Правда Кобзаря - Барка Василь

В свою чергу, підручні наводили помножений особистий страх на менших чинів, ніж самі, а ті — особистий страх ще на дрібніших, і так аж до найнижчого щабля червоної драбини. Кожен міг би повторити слова теперішнього вождя: теж боявся особисто. І тут пригадується разючий парад подібного затиску — через ієрархію чинів.

Дивлюсь, цар підходить

До найстаршого... та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака;

Та меншого в пузо —

Аж загуло!.. а той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого,

А той дрібних, а дрібнота

Уже за порогом

Як кинеться по улицях,

Та й давай місити

Недобитків православних,

А ті голосити;

Та верещать; та як ревнуть:

"Гуля наш батюшка, гуля!

Ура!., ура!., ура! а, а, а!"

Відкрилася схема особистого подіювання в без-свобідній ієрархії, що осягає суспільство згори до

низу. Це — сама "механіка" цілокупного впливу від зверхности до залежности, коли нищаться вартості осіб: гідність, особиста свобода 1 почуття справедливости. Замісто них заходить "раболепіє", розцвітаючи татарщиною примусового славлення царя — "губителя", на глибині народного побуту. Видно з мальовничої схеми, що причиною сліпого і закрученого славлення в "масі" служить попереднє знеправлення особистости в самій ієрархії. Весь гіперболічний Гротеск Шевченкового опису є взірець найсправжнішої реалістичносте: з мистецькою віддачею норовів і виразом самого характеру взаємин в здичавілій "піраміді" деспотичного уряду; а головне—в зображенні моральної зруйнованости серед обставин безсвобідного життя осіб. Тільки через державну драбину, складену з численних урядовців, що позбавлені свободи особистого погляду, можна тримати "маси" нанизу — в стані череди.

Декотрі кореспонденти "Літературної газети" з піною на устах винуватили всіх, хто в світі говорив правду про свавілля в добу "культу особи": досить поглянути в комплекти часопису — там знайомі прізвища. Що ж виявилося? Крик марний; на XX з'їзді КПРС таки ствердили — дійсно, країна страшенно терпіла від "свавілля однієї особи", яке "заохочувало до свавілля й інших". Супроти всього рожевого розмальовування і "ура!" для "батюшки-царя", що виголошували теоретики, голосні також і сьогодні, виявилося: "масові арешти і заслання багатьох тисяч, екзекуції без суду і навіть без нормального слідства витворили атмосферу непевносте, страху і навіть загальної розпуки".

Читаємо в документальному тексті з XX з'їзду КПРС точні означення про особисту владу: попередній вождь показав "свою нетолерантність, свою брутальність і своє зловживання владою"; користуючись "своєю необмеженою владою, дозволив собі багато зловживань"; "почав щораз більше зловживати своєю владою"; міг вирішувати всі справи "сам один"; "маючи необмежену владу... еш мучив людей морально і фізично"; "застосовував масовий терор". А як кричано йому "ура!" — всі знають; скрізь роблено; — на XX з'їзді теперішній вождь назвав джерела: "повісті, фільми та історичні "наукові" твори", тільки забув про творчість теоретиків з "Літературної газети", які безчестять Шевченка, віднімаючи в нього поняття особистої свободи, людини, бо воно для них самих стратило вартість. Ми далекі від винувачення їх за минулі славослов'я деспотові, — тільки ж треба хоч сьогодні схаменутися і перестати з льокай-ськими очорненнями правди. Існує вихід із становища: можна обминути випадки, коли змушуватимуть говорити фальш.

Здається, Бісмарк сказав, що найбільше криво-мовности поширюють перед виборами, під час війни і після полювання. Що ж до всієї преси в УРСР, то рекорд без перерви здобувають навколо питання про свободу людини, право вільного вислову своєї особистої думки і можливість здорової і творчої опозиції — особистої і партійної, як на Заходь

Прикладів безліч: від очорнення робітничої революції в Угорщині 1956 року, як ніби то "бур~ жуазної", і аж до поняття особистої свободи в Шевченка, мовляв, "підкинутого" реакціонерами.

Повну рацію мав Пушкін, казавши, що він народові довго буде "любезен", бо в свій жорстокий вік прославив свободу, і то в повному значенні і змістовому обсягу слова: і особисту і громадську. Але втричі з більшим правом міг це сказати про себе Шевченко. Від десятиліття стає все любезніший народові України як співець великої і повної свободи: в прагненні до безграничної добрости Творця.

Автор "Кобзаря" як речник волі названий в резолюції Конгресу — поруч виразників західнього поняття особистої свободи, і, певна річ, неможливо заперечити проти зближення в згаданому понятті, наприклад, Шевченка і Шеллі. Обидва, при багатьох відмінах, були борцями проти деспотії. Політична лірика англійця охоплює ряд мотивів, що зустрічаються також і в "Кобзарі". Образ нескоримого Прометея-тираноборця спільний в обох поетів. А герой Шевечнкової "Тризни" належить цілковито до сім'ї ідеальних постатей в творах співців свободи, Шеллі, Байрона, Гельдерліна та інших: постатей з трагічною долею і шляхетністю свободолюбних поривів. Теоретик з "Літературної газети" підставляє, замісто західніх поетів свободи, "реакційну буржуазію", аби тільки очорнити цілком вірну думку: про спорідненість ідеї Шевченка і поняття справасн-ьої свободи особи на Заході, поняття, що як раз там протистоїть всякій буржуазній реакції, проти якої протягом життя боролися Шеллі і Байрон, Гюґо і Барб'є, Шіллер і Гайне, виразники того поняття. Всі герольди свободи на Заході боролися проти реального противника і надзвичайно сильного, терпіли поразки і гинули, аж поки домоглися перемоги: над реакційною буржуазією і шляхтою, в наслідок чого тепер твердими законами забезпечено в Англії та інших демократичних країнах цілковиту свободу особи. Скажім, в Лондоні, при зборищі народу, під відкритим небом, промовці критикують уряд країни, перебираючи всі кісточки і вказуючи на кожну помилку і відступ від законности; нехай спробує теоретик з "Літературної газети" зупинити їх! — поліція забороняє перешкоджати. Це — так само, якби 1936 року в Києві, біля пам'ятника Богданові Хмельницькомзг, виступив перед народом товариш Л. Новиченко і в промові, заявив, що вождь Кремля застосовує масовий терор до безвинних українців і "нищить їх фізично і морально". Коли ж секретар парторганізації Спілки письменників хотів спинити промовця, — підійшов міліціонер і сказав, що закон забороняє перешкоджати громадському промовцеві.

Про таку свободу, неможливу в СРСР і повно здійснену в демократичних державах Заходу, говорить документ Конгресу.

Шеллі, Байрон і Гайне провіщували її, як Шевченко: в цьому ж і спільність! — при всіх різницях. І нема в такому прирівненні жодних "гріхів", навіть з погляду марксизму, бо його основник, Маркс, захоплювався названими співцями свободи, віддаючи перевагу першому з них.

Він з великою тривогою стежив за зростом неситі і.мперіяльної Росії, як носія всякого невільництва, і відзначив по кілометрах розпросторення царської чінґісханщини в її загрозах для Заходу. Як Маркс остерігав західні країни (між іншим, він користувався в них справжньою свободою особистої думки, переважно — проти них), так Достоєвський попереджував саму Росію: що її загарбництва в Европі примусять тамішні держави об'єднатися для оборони, і росіян будуть спалювати, як "шкідливих паразитів". Це був пророчий голос найбільшого з геніїв Росії, полум'яного патріота її, який прови-джував, звідки і від чого — нещастя: від отечественно!' жадоби на чужі землі в Европі. Бо хочеться і там накласти мимрецовську лабеду, щоб згас дух людської свободи, який огенно довшає в імперський острог народів і збуджує вільнолюбні думки.

Сьогодні той самий "пейзаж"!

Від Будапешту до Баку — всюди, як звав Досто-євськийі "божевільна скачка... розгнузданости" породжує ненависть в народах.

Один приклад: недавно польський журнал "Культура", в числі, проуроченому до польсько-російських відносин, вмістив статтю з увагою, що російський народ не здає собі звіту, наскільки велика ненависть до нього в Польщі, де це почуття охопило всіх: інтелігенцію, робітників, селян, комуністів і католиків. Читаємо: "ненависть поляків до росіян досягнула безмірности, перевищує ненависть індусів до англійців, і ніякі слова не дають про неї поняття." Якщо хтось думає, ніби це почуття менше в Угорщині і східній Німеччині, в країнах Прибалтики чи на Кавказі або в середній Азії, — той помиляється. Все більше і більше росіяни стають найосоружнішою і найненависнішою нацією новітнього часу і довго на тому огненному вулкані всидіти не зможуть.

Хто зберігає здоровий сенс і серце, не радітиме про це, навпаки, дуже скорбітиме, бо ненависть між народами є сила руїни для всіх разом, крім того, що це почуття своєю природою становить найбільше зло також для тих, в кому воно твориться.

Але нема іншої ради, як одна, — для загального визволення — росіяни повинні з несвоїх земель відійти; бо та ненависть, вибухнувши при обставинах значного конфлікту, відплатиться на нації: можливо, з історичною катастрофою.

КОБЗА І СОКИРА 1. Небо поета

Ненависть, яка мстить, є початок безумства і сме-рти, своєї і чужої. Навпаки, прощення, становлячи початок миру з Богом, укріплює в дорозі до вічного порятунку, бо заслуговує, — в законі правди і милости, — відпущення гріхів. "Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть", сказано в На-горній проповіді, повченні найвищому і неодмінному для неба і землі. Воно було світлом для Шевченка; передвіщення його в старозапівітному пророцтві стало взірцем для "Кобзаря".

Вдові убогій поможіте! Не осудіте сироти,

І виведіть із тісноти

На волю тихих, заступіте

Од рук неситих!

Це — переспів, майже дослівний, з книги Ісаї, який передає слова Божі:

"Обмийтесь, очистіться; віддаліть злі діяння ваші від очей Моїх; перестаньте робити зло;

Навчіться робити добро, шукайте правди, спасайте пригніченого, захищайте сироту, заступайтеся за вдову.

Тоді прийдіть — і розсудим, говорить Господь. Коли будуть гріхи ваші, як багряне, — як сніг вибілю. Коли будуть червоні, як пурпур, — як вовну, вибілю":

Шевченко часто звертався з віршами про мило-

сердя і прощення; зокрема — в поемі 1848 року:

про козака, що його життя занапастив пан, споку-

сивши його жінку. Вернувся той неборак сивого-

ловий додому

Підняв руки калічені До святого Бога, Заридав, як та дитина ...