Листя землі - Дрозд Володимир
Багатьох, ой, багатьох нема давно, трохи не усі мої одногодки під ніготь героїчної епохи попали і розчавлені були, хто на війнах, хто в голодівках, хто в репресіях незаконних, як тепер пишуть і в радійо та телевізію балакають. А я досюль у садку своєму раюю, і жонка ще коло мене, Галька Колумбетова, яку я колися з усім її хазяйством з-під носа Нестора Волохача вихопив. І дім у мене, як грім, цегляний, на вічному, гранітному, підмурівку, куркулеві Колумбету з його дерев'яною п'ятистінкою такі хороми і в снах не снилися. І не даремно хитруном мене у селі заздрісно прозивають: на старе дерево куркульське, героїчною епохою списане, прищепив я свою пролетарсько-бідняцьку сознательність, і зазеленіло дерево роду нового, і розрослося, і щедрі плоди дало. Дєтва наша — по городах усе. вивчилася, у влади проштовхалася, хоч і поповозив я професорам усіляким кабанчиків, і своїх, і колгоспних. А хитрість моя у тім тольки, що я ні в що сеє сильно не вдавався, ні в що не увірував, як Нестірко, і з думкою своєю не висовувався, а думав так, як партія на даний момент думала. Пішов я молодьонком ще за скаженим Нестірком Волохачем, се правда, і в комсомол вписався, і в партію, бо так треба було, щоб самому вижить і кодлу своєму не дати пропасти. І гнувся я, мов лоза, разом із лінією героїчної епохи, Нестірко ж гнутися не хотів чи не умів, пер навпрошки, як бик на червоне, і в лісах сибірських ще молодим іздох, а я у галіфе вбрався — і наче приросло воно до мене, весь вік у начальничках сельських проваландався.
Дак ніхто уже сього не знає, а я — знаю: уперше підковзнувся Нестірко на ідейній платформі, перестаравшись у служінні своєму ідеям вождів більшовицьких, і од тих пір пішло у нього із радянською владою навперекосяк. Ще мій батько навчав мене: ні в що, синку, сильно не влюбляйся, бо завтра розлюблять доведеться. Аж воно і так. Увірував Нестірко безоглядно в комунію, а яка комунія, коли кожен луччей жисті для себе хоче, і тольки, так людяка природою влаштована, і ніхто, ніякі нестірки її ніколи не перероблять, бо такий закон жисті земної. А хто сильно любить, той сильно і ненавидить. Вкнапився Нестірко у боріння з Богом, наче той Бог йому у миску наплював. І вже — міри не знав. А усе в жисті слід робити хитро: одсюль і досюль, як вищою владою на даний етап одміряно, і далєй — ні на йоту. Се я власною достойною біографією перевірив, і в цьому її короткому курсі стверджую, наче казенну печатку ставлю.
А було так. Як уписав Нестірко усіх нас, пакульських комсомольців, до безбожників, придумав йон протибожеську п'єсу, і ми її показували у сільбуді перед святами церковними…
А трохи познєй, се вже ми і попа до білих ведмедів спровадили, і дім його розкасирували, книги божеські попаливши, і дзвони церковні скинули та на переплавку одтарабанили, прийшов із Мрина папір казенний про районний огляд антирелігійних агіток. Ну, тут Нестірко загорівся: "Виступимо з нашою виставою, нам нове радіо на батарейках для сільбуду дадуть". Дак нам і дали, наздогнали і ще раз дали… А починалося усе відповідно до тогочасних завдань, комісія огляду за животи хапалася, коли ми живодерів сільських разом із батюшкою у казани пекельні підсаджували. Коли ж, на завершення вистави, вишикувалася наша рогата команда, шість чортів на чолі із Сатаною, на край сцени мринського робітничого клубу, та загягли басами своїми пакульськими "інтернаціоналку", обличчя членів комісії вихололи. Ми ждемо, хвостами з ганчірок крутячи, а Нестірко — коров'ячими рогами на голові, що зала зараз підніметься в ідейному пориві і демонстративно підхопить "інтернаціоналку", як це в пакульському сільбуді було, а зала не підводиться, мовчить, комісія напружено на товариша Купер'яна Терпила дивиться, яку оцінку партійний секретар району дасть. Доспівали ми "інтернаціоналку" у тиші гробовій, а щойно завісу опустили, піднявся до нас голова комісії і запитує: "Хто з вас, мудреців, придумав, щоб чорти на чолі із Сатаною наш пролетарський гімн співали?!" Я — за спини, за спини, та хутчей сажу з лиця стирать, долоню наслинивши, а хвоста — у штани, бо уже відчув, що лінія не тая. Нестірко ж, звичайно, висунувся: "Я придумав, а що?" — "А те, що товариш Купер'ян Терпило дуже незадоволені знущанням із пролетарського гімну…" Дак ніякого радіо нам не дали, а через якийсь час викликають нашого Нестірка у район, на килим, як познєй стали казать. А тади уже крісло під самим Купер'яном захиталося, якийсь ухил йому приписали. І вже Яків Дахновець, Коршак по-вуличному, з підказки когось із районних начальників, які у нього підночовували, наїжджаючи до Пакуля, написав на Купер'яна, що той — із панів, а не селян, як пишеться в документах. А йон і правда писався до революції сином пана Журавського, а як у вожді мринські проштовхався, про матір-селянку, Уляну Нестірку, згадав. Дак захиталося під товаришем Купер'яном Терпилою крісельце і йон випадку шукав, аби перед вищими вождями свою ідейну пильність продемонструвать. А тут трапився Нестірко із своєю виставою, і Купер'ян ухопився, хоч і родаком йому доводився. Стали з Нестірка питати за ідейну нечіткість і знущання з пролетарського гімну, що його, мовляв, чорти разом із Сатаною пеють на сцені, а той, звісно, у пляшку поліз: мовляв, Сатана — то найперший революціонер і борець за справедливість, із самим Богом воював. Ну, за сеє ще болєй ухопилися, бо усім відомо, що найпершими революціонерами і борцями були товариші Ленін і Сталін.
Туточки Нестіркові ще й Левка Жилу пригадали, троцькіста з пісного і прихованого ворога радянської влади, з яким Нестірко якшався і навіть до участі у першій виставі своєї п'єси допустив, і тольки народ в особі сількора Якова Дахновця розкрив його справжнє обличчя. Дак Нестірка нашого — за штани та на сонечко, бо врем'я таке підійшло, що вже треба було когось різати і смалить, різати і смалить… Забрали у Волохача білета партійного і нам рекомендували обрать нового секретаря комсомольського. Загримів би йон під фанфари в тюрягу, але родак його заслужений, Домонтович, десь там слівце замовив. Дак Нестірко трохи не здурів, що од нього цяцьку тую, книжечку червону, одняли, стрілятися хотів, мо' б, і застрелився, але Оришка його одмовила, яни уже знюхувалися, сама познєй розказувала. Дак покрутився йон трохи, як г…. в ополонці, між Мрином і Пакулем, бо вже йому ходу ніде не було, та й подався добровольцем на Біломорку. Аж тамочки уже вислужився, орденяку заробив, і партійний білет йому повернули, знову у галіфе вбрався, повернувшись до Пакуля, головою колгоспу "Червоний літак" приліпився, але — не довго галіфетив, не довго. У тридцять сьомому обча мітла його підмела.
А я — між гілочками тої мітли, між гілочками, як між краплями дощу кривавого, та й — вижив…
Уже як усе сеє почалося, перестройка, чи як там воно, стали у радіо розказувать про отаких, як мій Нестірко, що постраждали безневинно, коли Сталін нами правив. Дак написала і я на радіо каракулями своїми, запитуючи про свого чоловічка, де йон та що з ним. Папери од властей у мене уже були на руках, але то — одчепенька, а може, хто з ним тамочки був і знає, де хоч його кісточки лежать. Та все прислухаюся, сидячи вечорами на теплій лежанці, а брехунець сей у мене отак біля столу і на всю хату чуть його. То про інших людяк усе гомонять та гомонять у радіо, а про мого Нестірка — ані словечка. Слухаю, над чужими судьбами плачу, як береза весною, а про свого — жду та жду. І се, мо', так болєй року минуло, я уже і вірити не вірила, що дождуся, аж приносить Галька-поштальйонша писемце мені. І рукою незнайомою конверт надписаний. Подивувалася я, хто се, думаю, старій бабі пише. Позичила я у сусідки окуляри, бо уже геть не бачу читать, розпечатую теє писемцо, аж пише мені чоловік незнайомий із міста Феодосії, де таке місто, я і знать не знаю. І ось що тая людяка пише мені: "Уже я вісімдесят шість літ і сім місяців на світі живу, але ще за собою ходжу і в магазин іноді вибираюся, бо мушу, подругу життя свого довгого похоронив торік. З них двадцять годків пробув я там, де краще не бувать, у пеклі сталінському, як тепер у радіо кажуть. Але дав мені Бог силу, і я вижив, хоч там, де я бував, миживав хіба що один із тисячі. Довго розказувать про усе теє, та коротко слухать, бо вже мої пальці не тримають ручку і чорнила мої висохли. Почув я у радіо про вашого чоловіка, може, хто стрічався з таким у таборах, і одписую, поки живий. Був у нашому таборі чоловік такий — Нестором жався, а хвамілії я уже не пам'ятаю, ім'я ж у голові засіло, бо сам я — учитель історії і про київського літописця Нестора часто дітям розказував. То про літописця ще пам'ятаю, а що в таборі робилося — уже наче в тумані. Чоловік той, Нестор, і в таборі дуже ідейний був та до роботи хапкий, ще й нас усіх підганяв і соромив, аби не хитрували, а до останнього викладались у лісі, бо деревина, мовляв, потрібна для індустріалізації країни на шляху до повної перемоги соціалізму. А на караульних та начальників Іабірних він казав, що то все — вороги народу, замасковані, ось-ось партія і товариш Сталін із ними розберуться. Але скоро той Нестор, хоч і могутній був чолов'яга, але од ревності в роботі на силі підупав, і пайок йому зрізали до трьохсот грамів глевкого хліба та черпака баланди порожньої. І зробився він — як скелет, що його на уроках анатомії школярам демонструють. І все частіше відставав Нестор од колони, коли нас на роботу до лісу гнали. А одного досвітка упав у сніг, руками замет гребе під себе, а звестися на ноги уже не може. Караульний стоїть над ним, затвором гвинтівки клацає, щоб пристрелити, там з нами не церемонилися і людей не жаліли, було нас як гною, гноєм історії ми й були, більш нічим, так думав і думаю. Аж якось зібрався він ще на силі, зіп'явся на ноги і побрів через замети, по коліна в снігу, і хитався він, як п'яний. А колона уже уперед пішла, тади нікого не чекали. Дак караульний наперед забіг і стрелив у нього. Стрелив у Нестора, бо їм дозволялося добивати, хто відставав, на спробу втечі списуючи, ще й премії видавали. А Нестор — іде і хрипить караульному в лице, а ми ще недалеко одійшли, ми ще муємо: "На кого ти, суко, ружжо підняв?! Я — комуніст од роду, а ти — воша на пролетарському тілі!.." Ще раз стрелив караульний, а Нестор — іде.
