т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

________

І він таки прийшов.

Раз увечері досить ще рано прибіг додому Яким. Вигляд його був трохи відмінний від звичайного. Очі гарячково блищали, голос піднятий. Такий вигляд буває у людини, яка поставила на карту останню ставку.

- Я зустрів Калмикова! - кинувши капелюх у миску умивальника, крикнув Яким, тільки увійшов у хату.

Я вражено подивився на нього.

- Як Калмикова? Якого Калмикова?!

- Того, що жив у шістнадцятому віці й написав «історію алхемії». Знаєш? Отой самий!.. Ха-ха-ха!

- Та кинь глупі жарти,- розсердився я.- Ти серйозно?

- Найсерйозніше. Чекай. Слухай. Мало того, що зустрів, я балакав з ним!.. Налий мені чаю, та міцніше... І слухай далі. Мало того, що балакав, а про що балакав!..

Яким підморгнув і зареготав, як чоловік, котрий підвів ловку штуку. І зараз же хапливо скинув піджак, витер ним лице, зірвав з себе мокрий комірчик і сів.

- Балакав про Ліну. Розумієш? Вони ще не дійшли до точки. Я це зараз побачив... Це видно моментально. Тут, брат, психологія. Підлий ще чаю, та міцніше! Душно, чорт би його побрав. Правда, ми трошки з ним випили. На вулиці, розумієш, незручно було балакать і ми зайшли в ресторанчик. Він чудесний хлопець. Їй-богу. Правда, він по-своєму все об’яснив. Хай, ха-ха-ха!... Мені то неважно. Розумієш, я йому дав зрозуміти, що нічого не матиму проти, коли він щось там матиме з Ліною, що це буде навіть для мене добре, бо я сам завів тут інтрижку і того навіть цю комедію учинив з від’їздом. Він повірив, падлюка, посмілішав, почав мене хльоскать по плечі, взагалі, подружились. Розумієш, поете? Тепер піде діло. Він їй скаже потім, що я сам йому пропонував і в мене буде найкращий доказ, що я їй не хочу нічого заборонять. Правда? Який же, чорт його бери, може буть ще ліпший доказ, коли муж сам просить любовника взять його жінку. Ха-ха-ха!.. Луччого доказу нетреба. А тоді, моя Лінка, у вас не буде приводу робити з цього таємниць, злочинств,- ваша цікавість заспокоїться і ми залатаємо нашу тріщинку... Ех, шкода, що не купив алкоголізму, випили б ми з тобою, поете, за тріщинку, за наші безсонні ночі. Не спиш же, сволоч га? Мучу я тебе? А признайся, і ти думаєш, що я ревную, правда думаєш? Брешеш, каналія, думаєш, я знаю. Ну, так от тобі чесне моє слово, не ревную. Люблю її до головокруження, до того, що... Ну, та плювать. Все буде добре, це - факт, а все останнє дурниця...

Я вже не слухав його і старався збагнути собі, які можуть бути наслідки цеї, очевидно навмисної, стрічі з Калмиковим. Вчинок, без всякого сумніву, нерозсудливий, необережний, гарячковий. Хто його зна, що він з тою мерзотою в дійсності говорив. Правда, нічого такого не могло б вийти, офіцер усе ж таки мусить бути офіцером і не почне виявляти порядности, мусить скористувати ситуацією. А проте, чорт його знає.

А Яким тим часом говорив, сміявся, пив чай, курив, бігав по хаті і, навіть, співав.

Заснули ми під ранок.

________

Не знаю, скільки ми спали, як раптом я почув у хаті різкий крик. Розплющивши очі, я побачив таку картину. Посеред хати стояв офіцер, Сергій Іванович Довбня, за ним Сидір Іванович Довбня, а проти них на канапі, стоячи на колінах, в одній сорочці Яким. У всіх лиця були червоні, налиті злобою. У офіцерчика кашкет був одсунутий на потилицю і прищуватий лобик блищав від поту.

- Ви - падлюка! - кричав Сергій Іванович, простягнувши руку в білій рукавичці до Якима.- Коли ви не будете стрілятись зо мною, я присягаюсь честю офіцера - пристрелю вас, як соб...

Скінчить він не встиг. З канапи зірвався білий вихор, мигнули голі ноги, все це налетіло на Сергія Івановича і звалилось додолу. З-під голих Якимових ніг судорожно забилися і зашарпались ляковані, блискучі чоботи офіцера, хрип, стогін, рев. Сидір Іванович закричав, схопив за сорочку Якима й почав тягнути вгору. Це мене привело в рух. Я, підхоплений чудною бурею люти й ненависти, сплигнув з ліжка, в один мент обняв педагога і з такою силою шпурнув його вбік, що він головою розчинив двері і виваливсь на хазяйку, покоївку й пожильця, які з переляканими пиками стояли там. Не пам’ятаючи себе, я підбіг до Якима, витягнув за голову з-під його офіцера й поволік у двері. Яким, мабуть, учув, що я хочу зробити, бо підхопив внука Марса за ноги і ми його викинули за поріг, де щось кричали Сидір Іванович, хазяйка, пожильці та ще якісь люди. Потім я хутко зачинив двері, замкнув їх на ключ і...тільки тоді опам’ятався. Що таке? Що трапилось?

До нас почали стукать, тарабанить кулаками, чувся крик офіцерчика, погрози стрілять, рубать. Йому одповідало кільки голосів разом, згадувалась поліція, протокол.

Ми стояли в одних сорочках, тяжко дихали й слухали. У Якима на губі була кров.

Нарешті затихло, пішли. Тоді я ліг знов, а Яким почав швидко мовчки одягатись.

- Та що тут трапилось? Ти мені скажеш! - вмить злісно і з невольним реготом вирвалось у мене.

Яким, не сміючись, блідий й дрижачий від ненависти коротко оповів усе. Калмиков, очевидно, розказав Ліні про стрічу й розмову з ним, з Якимом. Мабуть для того, щоб вона не боялась віддатись йому. Ліна зрозуміла це, як бажання одкараскатись від неї, страшенно образилась і кинулась до братів. Мабуть послали вчора ввечері за офіцером, а сьогодні вони прийшли викликать його на дуель. От і все.

- Ну, я йому покажу, поганцю! Ні, годі... Я з собаками церемонитись не буду. Добре! Хай дуель. Я тобі розквашу твою пустопорожню голову. Добре! Ти хочеш бути моїм секундантом? - раптом звернувся Яким до мене.

Я хотів було щось сказати йому, але він з такою силою крикнув «Василю», що я замовк.

- Ніяких балачок! Дуель. Принаймні хоч пулею знищу одного з мерзавців... О, падлюка! А ту...