Листя землі - Дрозд Володимир
А до хати ніхто й порога не переступив. Як це все — тяжко. У голові моїй — наче паровоз гуде. І ніби привиджується мені душа материна, як вона пливе в повітрі, до столу, води напитися, а в склянці водички давно нема, висохла. І душа, зобижена, летить крізь прочинену кватирку вікна геть із хати і вже — не вертається. І я залишаюся зовсім сама. Лише домовик, солодко потягуючись у сні, темніє в кутку, біля давно нетопленої печі. І я уже ладна була заснути навік і ніколи не прокидатися. Так мені хотілося повного забуття, що я уже й на світло дня, яке цідилося крізь замурзані шибки вікон, не дивилася, згидилося мені світло.
І раптом одної ночі чи то сниться, чи то привиджується мені, але так — ніби насправді. Стою я в повітрі, наче хмаринка у безвітря, а яка сила тримає мене над землею — не відаю. Унизу, піді мною, — поля, заводи, ріки, а збоку — гора, на нашу, Холодну, гору схожа. І ось вилітає з-за тої гори сизокрилий орел, крила його — широкі, на півсвіту, і то уже не орел, а сам товариш Сталін, на крилах, зітканих із небесної блакиті, а лице — як сонце. І усе унизу, піді мною, — і земля, і води — зацвіло в промінні золотому од лиця його, заяскравіло, засяяло пурпуровими вогнями. А на обрії — люду-люду, наче усі земляни вийшли дивом тим помилуватися, і широкрилий орел із обличчям батька Сталіна до них летить. Тут я прокинулася і зрозуміла, що льотом тим орлиним товариш Сталін показав мені шлях — до людей. І мені знову захотілося жити і працювати, виконуючи вказівки Вождя.
І десь уже на сьомий день від початку хвороби Віра вибралася у двір, сіла на призьбі. Хвороба відступала.
Лагідне сонце своїм теплим промінням, наче мати руками, поки жива була, пестило її. Хату обступив високий бур'янище, але вирвати його Віра сил не мала. Тут Віру з вулиці побачила крізь бур'ян тітка Дуська, зайшла у двір: "Се-бо ти, Віро?" — "Я, а хто ж іще…" — відповіла Віра. "А де ти стольки днів пропадала? 1 коли приїхала?" Віра схилила голову, щоб тітка не бачила сліз її, що ними наповнилися очі, і каже: "Нікуди я, тьотю, не їздила, я — хворіла, лежала у хаті, і на ноги звестися не було мені сил". "Ну, ладно, я зараз не маю часу на балачки з тобою, — трохи присоромилася тітка. — Мушу я бігти додому, щось приготувать попоїсти, скоро моє горечко із роботи прителіпається. А ти як побачиш, що мій Захар теліпає додому, і ти слідком іди, чуєш?" — "Чую!" — кивнула Віра. А сама подалася на сусідню вуличку, там проживала подруга по технікуму, уже ж на канікулах студенти були. І дізналася вона у подруги, що завідуючий навчальною частиною товариш Цибенко, почувши від мньовських студенток про смерть Віриної матері, переказував, аби Віра верталася до технікуму. "Я і сама уже про це думала, — відповіла Віра. — І товариш Сталін закликає молодь оволодівати знаннями, у ночі безсонні і многотрудні дні про наше майбутнє дбаючи. Але не маю я за що до нашого технікуму доїхать".
Повернулася Віра додому і знову сиділа на призьбі своєї хати. Коли ж дядько Захар іде повз її двір, побачив Віру, зупинився: "Приходь, дочко, до нас. є у мене до тебе балачка". Віра почекала, поки він повечеряє, аби не заглядати голодними очима до чужої миски, тоді пішла. Побачивши мене, дядько Захар мовив: "Дусько, дай гості що-небудь поїсти, а потім я буду з нею балакать". Він був простий чоботар. І було у нього з Дуською аж семеро дітей. Після революції нова влада нарізала їм ділянку землі і допомогла побудуватися. Тепер діти виросли і притулилися до нового життя: старший син їздив на паровозі, інші працювали бухгалтерами, інженерами, лікарями. Так що тітці Дусьці було біля чого розвертатися, мусила б бути вдячною товаришеві Сталіну за щасливе життя. Але портрета вождя і учителя я у їхній хаті так і не побачила. Темрява свідомості ще не залишила дядька Захара і тітку Дуську: на покуті висіли самі іконні пережитки і блимала лампадка.
Коли Віра поїла, дядько Захар став казати до неї: "Знаєш, дочко, тобі треба повертатися до технікуму. Продавай скоріше хату і їдь. Бо твоя матка трималася за сюю хату і померла. Так і ти зігнешся тілом і душею, калі у сій халабуді зостанешся". — "Дядько Захаре, у міськраді мені сказали, що наша хата конфіскована за борги, бо ми з матір'ю не платили ні ренти, ні страхівки, — зітхнула тяжко Віра. — Так що продавати нема чого". — "Не будь дурненькою, дєвко! — вів своєї дядько Захар. — Я уже знайшов тобі покупця на хату: на знесення. Ти продаси, візьмеш гроші, хай і невеликі, бо хто тобі за сюю розвалюху великі дасть, і — їдь".
Я погодилася із дядьком Захаром, що мені ще було робити. Наступного дня він привів покупця, свого зятя, той заплатив мені за хату триста шістдесят карбованців. Але і тим грошам я раділа, мов дитина. Я купила дешевеньку, плетену з лози, валізу, склала у неї своє лахміття, зняла із покутя і поклала зверху портрет дорогого товариша Сталіна і пішла з дому. А вже прийшов зять дядька Захара із родичами своїми, щоб ламати його. Я довгенько стояла посеред двору і дивилася, як дім руйнують. Ось у кімнаті і кухні зірвали підлогу. Потім зняли фільончаті двері. Потім вийняли рами вікон. Дім дивився у мою душу порожніми очницями. Серце моє розривалося від болю і туги. Я одвернулася і побрела на вокзал. Я намагалася іти глухими, окраїнними вуличками, аби не зустріти когось із міськради. Бо вважала, що вчинила величезний злочин, продавши хату на знесення. Що сказав би на це дорогий товариш Сталін, якби дізнався про таке? Радянський народ напружує усі сили, аби прискорити під мудрим сталінським керівництвом соціалістичне будівництво, а я торгую конфіскованою хатою. Ось, думаю, доженуть, однімуть гроші, ще й заведуть до міліції. Що мені робити тоді, як жити: ані притулку, ані грошей. І на вокзалі я насувала на очі хустку, щоб ніхто мене не упізнав. Нарешті купила білет на поїзд. Поїзд мав рушати хвилин через двадцять. А його усе нема і нема. Здається мені, що вже не двадцять хвилин проминуло, а двадцять годин. Нарешті потяг підійшов, я зайшла до вагона і тільки тут полегшено зітхнула. Поїзд рушив. Я сіла біля вікна і задумалася. Прощай, Мньов, прощай, дитинство, прощайте, мамо і тато. Що буде зі мною завтра, сама гаразд не знаю. Попереду — пустеля, населена людьми, для яких я — чужа-чуженна. Ніхто і ніде на мене не чекає, ніхто не виглядає мене, чи прийду. Нічиє серце у всьому величезному світі не скучає, не плаче за мною. Чи є я на світі, чи мене уже давно нема — нікому до того найменшого діла. Якщо мене й не стане рангом, ніхто у цілому світі не згадає про мене: ось, її нема, де вона поділася? Потім ще подумала: якби я вірила у Бога, як мати моя забобонна, мені було б легшенько. Я розмовляла б із ним у душі, як із матір'ю та батьком, поки вони живі були. Але я — комсомолка і знаю, що Бога — нема, ніде нема, ані на землі, ані на небі. На землі — радянські трактори й паровози, а в небі — червонозорі літакі й аеростати. І більш — нічого. Бога нема — але є товариш Сталін, учитель і вождь. Людей у вагоні було мало, біля мене ніхто не сидів. Я поставила валізу на сусідню лаву, відчинила її. Зверху лежав портрет товариша Сталіна. Я нагнулася над валізою і поцілувала вождя і учителя. У високе чоло його, як цілувала мальованих на дошках богів, коли ще у Мньові була церква і мати водила мене, маленьку, причащатися. Сталін дивився з портрета суворо, строго. Мабуть, він усе ще не міг вибачити мені, що я продала конфісковану міськвиконкомом хату. Я їхала у порожньому вагоні і про все йому розповідала, як у мене життя складалося тяжко. А коли сказала, що не мала за віщо поїхати до технікуму, продовжити навчання, поки не продала хати, товариш Сталін зрозумів мої тимчасові труднощі і обличчя його випогодилося, уже він по-батьківськи усміхався до мене. І я радісно усміхнулася до нього, нашіптуючи схвильовані, вдячні слова…
Ніхто у технікумі не чекав на мене і ніхто не зустрічав. Я зайшла до гуртожитку. Там літували знайомі дівчата, яким не було до кого їхати на канікули. Я переночувала в гуртожиткові, а наступного ранку поспішила до завідуючого навчальною частиною технікуму товариша Цибенка. Він підвівся назустріч мені з-за столу, простяг руку: "Ну, здраствуй, здраствуй, товаришко Жила. Як справи? Розказуй, що нового у Мньові?" І коли Віра про усе йому розповіла, каже: "Отже, ти тепер до нас — назовсім. Це дуже добре. Наші студенти роз'їхалися по домівках, на канікули. А невелика група тих, хто не має куди їхати, працює у підсобному господарстві. Я вважаю, що й тобі, товаришко Жила, слід до них приєднатися. Постараюся завтрашнім днем включити тебе до списку на харчування. А сьогодні — заслужено відпочивай, з дороги".
І половина тягаря із душі моєї спала. Я маю притулок. А від завтра матиму і харчі. Я пішла до крамниці і на залишок грошей, що їх отримала за продану хату, купила дешеве пальтечко, двоє ситцевих плать, матерчаті буромки і гумові калоші до них. Так я підготувалася до наступної зими. Бо ніхто про мене не подбає, як не подбаю про себе сама. В одній із кімнат гуртожитку я зайняла ліжко, вільне, бо дівчина, яка на ньому спала, уже закінчила технікум і поїхала на роботу в колгосп. Діставши з валізи портрет дорогого товариша Сталіна, я повісила його над своїм ліжком. Засинаючи, я подумки дякувала товаришеві Сталіну за те, що у мене усе так щасливо складається. Вождь і учитель по-батьківськи мудро і лагідно усміхався до мене з портрета. І снилося мені тієї ночі, що я уже — вивчилася на агронома, виростила великий урожай, такий великий, що сам товариш Сталін, дізнавшись про нього, покликав мене до себе у Кремль, у гості. І сниться мені далі, що мені ось-ось треба вирушати до товариша Сталіна у гості, з високим урожаєм, а вбратися — нема у що, вилиняле, зіжмакане платтячко на мені, і більш нічого. А мені хочеться вбратися так, щоб сподобатися дорогому вождю і учителю. Я плачу з горя, реву, як корова, ридма ридаю. Мене будить сусідка по кімнаті: "Віро, ти так кричала і плакала, мабуть, щось погане наснилося?" Я мовчки підвелася з ліжка. За вікнами уже дніло. Мені соромно було перед товаришем Сталіним, і я обминала очима його портрет на стіні. Великий Сталін за свого державного життя не зносив нічого, окрім звичайнісінького кітеля і солдатської шинельки, а мені замакітрилося, хай і в сні, збираючись до нього у гості, вбиратися у шовки.
