Листя землі - Дрозд Володимир
Грюкнула кулаком по столу і все, що я про лікарів отаких думаю, викрикнула в лице йому. І про товариша Сталіна, якому напишу, що бюрократи і шкідники-троцькісти у мньовських установах ще не перевелися. А товариш Сталін приїде і розбереться, бо товариш Сталін душу кладе за робітників, селян і трудову інтелігенцію. Кричу усе те на всю лікарню і слізьми обливаюся. Так він мене допік. Позбігалися лікарі із сусідніх кабінетів. Почали мене заспокоювать, хтось дав понюхать нашатирного спирту, аж у голову мені довбануло. Але довідку таки видали: "Довідка про те, що Жила Марія Трохимівна дійсно хвора підвищеною чутливістю нервів і потребує постійного догляду. Лікар Мньовської районної лікарні Рак. 25 червня 1932 року".
Біжу я з тою довідкою у технікум. Якраз видають стипендію. Подаю обидва папірці і прошу видати мені стипендію. А мені відповідають: "Хай вирішує директор технікуму, без нього не видамо, а директора нема, на нараді у райкомі партії". Ходжу я по коридору, наче звір по клітці, чекаю на директора, а його все нема і нема. Уже касу зачиняють. Зачиняють віконце каси — наче віко труни наді мною, живою ще, кладуть. Я біжу додому, знову дістаю пузирьок із опіумом. Уже душа моя не витримує тягару життя. А мати із сусідньої кімнати запитує, чи принесла я їй щось поїсти. Я піднесла пузирьок до губ і трохи надпила. Думки розколюють голову: "А може, ще є інший вихід? І що подумає товариш Сталін, дізнавшись про дезертирство комсомолки Віри Жили із цього життя?" Але не бачу я виходу, а товариш Сталін, заклопотаний державними справами, мовчить до мене. І я ще надпила з пузирька, потім — ще. І вже мені спати захотілося, голову — наче резиною стягує, а по руках — мурахи повзуть. І тут заговорив до мене товариш Сталін, із портрета в кімнаті, двері прочинені, і я чую голос його до себе, лише я чую, матір не чує, хоч у кімнаті вона: "Що ж це ви, товаришко Жила, дозволяєте собі?! Коли наш народ здобувається на рекорди всесоюзного масштабу, ви дезертируєте безвідповідально з трудового соціалістичного фронту!" І опісля тих слів батьківських дорогого учителя трудящих усього світу так жити мені захотілося, як ніколи досі. І усе-усе у житті здалося простим і світлим. Мені ж усі дороги були відкриті, думаю, рідною радянською владою, а що я із собою зробила?!
Тут зайшла до хати сусідська дівчина, ми з нею дітьми товаришували. Я кинулася до неї, повисла на плечі, плачу навзрид: "Рятуй мене, я — отруїлася!" І більше нічого не пам'ятаю. Прокинулася — лежу на ліжкові, у лікарняній палаті: груди мокрі, і лікар біля мене. А як виписали з лікарні, дали мені безкоштовно путівку до будинку відпочинку, у Козерогах, над річечкою Сиволоч. І там я три тижні відпочивала, приходила до тями і присягалася товаришеві Сталіну ніколи більше такого не робить, що б зі мною у житті не трапилося. Бо яке воно нє є трудне, життя, а смерть — гірше, головне ж — труднощі наші тимчасові, весь народ з ними бореться і перемагає. І якщо вже я прийшла у цей світ, треба пройти по усіх дорогах, які мені судилися, разом із героїчним народом нашим.
А як повернулася Віра із будинку відпочинку, радощі посипалися на неї, як із мішка. Наче і справді, як казала матір, десь там, на небі, хтось змилостивився над нею і постановив: хай і цій небозі нещасній воздається добром за переживання її. Хоч ні в що таке Віра ніколи не вірила, а якщо і вірила кому, то лише товаришу Сталіну. І лише на нього, вождя і учителя, покладалася, бредучи по життю як уміла, як могла. Брела пустелею неоглядною, безлюдною, про такі пустелі в підручнику з географії читала, і тільки товариш Сталін угорі як сонце. Аж раптом радість за радістю: стипендію за два місяці їй у технікумі видали і по два студентські пайки, на неї і на матір, стали виписувати, приварок кухонний і хліб. А за роботу в учбовому господарстві дали п'ять відер картоплі, мішок дрібних буряків, вісім гарбузів і півпуда ячмінного борошна. І стало жити веселіше, як і передбачав товариш Сталін. І тільки б жити та навчатися, аж раптом як сніг на голову: сільськогосподарський технікум, згідно рішення Трактороцентру, переводять із Мньова у містечко за Києвом, нижче по Дніпру, зливають із тамтешнім середнім навчальним закладом. Знову закрутилася Віра як муха в окропі: їхать, залишивши хвору матір, чи не їхать, покинути навчання? І ніхто за неї цього не вирішить, навіть сам товариш Сталін. Запитувала у матері, а мати звечора промовчала, уранці ж і каже: "Снилося мені, що стою я над горою нашою, стою у воздусі. І питаюся я у Бога, бо йон близько, наді мною: "Господи, що Ти дочці моїй нарадиш?" А Бог відповідає: "Я — у світі один, а вас, старців, у мене багато, хіба я кожному нараджуся?" Дак я болєй і не запитувала. Стою у воздусі і дивуюся, що я на такій висоті держусь. А як упаду, думаю, то розіб'юся в смерть і дочці своїй нарешті руки розв'яжу. Коли ж упасти не упала, а опинилася у річці, у Невклі нашій, по коліна вода мені. І стоїть вода смирно-смирно, і чиста-чистесенька, що проз неї пісок білий видно. Як скло, вода. І хата наша у березі стоїть. Узялася я за вугол хати і вибралася на беріг. А як вибралася на беріг, бачу: через Невклю і кручі простелилася дорога широка-широка, і ти по цій широкій дорозі пішла, усе далєй і далєй, і не озирнулася на матку свою. Ось і сон розгадався. Дак ти роби, як вирішила, як тобі луччей, бо у тебе — своя жисть, а у мене — своя. Як я ще здоровішою була і хату нашу мазала, пішла під кручу по глину. Стала копать, аж викопую отакенні ребра, завширшки з долоню. А над ними ж — отака гора височезна. Хто б се міг так глибоко закопать скотину або навернути гору на неї? Отже, щось воно було, земля — переверталася. І знову земля перевертається, сеє врем'я настало, а ми на ній — як мурашки безпомічні, куди нас котить, туди і котимося…"
Що хоч, те й думай, слухаючи ту материну балачку.
А як нарешті рішилася Віра — їхать, уже їй легше зробилося. Тут і день від'їзду настав. По студентів, викладачів і всіляке причиндалля технікуму пароплав із самого Києва прислали. Віра любила причал мньовський. Любила пароплави, баржі і баркаси зустрічать, гостро, усією душею відчуваючи далечінь прибуття і далечінь відпливу. Ось людина стоїть на палубі, схилившись на перила, дивиться на Віру, а Віра дивиться на людину, і найвірогідніше, що вони уже ніколи отак не зустрінуться, навіть поглядами. А тепер і самій Вірі стелилася дорога у далечінь незвідану, як у сні материному. Піднімалися по сходнях дощатих на пароплав студенти технікуму і педагоги, з валізами та вузлами. У кого із собою — коржі та пироги домашні, в дорогу, у кого — і шматки сала чи кусені обсмаженого м'яса. А у Віриній руці — вузличок маленький, у вузличку — три підгорілі плачинди, з гарбузом, сама пекла. Гроші, що залишились од стипендії, і запаси усі — залишила для матері. А більш нічого вона не мала, навіть одежини пристойної. Пароплав відчалив, мати стоїть на причалі і головою махає, наче корова у спеку, угору-униз, шийний нерв їй паралізувало. У ці хвилини відчай полонив Віру з новою силою. Якби мала крила, одірвалася б од пароплава і полетіла до матері. Але не мала вона крил, а пароплав одпливав усе далі і далі од Мньова, і світ зробився для Віри ще пустельнішим, аніж був досі.
І лише сонечко угорі усміхалося до мене, як товариш Сталін із портрета.
На новому місці нас одразу послали на сільськогосподарські роботи, і два місяці ми пропрацювали у радгоспі. А потім засіли в аудиторіях гризти граніт науки. Я гризла науку напівроздягнена і напівбоса. А зима тридцять третього року видалася холодна, сніжна. Я усе чекала листів од матері, а їх не було. Писала сама, ніхто мені не відповідав. І що діється удома, я про те нічого не знала. Сиджу на уроці і так задумаюся про матір, що геть забуваю, де я і що зі мною. Подруги мої листувалися із рідними, і одній із них якось написали, що матір Віри Жили арештувала міліція. Арештувала, а потім — випустила. Бо вона старцює, випрохує милостиню на вулицях. Коли прочитала я про таке у листі до подруги, у голові мені зашуміло, я трохи не упала посеред кімнати, у гуртожиткові. Аж тут подруга моя їде на виклик батьків до нашого Мньова. Стала я просити і молити її навідатися до моєї матері, дізнатися, як вона поживає. Батько подруги був ветеринарним лікарем району, жили вони добре, ніколи не бідували, як ми з матір'ю, дівчина горя в житті не знала і поставилася до мого прохання неуважно. Тільки й мовила: "Та добре вже, зайду, якщо встигну…" Чекала я на її повернення із величезним нетерпінням. Ось подруга вертається, я — до неї: "Ну, що, заходила?!" — "А я й забула зайти до твоєї матері, стільки знайомих, стількох хочеться побачити! А вже як від'їжджала, стріла на вокзалі вашу сусідку, і вона розказала, що матір твоя справді жебрає у людей і міліція двічі її забирала". — "За віщо ж забирала міліція, що вона такого зробила?!" — "Не знаю, — відмахнулася подруга. — Кричить, варнякає на вулицях. А люди кажуть, що зовсім вона не божевільна, а лише прикидається чокнутою. бо не хоче робили…"
Опісля тої розмови з подругою я цілісіньку ніч не спала, думала. Серце моє розривалося од болю. І надумала я — вертатися додому, а там — видно буде. Наступного дня стала упрохувати директора технікуму, аби мене відпустили. А директор вислухав і каже: "Віро, до канікул залишилося три тижні. Тоді ви одержите літер, поїдете додому і про все дізнаєтеся. Повірте, так буде розумніше, аніж зриватися посеред занять". Я — погодилася. Одійшла від директора, а страшні думки знову голову обсідають: "А якщо матері вже не буде в живих, коли я через три тижні приїду додому?!" Мене як жаром обсипало. А тут ще приносить мені листоноша поштовий переказ, на сорок карбованців. Я — у жасі. Хто міг надіслати ці гроші? А може, це уже мати померла, сусіди ж спродали, що було у хаті, і гроші мені послали? Поки добігла до пошти, трохи із глузду не з'їхала. Аж читаю на корінці переказу: "Віро, звиняй, ми, дядько Митро і дядько Гриша, що наймитували колися із твоїм батьком, зустрілися, випили по чарці, згадали добрим словом товариша нашого і вирішили вислати тобі, сироті, сорок карбованців". А про маму не написали жодного словечка, наче її і нема уже на цьому світі.
На уроці соціальної реконструкції викладач товариш Цибенко викликав мене до дошки.
