вищими скарбами духовними, ніж вся поезія соціяльних розсудів зброєю і кров'ю.

Бачимо духовну велич поета-християнина, образ якого так лихоманково закривають бронзовою личиною, фарбованою червоно, службові теоретики. Вони звикли думати по розказу "деспота скаженого" і його душогубницьку сокиру чіпляють на "Кобзар".

Але в Шевченка сокира знаменує тільки неминучий сполох кари, викликаний самими "катами людськими"; сполох і вибух, в якому виразиться гнів народній. І тоді враз — мир і згода! як благодать, незміримо вища від всіх порахунків ненависти з П прокльонами.

Не прокленуть, а тільки плюнуть На тих оддоєних щенят ...

Поет волів бачити повну перебореність всякої злоби і лиховістя; мріяв про беззлобність і вга-шення гніву.

І на злих моїх погляну Незлим моїм оком.

Не плач, не вопль, не скрежет зуба — Любов безвічную сугубу На той світ тихий принести.

Отже, в першу чергу і над усе Шевченко був людиною миру особистого і громадського — в суспільстві, як також на всьому світі: всеземній сім'ї народів; був передусім людиною братерської любови між всіма людьми і націями, а не людиною пролиття крови і ворожнечі.