Листя землі - Дрозд Володимир
Господиню звали — тітка Настя, господаря — дядько Петро. Була ще у них дочка Євдокія. Усі вони до мене ставилися дуже добре. Наче рідні. Повернувшись із роботи, ми багато жартували і сміялися. Я уперше жила в такій родині і відтавала душею. І ось Віра одержує першу платню. А колгосп Імені Постишева видав їй ще й тридцять хлібокарбованців. Віра іде до сільської крамниці і на хлібокарбованці купує двоє простирадл, дві наволочки, марселеву і ватяну ковдри, набирає па матрац сатину. Повернулася із тими вузлами на квартиру уже увечері, коли родина Богословських була удома. Зайшовши до світлиці, присіла на саморобний диван, пакунки — на колінах: "Ось послухайте, що я хочу вам, тітко Настя і дядько Петро, розповісти. По-перше, велике спасибі вам за вашу квартиру і за вашу добрість до мене. По-друге, ви запитали у мене, коли я уперше переступила поріг вашої хати, чи маю я постіль. Я цього питання злякалася, не знала, що відповісти, і сказала неправду. А нині я хочу сказати вам правду. Правду про те, що у мене ніде нікого нема, хто міг би мені вислати постіль, і нема чого висилати. Я — сирота, сама-самісінька у цілому світі. А ось посилка, яку я обіцяла. Я одержала місячну платню, а колгосп імені Постишева видав мені тридцять хлібокарбованців, і я усе чисто, що принесла, придбала в крамниці. Тепер ви можете забрати свою постіль, уже я маю свою". Дядько Петро — той так і прикипів до стільця, почувши мого схвильовану розповідь, на обличчі його було написано подив і глибоке співчуття. Тітка Настя, стоячи біля грубки, витирала передником сльози. З тих пір господарі називали мене своєю дочкою.
А відбувалося це усе восени тридцять шостого року героїчної сталінської ери.
А в неділю, двадцять другого червня сорок першого року, я лежала в ліжкові і читала книгу "Цусіма". Було це в німецькій колонії, на Запоріжжі. За роки, що проминули, я поміняла три машинно-тракторні станції. Я виступала на нарадах із критичними зауваженнями і лише наживала собі ворогів, загострювала для себе обстановку, а в роботі від моїх патріотичних виступів нічого не мінялося. Подумки я доповідала про все товаришу Сталіну. Якби товариш Сталін приїхав, нікого не попереджаючи, інкогніто, у наші місця і подивився своїм мудрим оком, що діється, він розігнав би зграї нероб і саботажників, а багатьох із них поставив би до стінки. Так мріяла я довгими безсонними ночами. Але товаришеві Сталіну не було коли їхати до нас, він тримав на собі величезну державу і клопотався турботами трудящих усього світу. Спостерігаючи за навколишнім життям, я жаліла товариша Сталіна: як йому тяжко, одному-однісінькому, серед партачів, нездар і прихованих шкідників. Але чим я могла йому допомогти, дорогому вождеві, окрім як казати у вічі правду тим, хто мене оточував. І за свою правду я страждала. Багато разів я складала подумки листа товаришеві Сталіну про усе, що навколо відбувається, але не писала, соромлячись своїх помилок на письмі, не будучи вельми грамотною. І в Червоноармійській МТС я зустрілася із труднощами, але нового місця роботи поки що не стала шукати, проробила тут близько року. І ось я читаю в ліжкові, бо неділя була, книгу "Цусіма", коли господиня, німка, гукає до мене із світлиці: "Віро, війна! Зараз по радіо будуть розказувать!" Я накинула пальто, зайшла до світлиці. І почула, що Німеччина віроломно напала на нашу країну і усім треба бути пильними. І ось я працюю і далі агрономом, а душею відчуваю, що Батьківщина чекає від кожного з нас чогось більшого і героїчнішого. Але така думка ще лише визрівала у моїй свідомості. І настало незабутнє третє липня. По машинно-тракторній станції потоком сонячного проміння рознеслася радісна вістка: "Товариш Сталін виступатиме по радіо". Ми зібралися біля репродуктора, у дворі. Ні кашлю, ні шереху, листя дерев — і те не ворухнеться. У глибокій тиші пролунали перші слова Голови Державного Комітету оборони: "Товариші! Громадяни! Брати і сестри! Бійці нашої армії і флоту! До вас звертаюсь я, друзі мої!" Голос Сталіна — наче саме серце з тобою говорить, твоє дихання, твоя совість. Відчувалося, що наш вождь і учитель цілісіньку ніч провів у глибоких роздумах, не лягаючи відпочивати. Мій брат Великий Сталін, я — сестра його. Гарячі сльози викотилися з очей моїх, побігли по обличчю. Великий Сталін говорив про небезпеку, яка нависла над країною, про обов'язок наш захищати кожну п'ядь радянської землі. Його заповіді викарбовувались у серці, і кожен із нас подумки повторював: "Так, товаришу Сталін! Слова твої для нас — наказ і батьківська наука. Виконаємо!" Коли прозвучали останні слова вождя, я заспівала "Інтернаціонал". Люди навколо — підхопили.
Тим часом бої — тривали. Наші доблесні війська від несподіваності віроломного нападу Гітлера залишають один за одним населені пункти. Ось уже через таврійські степи женуть табуни будьоннівських коней. Коні усе вороні, з чорними гривами і білими копитами, племенні красавці, із конезаводів. Невдовзі стали з'являтися і череди худоби — корів, овець, свиней. Настали дні, коли і в Червоноармійському нашому районі зробилося неспокійно. Німецькі війська підступали все ближче й ближче. Настав час і нам готуватися в дорогу, але — куди? Туди, куди іде увесь кращий народ нашої Батьківщини, куди наказує нам іти товариш Сталін. "Що буде з іншими, те і зі мною! — твердо вирішує Віра. — Але Батьківщину я у біді не залишу". І ось їй повідомили, що і їхня МТС готується до евакуації. Віра заїхала бідаркою на квартиру, узяла що було з одягу, трохи харчів. Усе склала до своєї виплетеної із лози валізи. Відтак підійшла до покуття, де висів портрет товариша Сталіна, з яким не розлучалася уже багато років, і вибачливо мовила: "Дорогий товаришу Сталін, наш мудрий вождь і учитель! Даруй, що знімаю твій портрет із покуття і ховаю до валізи. Але гіркі часи настали, лютий фашистський ворог підступає все ближче, на поталу ж ворогові і нападникові я твій світлий образ не залишу, заберу із собою". І зняла Віра портрет товариша Сталіна із стіни, дбайливо обгорнула газетою, сховала на дно валізи.
Увечері машинно-тракторна станція рушила у невідому дорогу, на схід. Уже стемніло. Палає на обрії Запоріжжя, вогонь бушує на ближчих залізничних станціях. Наші мінери підривають усе, що не встигли вивезти за Урал, аби німцю залишилися самі попелища. Так наказав товариш Сталін. Один за одним посунули наші трактори. Слідом їхала дирекція МТС на підводах і Віра — на своїй бідарці. Здається Вірі, що усе живе зрушило із насиджених, рідних місць і пливе на схід: люди, табуни коней, колгоспна худоба. У свиней уже позбивані ратиці, і вони дибають на куксах, кривавлячи дорогу, над якою висить хмарою непроглядне курище. А небеса геть чорні од вороння, що кряче над нашими головами. "Ви — не зоотехнік?" — запитав у Віри незнайомий колгоспник, що гнав на схід худобу. "Ні, я — агроном", — відповіла Віра. "Шкода", — зітхнув колгоспник. А старший агроном, що їхав зі мною на бідарці, почув нашу розмову і каже: "А що сталося, у чому справа? Я можу відповісти вам і по зоотехнії, я знаю зоотехнію". Тоді колгоспник запитує: "Скажіть, будь ласка, люди учені, в якій науці чи у якому законі записано, щоб свиня І псячі кілометрів пішки ішла? Ось ми вийшли із Кіровоградської області, пройшли Запорізьку, Дніпропетровську. Харківську і уже — на полях Сталінської. А кінця мандрам нашим не видко…" І ми із старшим агрономом не знали, що відповісти колгоспнику. Питання справді важке, не передбачене жодною наукою і жодними законами. А у житті ми з таким питанням зіштовхнулися. Корови бредуть не доєні. Супроводжуючі просять людей: "Подоїть корів, візьміть собі молоко". Хтось і подоїть, але у вим'ях більшості корів молоко перегоряє, дійки тріскаються. Із них скрапує кров. Між корів бродять і ревуть телята, нікому не потрібні. Там відстала вівця, там — бик. І усі ми — рухаємося. Куди? Над нашими головами гудуть німецькі літаки, час від часу пострілюючи. Кого уб'ють, кого поранять, а люди і худоба сунуть і сунуть уперед, обминаючи мертвих, поранених, що лежать у калюжах крові. Де людська кров, а де кров худоби — не розбереш, усе змішалося.
І ось ми уже у Старобільському районі, на Ворошиловградщині. Ростовське кільце, де ідуть бої, перепиняє потік евакуйованих, наче загата ріку. Віра із трактористами зимує на березі річки Айдар, у дощатій будці. Віра готує для трактористів їсти. Тут, у селі Бутківка, нас і наздоганяє фронт. Як ми не тікали од німця, а не утекли. Поліцаї зібрали евакуйованих з інших областей і новели у Старобільськ. Було нас — шістнадцятеро. Привели підвечір і загнали до підвалу. А у тому підвалі — крові по кісточки, а по стінах — людські мізки порозбризкувані. Ні сісти, ні прихилитися. Один із наших трактористів розгубився і каже: "Цієї ночі нас тут розстріляють!" І став прощатися. У нас у всіх волосся на головах ворушиться. Я заплющила очі і кажу до портрета товариша Сталіна, бо він уже давно — у душі моїй навік викарбувався: "Дорогий брате товаришу Сталін! Даруй, що осмілююся так породинному тебе називати, але ти перший сестрою мене назвав. Порятуй мене і людей, які зі мною, від наглої, дурної смерті, щоб мала я щастя потім, коли прийде такий час, героїчно загинуть у всенародній битві з ім'ям твоїм на вустах!" І почув мене товариш Сталін: уранці прийшла італійська команда і відпустила нас усіх додому. Ми зійшли на беріг річки Айдар, щоб обмити кров. Віра узута була у білі гумові черевички, вони геть у крові, мила-мила і піском терла, а кров не обмивається. Тоді вона на мокрі черевики нагорнула дорожньої куряви, і крові не стало видко, так і повернулася у село.
А через декілька днів нас, евакуйованих, знову погнали у Старобільськ. Завели у двір в'язниці, там уже повно було люду, і наказали стати обличчями до стіни. Посередині двору уже стояв стіл, застелений білою скатертиною, із орлами, і довга лава із шкіряними пасками по краях. Вийшов начальник гестапо, і розпочалася чистка. Начальник гестапо підходив до кожної ратуші на чолі із старостою і запитував через перекладача, хто тут комуністи, комсомольці, партизани нинішні чи партизани часів громадянської війни.
