Листя землі - Дрозд Володимир
І тільки-но стала я засинати, як опинилася разом із дочкою своєю Галькою, що пішла по стопах моїх у безоглядному служінні Господу, наче в пустелі опинилася я, бо не було тамочки ані домів, ані дерев, а тольки земля плоска і небо над нею, од сонця засмагле. Дивимося ми з дочкою на теє1 небо, янголів небесних виглядаємо.
Тут дочка Галька і гукає до мене: "Дивіться, мамо, щось вогнянеє із неба до нас летить!" Уже і я побачила — наче кущ вогняний до нас летів. Той кущ вогняний опускався все нижче та нижче. А коли йон опинився близенько од нас, побачили ми, що се не кущ, а — вогняна скринька поштова. Вона геть усенна світилася, наче золота. І було багато печаток сургучних по тому золоту. Я простягла руки перед себе, скринька на руки мої опустилася. Ми з дочкою зайшли до кімнати, а се вже ми наче не у пустелі опинилися, а вдома знову, і котик наш на лежанці мурликає, і Євангеліє моє на ліжку розкрите, се коли я помирати зібралася, то на груди свої поклала. Дак зайшли ми до кімнати, поставили скриньку тую на стіл і відкрили її. Зверху лежав аркуш паперу неземної білизни з написаними шафранними чорнилами словами із Одкровення Іоанна, глава 21-ша: "Се творю усе нове… Старе проминуло". Я узяла сей аркуш до рук своїх і почула голос, що народжувався у серці моєму: "Повідом про сеє віруючих і тих, хто ще не увірував, хай усі знають із вуст твоїх, що Господь творить нове на планеті, щоб не спопеліла вона у вихорі вогненнім, а розцвіла, наче квітка, і будуть люди в одне вірити, і повернуться усі, хто досі одвертався, обличчям до Бога, і храми підніматимуться з руїн, наче маківки золоті, так буде…" А ще Господь сповістив мені, що Край наш із колін підведеться і буде як рівний серед рівних у вінку народів, що населяють планету Земля. І я ходила по місту Мрину, і по селах навколишніх, і усім розказувала, що будуть на планеті нашій великі переміни, уже вони грядуть, і Край наш оновиться, і луччей буде чи хужей, сього Господь не сповістив, але буде інак. Але сміялися із мене люди, і в городі, і в селах, як із божевільної, і ніхто не вірив словам Господа, що вуста мої їх промовляли. Як не вірили вони у тридцять сьомім годі, коли мого чоловіка "чорний ворон" забрав, се уже ми у Мрині жили, утікши із Пакуля, од колективізації, на свиноматці поросній, єдине, що у нас залишалося, усе інше червона мітла вимела. Дак чоловіка мого арештували, а я захворіла на скарлатину і уже помирала, загорнувшись у ковдру з головою. Раптом велике біле полотно з'явилося перед моїм зором, наче екран. А се уже я була в кіно, чоловік якось повів, а там з екрана показали сідницю, я плюнула і болєй не ходила. І ось наче екран перед моїм зором, і ми з Нестором Семирозумом, що його Бог живим на небо забрав за звитяги його земні і своїм посильним зробив, як ото в сільраді посильні єстяка, і ми з Нестором Семирозумом, теж пакульським, стоїмо на широкому полі. А на полі тому паслися череди корів, дві череди — корови білі, сірі, рябі, а третя череда — усі корови руді, аж червоні. І мовив до мене Нестор Семирозум, а я уже на землі його живим не застала, не удостоїлася, але з портрета, богомазом прийшлим мальованого, упізнала: "Се, Параско, порода німецька. А ти умієш доїти корів?" — "Умію", — відповіла. Бо ми ж хоч і перебралися з чоловіком до Мрина, щойно побравшись, але у матки своєї я не білоручкою жила — і пряла, і ткала, і доїла. І ось ми підійшли до пастуха, і Нестор Семирозум попросив його, аби дозволив подоїти корову. Пастух простяг цеберко із широким верхом. І надоїла я повненне цеберко молока. Нестор Семирозум каже: "Відстав відро убік". Я відставила. "Що ти там бачиш. Палажко?" А по молоку пінистому наче кровиця червона — кривуляками. І я прочитала уголос: "У сорок першім годі, 22 червня, почнеться війна". — "Вилий молоко на землю і ще надої повне цеберко", — каже Семирозум. Я так і зробила, по слову його. Відставила цеберко убік і читаю: "У сорок п'ятім годі, 9 травня, закінчиться війна". — "Теперечки іди і розказуй людякам у Краї, хай знають", — мовив Нестор Семирозум і зник, наче розтанув у сонці яскравім. А я відчула велику втому. І поле зникло, і я уже — вдома. Відкинула ковдру з голови — діти сплять, лампа гасова блимає. Усе як завжди. "Боже милосердний, що ж це було зі мною?!" — почала роздумувати. І казала я людям про видіння своє, але ніхто мені не вірив, поки і не сталося, як мені відкрилось. У сорок першім годі почалася війна, а у сорок п'ятім вона закінчилася.
Летять роки, місяці, дні, ночі, години, хвилини, секунди летять. Ось уже і по війні дев'ять годочків пролетіло, як день один, минулий. Час на місці не стоїть, служить людині. А людина служить своєму Господарю, який сотворив людину задля слави Творця. Людині БОГ усе дав: дарунки природи, красу і багатство, увесь Всесвіт неоглядний, планету нашу, матінку Землю дав. А людина невдячна, вінок творіння, усю славу присвоїла самій собі. А сказати справжньому Творцеві слово дяки — забуває людина. О, як боляче моєму серцю, в якім живе дух Божий, і вписую усе сеє до Книги днів не чорнилом, а кров'ю вписую. Бог усе бачить. Бачить і теє, що сини людські загордилися, у невдячність упали, як у яму бездонну; і славлять вони одне одного та вождя Сталіна, а не Бога славлять. Бо забувати стали про справжнього Батька — Господа, Творця і храми його поруйнували та запаскудили. Стали люди самолюбними, гордими, надутими стали. Батьки відступили від істини Божої та правди і дєтву свою нічому доброму не навчили. Ось і йде усе до руїни. Де плоди на дереві життя людяцького?! Залишилося саме листя, і теє, жовкле, осипається. І лишень сонце Христа світить для тих, хто у цьому лісі земному загубився, але прагне знайти стежину до істини. Сонце — світло, Христос — світло. Христос виведе кожного, хто відступився, на правильну стежину, але треба вірити, і твердо вірити! У вічно живого Христа, у вічно живе Слово його!
А мешкала на околиці Мрина, на вулиці Піщаній, Феня Пінчучка. Вона із села Хмільниці до Мрина утекла, як стали до колгоспів заганять, туточки очоловічилася із таким, як сама, селюком, розкуркуленим, і обоє вони у Зеленгоспі працювали, як і ми з чоловіком. А як сяя уже власть починалася тольки, Феня на сцені Хмільницького колбуду у вбранні Матері Божої виступала, записавшись до безбожників. І кощунствувала вона як могла, з Божої Матері глумлячись. А чоловік її на тій же сцені з образу Христа глумився, лицедіячи, бо думав, що його, до безбожників записаного, місцева влада не зачепить. А виявилося, що душу свою і йон за ніщо дияволові продав. І ось у сні прийшла до Фені Божа Матір і мовила до неї так: "Піди, молодичко, до Палажки-Боголюбки пакульської, і я у неї говоритиму з тобою". А я — з Пакуля родом, і ще трохи ранєй од Фені на Кугутівці приліпилася. А Кугутівкою наш куток звуть, бо й досюль на ній півні пеють удосвіта, наче в селі, хоч давно уже городські ми. І прокинулася Феня од сну свого, перепужена страшенно. Бо досюль Феня була страшенною відступницею, усі свята божественні проклинала. Ідучи вулицею Піщаною, я завжди намагалася швидше проминути дворище її, одхрещувалася і відпльовувалася од нього, і ось вона стукає у двері дому мого і каже: "Матір Божа, з'явившись до мене у сні, послала мене до тебе, Палажко-Боголюбко, пообіцявши у господі твоїй зі мною розмовляти". Я спочатку не повірила Фені-відступниці, засумнівалася сильно. Ступила я у святий куток, до ікон, запитала у Господа, що це ще за випробування для мене. І одержала я відповідь від Господа через серце і розум свій: "Візьми, Палажко-Боголюбко, її із собою, до святої криниці Семирозумової візьми, до джерела вічного". А я пуддєвкою ще усе теє бачила, що комісари із святою криницею Семирозумовою у Пакулі виробляли, камінням її закидаючи, цементовим розчином заливаючи, а джерело цідилося, немов живе. Дак яни кручу підірвали, щоб на джерело теє зсунулася. Сеє усе у кінці городу Уляни Несторки відбувалося, що за самим Нестором Семирозумом колись була, і Нестор передав їй знаття своє, яке від Білого Бога, а не від Чорного, від Христа тобто, а не від лукавого. А мій батечко тамочки ж на Хуторі проживав, Мохначі ми, і я усе це бачила і чула. І ось після війни з-під кручі, поверженої комісарами на святе джерело, знову почала водичка потроху цідитися, і набігало її повно у копанку глибоку, а одтуль яна уже у річечку Жолудівку текла. І мало хто про сеє знав, а я ж знала, бо до тої криниці навідувалася, хоч і засипана вона, родаків своїх у Пакулі провідуючи, на Хуторі. А з начальників тамтешніх ніхто ні про що не здогадувався, бо уже б яни, мо', і атомну бомбу туди кинули, аби тольки криниці Семирозумової не стало. І ось підійшли ми із Фенею левадами до тої копанки, в яку з-під кручі, з джерела святого водичка цідилася, а була весна, і було так добренно навколо, і соловейки виспівували, і зозулі нам щедро років наврочували. І ось раптом з'явився на левадці, біля копанки зі святою водою дід із довгою, сивою бородою, і волосся у нього довге, біле, а очі сяють з-під густих білих брів, наче два сонця, і високого зросту йон, і в плечах широкий, наче з портрета Нестора Семирозума зійшов, яким його давні богомази малювали, а се він був. І каже до мене Нестор Семирозум: "А я, Палажко, на тебе чекав…" На простягненій долоні його лежали дрібні зелені яблучка, наче з дерева щойно упали. Він і каже: "Розділи-но зі мною трапезу". І ми з'їли тії яблучка, стоячи на леваді, біля копанки, і болєй ніде нікого не було. Феня усе теє бачила. Хотіла і вона підійти до Нестора Семирозума, але вітер підхопив її і наче одніс убік, метрів так за п'ять, до кіз людяцьких, що паслися на леваді, припнуті. Тоді Феня упала на коліна, дивилася у небо, рвала волосся на голові, плакала і вигукувала: "Прости мене, Господи, прости за все!" І раптом Нестора Семирозума не стало коло мене, наче й не було його або наче йон розтанув у сині небесній, сонцем позолоченій. А ми із Фенею підійшли до копанки і занурилися у неї тричі. І що бачу я? Феня наче досюль була така темнюшд, а се зробилася світла-світла. І якось що вскорі померли яни із чоловіком, в одну ніч, учаділи, піч натопивши, легкая смерть була їм послана, і я пойняла, що Бог їх простив, обох…
І ось наступив одна тисяча дев'ятсот п'ятдесят перший рік, 16 жовтня місяця.
