Листя землі - Дрозд Володимир
Дак луччей би, онучку, дід твій сього і правда не робив, луччей би ти в снігах, на бойовищі замерз, Богові душу безгрішну віддавши, покуль ще була душа в тебе…" А Нестірко тольки реготнув на теє все: "Ніколи ще покійники з того світу не верталися, бо і нема його, того світу, а є лише цей світ, у якому ми, більшовики, порядкуємо і порядкуватимем, допоки і сонце світить. А як перестане світити, ми нове сонце в небі запалимо і далєй будемо порядкувать. А як ми сьогодні сього не робитимемо, бабо Уляно, жисті нової, щасливої, ніколи не буде. Покуль пнів старих не викорчуєш, не зореш і не посієш, урожаю годі ждать…"
Він знав, що не має права бути добрим.
Поки на шляху до повної перемоги пролетаріату і біднішого селянства стільки відвертих і прихованих ворогів та несвідомого елементу.
У комуні — зупинка. Аж тоді можна буде згадати про добрість і всілякі душевні розм'яклості, напридумувані гнилою інтелігентщиною, що нині суне палки в колеса більшовицького паровоза.
Хіба виправдана добрість пастуха, який пускає череду корів у росяну конюшину, а по тому корів роздимає і вони гинуть?
Людська череда — така ж нерозумна, і отаким, як він, Нестор Волохач, син Устима Волохача, заслуженого революціонера, доводиться оберігати її од біди і палицею заганять у сите стійло.
Коли він твердо сказав на зібранні осередку, що бойова комсомолія мусить рішуче і безжально загасити останнє пакульське вогнище суєвір'я і релігійних пережитків навколо Семирозумової криниці з так званою святою, цілющою водою, мудрагель Цмокало, що вже мостився на куркульське гніздо, охмуряючи Колумбетову Гальку, обережно застеріг: "Дак то ж твій дід був, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, а твоя бабаня, травниця і чарівниця, сеє все придумала, про святу воду. Як се ти супроти родаків своїх підеш?" Відповів Нестірко голосом більшовицьким, чесно дивлячись в очі товаришів по борні за справу робітників та біднішого селянства: "У мене нема ані діда, ані баби, ані батька з маткою, ані інших родаків нема, а є тольки радянська влада, для якої я живу. Завтра неділя, приходьте поранєй до клубу з лопатами, ми той лишай на тілі села ліквідуємо у два щоти".
І крокували вони дружним, єдиним гуртом, з лопатами на плечах, як із гвинтівками, через село, повз церкву ішли. Німувала церква, хоч неділя була, без'язика і з дверми замкненими, а ключ — у столі в Нестірка. Справдилося, що він передрікав, що в мріях високих йому бачилося: церковні дзвони досі переплавили, метал працює на індустріалізацію Країни Рад, нові паровози побіжать по коліях, у комуну, і трактори працюватимуть на полях усуспільнених, а останній пакульський піп заслужено тюремних блощиць годує. Люди несміливо визирали з-за тинів: "А куди се простують упевнено молоді господарі молодої жисті?!" — і ховалися по закутках своїх з полегкістю, що їхній двір проминула армада комсомольська. Маса ще несвідома, темна, її доводиться вести в майбутнє на налигачі, як худобу, ще й батогом більшовицьким похльостувати, але — прозріє вона, і майбутні покоління безмежно вдячні будуть тим, хто їх привів до повної перемоги комунізму. Але не задля вдячності майбутніх поколінь він живе і бореться, а задля торжества ідеї, в яку повірив раз і назавжди, яку батько йому заповідав, гинучи від кулі царської в тюремному дворі. І не йшов Нестірко селом, а на крилах летів. Хлопці й дівчата ледве встигали за ним. І перейшли вони місток через Білорічицю, і в беріг звернули. Попід городами вийшли до Жолудівки, де вона у Білорічицю впадає, а далі — левади широкі і поділ гори Крукової, з-під якої цілюще джерело цідиться. Хоч і казав Нестірко, що родичів він не признає, а визнає тільки владу радянську, якій служить, проте іти через Хутір, щоб зайвий раз буть просвіченому очима баби Уляни, не хотілося. А ще ж — і дядько Кузьма, той ледве вітався з Нестірком і дивився на нього жалісливо, мов на хворого, — прихована контра цей Кузьма Терпило, хоч і материн брат.
І прийшли комсомольці під гору Крукову, де криниця Семирозумова. І побачили вони острішок дощатий з хрестом над вкопаною у землю діжкою, в яку вода із кручі сльозилася; на стіні каплички тої, штукарськи Кузьмою Терпилом змайстрованої, — іконку Миколи Чудотворця, і лаву біля каплички, і кущі калини навколо. І усе те дихало таким миром та спокоєм, аж не вірилося, що вони так довго ішли, аби усе зруйнувать і розтоптати. І відчув Нестірко, як пригасає вогонь боротьби і молоде завзяття у серцях товаришів його, і погасне геть, якщо рішимістю своєю не розвіє він чари підступні останнього острівка релігійного дурману в Пакулі. І зірвав він іконку Миколи Чудотворця з одвірка дощатої каплички, кинув на землю, ударив гострінню лопати, розколовши навпіл. Відтак переможно став на половинки ікони чобітьми, вдавлюючи образ Миколи Чудотворця в болото, в твань, бо земля тут од води, що переливалася через край діжки, розмокла. І засміявся, радіючи із всесилля свого і безсилої німоти придуманого темними людьми Бога. І як зробив він це, а комсомольці мовчки дивилися, наче полуду з очей їхніх зняв, молоду нестримну енергію вивільнив. Підступили вони ближче, змагаючись між собою, хто бойовитіший. мужніший, завзятіший, почали свою роботу робить, задля якої збиралися недільного ранку і брели через усе село під гору Крукову. І робили вони свою роботу так старатливо, що невдовзі здалося: це смерч налетів із поля, веретеном чорним завис над левадою і все живе та людськими руками змайстроване понівечив і знищив: розтрощена, розкидана капличка, розламана лавка, закидана багнистою землею діжка, кущі калини — і ті вирубані під корінь.І лише вода ще жебоніла з білої глини, непідвладна насильству людському. Та непідвладність, невпокорюваність джерела розлютила Нестірка. Скомандував він своїй комсомоли забиратися на кручу і перший поліз по слизькій крутизні. Стали над обрушиною, підважували лопатами брили землі, вергали униз, де жило джерело. Аж поки не нагорнули купу землі, і джерело нарешті — заніміло, похоронене назавжди. Зробилося тихо, лише Кузьмів вітряк на шпилі Крукової гори шерхотів крильми, розмовляючи з вітром. "Скоро і до нього дійдуть наші руки, — роздумував Нестірко, задоволене роззираючись навколо. — Не треба нам цих куркульських гнізд на пагорбах, це все — день учорашній, електрика зерно молотиме і хліб пектиме для усіх пакульців у колгоспній пекарні…" Він жив майбутнім і для майбутнього.
Дак се вони усе зробили, зеленці пакульські. але ще жила криниця Семирозумова. Трохи днів минуло, джерело розмило навалену на нього землю, і знову приходили люди зодусюль по воду цілющу, і помагала вона од болестей тіла і душі. Тади знову прийшли комсомольці під гору Крукову, прочувши про сеє, геть кручу над джерелом зрили, глину утрамбовували дерев'яними товкачами, наче долівку в хаті, і витанцьовували над ним, мов навіжені. А криниця Семирозумова ніби дражнилася із старань їхніх. Знову скоринку глиняну джерело просвердлило, і вода цілюща жебоніла як ранєй. І ще довірливіше тяглися люди до криниці Семирозумової, бачачи силу її велику у борні з нерозумними зеленками.
Тади приїхали молодьонки підводами трьома під Крукову гору, з піском, жорствою та цементом, що його Нестірко на цегельні добув для боротьби з релігійними пережитками. І брали вони воду відрами із Жолудівки, і замішували цемент, пісок та жорству у кориті залізному, яке теж із цегельні притарганили. Відтак виливали те місиво під кручу, одкуль водичка жива цідилася. І загусло те місиво. І зробилася над Семирозумовою криницею подушка кам'яна, на могильний пагорок схожа. І вигуцували молодьонки на тій могилі кам'яній, радіючи з вигадки своєї. Бо вже вони певні були, що нарешті упокорили джерело. А вранці прийшла Уляна Несторка на леваду і побачила: воскресло джерело, з-під могили цементової, жива вода сектіє. І казала вона людям болящим, і ще болєй люди увірували в силу криниці Семирозумової, брали із джерельця воду цілющу та од хвороб рятувалися.
І пекло усе сеє Нестірка Волохача, онука Уляниного, пекло печією пекучою, бо не по його виходило.
А ще стали казать люди, ніби бачили місячної ночі Нестора Семирозума, покійного давно: на краю кручі йон стояв, руку над джерелом розпростерши, наче крило біле. І були такі, що болєй ще у сюю вже релігію увірювали, приходили до гори Крукової, на леваду, подовгу колінкували, богам небесним молячись і до Нестора Семирозума, захисника Краю, з надією покликуючи.
А тади у лісі за Пакулем військові стояли, табором літнім, наукам своїм армійським навчалися. І шефствували яни над селом нашим, бо так у теє врем'я водилося. Дак підкотився Нестірко до командира військового, про релігійні забобони в Пакулі йому розповівши та про боротьбу з ними бойової комсомолії. То командир згодився допомогти, бо тади якось що знову сильно за церкву узялися, команда згори така прийшла. А в ті годи усе по команді робилося, і порядок був. Одного дня наїхало під Крукову гору червоноармійців, я ще хлапаком був, над Жолудівкою, ближчей сюди, до Чортового болота, худобу пас і бачив. Привезли яни з собою залізну скриньку із толом, у війну ми його милом називали, я партизанив трохи у Синявських лісах, під кручею його закопали, де джерело цілюще. А тади як бабахнуло на усе довкілля, аж вороння в Страхоліссі з дерев знялося і довго чорною хмарою закружеляло над лісом та луками. І посунувся окрайок гори Крукової на леваду і криницю, Семирозумовою прозвану, навіки похоронив.
Дак нахвалявся Нестірко перед людьми пакульськими у сільбуді, що нова власть дужча од богів учорашніх, а люди мовчали понуро, бо кожен сеє все бачив і думав: мабуть, яно і так таки.
І опускалися крила надій людяцьких, і душі мулом житейським замулювалися, бо жисть така починалася, що про чисті душі не питала, а питала, чи зумієш ти приноровитися до богів земних і вижити.
І заходилося нашому Краю на таке, що й згадать страшно, а не згадать — ще страшкіше, бо як замулиться ще й пам'ять людська, жодного прогляду і надії попереду не буде. І добре, що сеє все вписане до Книги днів, аби тольки Книга та до людей завтрашніх і до Бога дійшла.
Достойно я прожив жисть свою, у теплі і добрі, хоч ніколи зайвого на пупа не брав.
