т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.
Яким декільки раз поспішно сильно затягнувся, немов спішив кудись і кинув цигарку в куток.
- Ти розумієш цей закон? Ні?
Признаюсь, я не розумів ніяких законів, розуміючи тільки, що чоловік зо всіх сил б’ється в сітці, яка заплутала його.
- Ну, так я тобі поясню. Це той самий закон, що примушує мінять моди, що тягне випивати, грати в карти і взагалі міняти свої переживання. От це який закон. Так-так, голубе! І от звідци й ця полова цікавість. Та ти знаєш, що таке цікавість? Це, серце, серйозна сила! Скажем, молода дівчина вийшла заміж. Ми, мужчини, швидше можемо буть «вірними», ми знали до жінки багато женщин і нас не мучить цікавість. А таку молоду дівчину? Обов’язково мусить цікавитись: «а як люблять инші мужчини?» Будь вона найморальніша, а така цікавість мусить бути у неї і инші ту цікавість доводять до кінця, а деякі чи від страху, чи від чого иншого не доводять... Але цього не розуміють і з таких дурниць, власне кажучи, виходять драми. От, наприклад, зараз у нас з Ліною. Вона дуже порядна, чесна, хороша людина, я теж не цілковитий сукин син, а от диви й зненавидим одне одного. А чого? Того, що її цікавить, як люблять инші мужчини. Це ж дурниця, розумієш ти, дурниця, а от уже й тепер я почуваю якусь натягнутість між нами. Вона знає, що її цікавість - «злочинна», що цього не можна, що це заборонено і вже... (несвідомо, несвідомо це все!) і вже почуває, що їй треба ховатись від мене, обманювати мене, маскувати себе. Я теж повинен би мати до неї ворожість, хитрити і так далі. А це до чого могло би привести? До того, що проста, цілком зрозуміла цікавість її, і тільки цікавість, набрала б характеру чогось більшого, значного. Розумієш? Розумієш ти, яка може вийти штука з такої дурниці? Га?
Я слухав його з більшим і більшим непорозумінням. Я бачив, що все це він не мало передумав і склав у якусь свою систему, тільки до чого вона могла прийти, не міг передбачити. Але ясно одне - тут пахне знов якимсь експериментом, болячим, гарячковим експериментом. Тут уже не папір або гній жуватиме чоловік, а гаряче залізо.
- Чекай,- сказав я.- Я з тобою, перш усього, не згожуюсь, що цікавість... грає таку велику ролю...
(Яким стрепенувся.)
- Чекай! Ну, хай навіть так. Але я не розумію, як ти відносишся до цього...
- Я? - скрикнув Яким.- Я відношусь просто. Навіть не просто, бо тут... Ну, добре. Я так відношусь. Перш усього, щоб не було ніяких хитрощів, обманів, натягнутости, ненависти, які звідти виходять. Розумієш? Ось як я відношусь. І Ліна знає про це.
Він раптом замовк. Знов рука його потягнулась у кешеню і витягла портсигар; пальці часто дрижали.
- Ну? - з усиллям спитав я.
- Що «ну»?
Мені було ніяково; тяжко дивитись на нього. І через те я занадто різко і грубо сказав:
- Значить, Ліна вже задовольнила свою цікавість?
Яким хутко закрив портсигар.
- Як так?!
В голосі його прозвучав раптовий страх.
- Вибачай, я не зрозумів - змішався я.- Мені здалося, що ти... що Ліна вже знає про твоє відношення до... цього всього... І значить...
Яким знов одчинив портсигар.
- Вона знає,- промовив він спокійніше.- Але не вірить.
- Як не вірить?
- Не вірить, що це в мене серйозно. Взагалі, ми трохи тепер розходимось в поглядах на деякі речі. Вона, наприклад, вважає за злочинство зраду мені, при яких би обставинах то не було. І думає, що й я так думаю. А як говорю инакше, то хитрю, або просто теоретизую. От бачиш: уже тут починається недовір’я, хитрість. Ні-за-що не вірить і через це, щоб замаскувать свою цікавість, пускається на всякі хитрощі. А якби повірила, нічого б подібного не було б... І от власне вся штука в тому, щоб вона повірила. А повірить вона тільки фактам, ділові. Розумієш?
- Себ-то що? Що як вона... віддасться Калмикову, то ти нічого не матимеш проти.
- Так,- криво посміхнувся Яким, дивлячись прямо мені в лице.
Я похилив голову. Що міг я йому сказати, порадити? Я міг би притулити до себе цю змучену, дурну голову і поцілувати його криву посмішку. Але йому не те було потрібно.
- І от я так і хочу зробити,- раптом тихо зачав знову Яким.
Я підвів лице до нього.
- Я хочу так зробити, щоб вона віддалась Калмикову і заспокоїла свою цікавість. Але зроблю це так, щоб вона і він знали, що мені про це відомо, що це з моєї згоди, що я цьому не надаю великої ваги... Тоді у неї буде тільки задоволення своєї цікавости і більше нічого. Ні обманювати, ні ховатись від мене, ні каятись, мучитись - нічого не треба...
Я знов похилився. Яким замовк. В їдальні вже було тихо. Я чув, як Яким вийняв сірнички і як вони нервово здригувались в його руках. Мовчати було тяжко. Не дивлячись на Якима, я сказав:
- Невже нема иншого способу;?
Але сам почув, що сказав це «так собі», аби щось сказати.
- А який? Ну, скажи,- проговорив Яким.
Я мовчав. Голова моя була тяжка від утоми, розмова лягла важким гнітючим чуттям на серце, мозок не рухався.
- Иншого способу нема,- глибоко зідхнув Яким - Я думав. Виїхати? Все одно. Не Калмиков, так другий. Слідкувати? Ловити? Не можу. Якби ми не любили одно одного, коли б не було цеї рідности,- ну, розійшлись і кінець. Атож.. Скоритись і носити мовчки роги, як роблять порядні
