Правда Кобзаря - Барка Василь

Бо сказано: "Пізнайте істину і вона визволить вас". Якраз ці слова Христові оголи в основі визвольної діяльності* Кмрмло-Методігвемсого братство, як свідчить П. Куліш, попереджуючи в спогадах, що про це "хай знають усі". Звідти братчики взяли духовний ключ для звільнення людей з кріпацтва. Вчив і Апостол: "де дух Господній, там свобода".

Коли навіть ще не могли кріпаки побачити істини, то вже саме шукання — в дорозі віри, — давало їм певну запоруку того визволення, що має вічну цінність.

Аби шукали; хто шукає, той знайде.

Тут покладено також одну з найосновніших підвалин західньої культури: право вільного особистого шукання істини, без жодних адміністративних обмежень; без жодних заборон від держави.

Ідея цього шукання зберігається віками, відколи її висловив Августин Блаженний:

"Боже, Ти створив нас для Себе, і душа наша і м'ятуще серце доти томляться, не знаходячи собі спокою, поки не заспокояться в Тобі".

Рідко хто з новочасних поетів так переживав це шукання, як Шевченко, чиє духовне життя було допитливою мандрівкою. Томився душею, подібно до "фавстівської" людини; м'ятущим серцем іноді загорявся в бунті і відвороті, щоб знову ж прямувати чимдуж висхідною стежкою.

Він знав про стан блаженного втішення серед всіх скорбот, дарований побожному шукачеві істини; і виобразив той стан: "серце щебече Господнюю славу". Тоді кобзар щасливий, не зважаючи на старість, самоту, нерозуміння людьми і всі злидні життя, в яких "попідтинню, сіромаха, і днює й ночує". Серед найчорнішої недолі знає втішення. Бо зберіг знання істини, з якою душа дістає осо-бисту свободу не для свавілля, але для прийняття Божої волі: це — вершинна ідея свободи особистосте, розкрита в культурі Заходу і в творчості Шевченка.

Однак, подвиг співця, шукача світла собі, як також всім іншим, зустрічає не тільки нерозуміння, але й прямий осуд.

Один з клясиків-корифеїв, виразників західньо-го світогляду, писав:

"Це апостольське служіння, ця глибока переконаність людей обдарованих накладає їм них тяжке обвинувачення, що висувають проти них майже всі люди, які нездібні мислити".

Одночасно сказано також і в "Перебенді" Шевченка, що "насміються", "дурнем" назвуть, "проженуть" гуляти понад морем, "одцураються". Хто ж вони? — передусім діячі з "Літературної газети" і, звичайно ж, їхні думкодержці з партійних олімпи-ків: звідти забороняють писати правду.

Пророча сторона в поезії Шевченка така сильна, що ніби про сьогоднішній день читаємо, коли з гіркою насмішкою сказано про удаване потурання сильним, аби закрити від них свій вільний духовний світ.

Треба оборонити найвищу цінність — духовну свободу в повній незалежності. її значення зберігається навіть при зовнішній несвободі людини, як говориться в Софокла: "хоч моє тіло в рабстві, ще мої думки — вільні". Якщо ця особиста свобода думок збережена, вона запалить також інші душі в свій час і допоможе розкрити очі народові; а не буде її ні в кого, тоді і надія на визволення з деспотії марна.

Шевченко до кінця днів непохитно вірив, що слово провісника спроможне розбити тьму неволі, коли б тільки збереглося вільним від всякої за-лежности в рабодержців. Віра справдилася на самому поетовому слові: з ним як духовною зброєю народ України вибився з неволі царської.

А ось кричать, що навіть і саме поняття про свободу особи, в повноті його обсягу і реальности розвинуте на Заході, як і в козаччині — на Україні, звідки ввійшло з живим духом в "Кобзар", — що воно, мовляв, "чуже" і "вороже" Шевченкові!

Як школярі назвуть того, хто, не бачачи в саду жодного окремого дерева в весняному обквіті, запевняє, що "сад цвіте"? Скажуть, несповна розуму або — обманник. Бо і діти тямлять: сад тоді цвіте, коли цвіте в ньому всяке окреме дерево — вишня, слива, груша, яблуня тощо. Тільки з їхнього окремого цвітіння складається цвітіння саду. Але філософи з "Літературної газети" хочуть переконати, що без свободи окремих людських особистостей (і то в повному її значенні, як на Заході в демократичних країнах!) можна мати вільний народ, з тих особистостей складений. Розкажіть своєму батькові! — говорилося в таких випадках.

Є дві великі неволі: перша — неволя фізичної особистости, неповна і минуча, бо для душі обривається з тілесною смертю; друга — неволя в путах гріхів, продовжується вічно, в посмертному житті, якщо душа не визволиться через віру в Христа. Він є істина, що дарує свободу, звільняючи з духовних кайданів, слідом за якими впадуть всі інші.

Тому фізично підневільний колгоспник-кріпак, який душею приналежить до Спасителя і, терплячи в житті кривду від червоних чиновників, сам її не заподіює нікому, — є вільніший від вічної погибелі, ніж майор понурої установи, погрузлий душею в страшний переступ людоморства і людоне-нависти: то взірець раба власних гріхів. Подібних до нього Шевченко називав "рабами з кокардою на лобі" — якраз на лобі, не тільки в тому значенні, що кокарди ношено на картузах, як блискучу ознаку службовости (про цю загальновідому річ не треба було б поетові повторюватися), — але ще в глибшому значенні прикмети духовного рабства в пазурях зла.

Бузувірства вождя — "генералісимуса" і всього ЦК КПРС, які закривавили СРСР і розтоптали всяке право людське, були б неможливі, якби в громадян зберігалась особиста свобода — думок, вислову, сумління і критики: цю останню замінили само-бичуваннями всіх, крім головних спричинників все-народнього горя.

ПОЧАТОК ПЕРЕМОГИ

Повний штат редакції "Літературної газети" знає, що через брак особистої свободи досі не можна в цій газеті друкувати жодного уступу з промови самого керівника КПРС, на XX з'їзді, яка повністю опублікована в вільних закордонних часописах, званих "буржуазними" і "реакційними". Це вражаючий курйоз для цілого століття.

Але є інші дивовижі поряд нього; наприклад: про національного поета Росії можна в Москві писати, що він, Пушкін, був борцем за свободу і особисту і суспільну, в такому дусі, як декабристи і видатні мислителі Заходу; але в Києві написати цю саму правду пр національного поета України заборонено.

Коли хто скаже, що західній ідеал особистої свободи властивий також і Шевченкові, то в "Літературній газеті" проголошують, що це — фальшування "Кобзаря" і "підкидання" йому "ворожого" поняття. А берете до рук II том однієї з нових збірок творів Пушкіна, і там коментарі так і чешуть, що в Пушкіна було поняття особистої свободи, спільне з західніми поетами, зокрема з Байроном. Навіть сказано, що Пушкін склав був плян своєї втечі на Захід, до свободи, але не зміг здійснити задуму. Це говориться в зв'язку з віршем "К морю", де "свобідна стихія" названа, — як би ви думали? — названа тією жаданою межею, до якої поет прагнув душею сам особисто:

Моей души предел желанный

Далі говориться:

Ты ждал, ты звал... я был окован;

Голос свободи звав самого поета, який означив, що не міг, через окови, прибути, — то були окови його серця. Отже, не про "масу" говорить поет, але про своє "я", про свою особистість. І вказує сам, наскільки еіи захоплений західнім поняттям Байрона про свободу, називаючи його володарем дум. Загальновідомо, яким пристрасним споборником якраз особистої волі людини, в визволенні народів, був Байрон, що віддав своє життя за свободу Греції. Властиво, поезія бритійця, це — переважно вираз прагнення людської душі, людської особисто-сти навіть дуже посиленого в т. з. байронізмі: звільнитися від різноманітних оков, накладених на неї в змертвілому суспільстві. Тому і сказано про смерть поета:

Исчез оплаканный свободой

Он был, о море, твой певец

Але в Пушкіна і в Байрона, що, належачи до шляхти, не знали найгіршої неволі особистої в кріпацькому рабстві, ні прагнення до особистої свободи, ні виспівування його не було таким палким і заповідним, як в Шевченка, і ІГО якраз в спільноті/ з ними дусі і понятті персонального визволення людини,

І тепер різниця та, що про поета російського правду можна писати скрізь, але про українського — ні! На всю УРСР чути крики в Києві, які цю правду хотять заглушити і обчорнити, ніби то під-кидок, "чуже" і "вороже" поняття. Коли б це збезчещення і приниження Шевченка, при піднесенні Пушкіна, заподіяв росіянин, то був би великодержавний шовінізм. Але знайшлися "свої". Цей вчинок "земляків" є тільки показник рекордної гнуч-кохребетности в рабстві.

Теоретик напинає собі голос аж до дієзів на верхніх регістрах, виклинаючи з "Кобзаря" ідею, спільну в Шевченка з першорядними поетами XIX століття. А не змігши, затуляє її своєю газетою і кричить, що та ідея "підкинута" Шевченкові. І не бачить, наскільки обкрадає Кобзаря і принижує супроти його великих сучасників.

Тут визнаймо рацію Геґелю, що казав: "не ланцюги роблять раба, але свідомість, що він раб". Теоретик "Літературної газети" полюбивши свої кайдани на серці, вже із звички все вітчизняне принижує серед світових цінностей. Кричить, що ідея особистої свободи людини, в повноті її, як на Заході, — "підкинута" нашому поетові, і ким же, ви думаєте? .. виявляється, що "реакційними американськими пропагандистами"!

То ця велична ідея літератур Заходу, яка най-яснішим огнем поломеніє в їхніх безсмертних ар-хитворах-шедеврах, починаючи від "Прометея прикованого" Есхіла аж до драми Шіллера і Ґете і після них, до сучасности, і яка спалахнула в "Кобзарі" цілковито нарівні: і чистотою, і красою, і могутністю, — виходить, коли послухати червоних рабів з Києва, є тільки байстря, підкинуте з двсру закордонних "реакціонерів" на поріг "Кобзаря".

Треба обороняти пам'ять поета не тільки від на-кладзчіз бронзової личини, але і від крадіжників, що видирають з його поезії найзолотіші сторінки світового значення.

На тих сторінках написано жаріючими літерами, що визволення починається від думок і від знання людської особистости про свободу, право на неї і спроможність її здобути. Без того знання неможлива воля.

Ярема гнувся, бо не знав, Не знав, сіромаха, що виросли крила, Що неба дістане, коли полетить, Не знає, нагинався.

Краще означено, ніж в Геґеля! — і основна думка, в отрогма: фігурах епанастрофи і одпопочатку, повторена так, що кругами відгомонілася в несяж-ній картині: з пригнобленим станом окремої душі ти з її непізнаними можливостями свободи, відкритими в небесну височину.