т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Василю Андрієвичу! Перекажіть йому, що я його прощаю...

- Антонино! - незадоволено й сердито перебив її Сидір Іванович.

- Дайте мені спокій,- напів повернулась до нього Антонина Серафимівна.

- Перекажіть йому, що я його прощаю. Скажіть, що я любила його, як мати, сестра. І люблю все ж таки й тепер. Скажіть.

- Антонино!

- Дайте мені спокій, прошу я вас,- з натиском сказала Антонина Серафимівна і вже з меншою кротістю.

Сидір Іванович різко пересунув бідні зшитки і здається щось прошепотів про себе.

- ... Скажіть йому, що я маю надію, що наш милий Кима все ж таки... не зрадить своїй добрій, прекрасній натурі. Чуття аналізу підкаже йому дійсний шлях.

Сидір Іванович підвівся взяв Антонину Серафимівну за руку й хотів одвести вбік. Але від цього вийшов цілком несподіванний наслідок. Тільки Сидір Іванович торкнувся Антонини Серафимівни, як вона вся здригнулась і сильно шарпнула свою руку назад. І в той же мент з усього розгону оперіщила мене по переніссю. Мені посипались іскри з очей і полились сльози, а по черепу пройшов гострий колючий біль. Я вже більш нічого не чув. Здається Антонина Серафимівна з жахом вибачалась, здається вони лаялись і знов щось говорили до мене.

Я не слухав, встав і, ледве розбираючи крізь сльози дорогу, вийшов з тої хати. Але мене зупинили, посадили, десь взялась Ліна з мокрою хусточкою, почала її класти на очі, позбігались діти, з кухні визирала покоївка. Круг мене завелася шамотня, крик, лайка, писк дітей, яких виводили з хати. Я сидів червоний, злий і від всеї душі кляв Якима.

Через півгодини заплаканий, з червоними очима я холодно переказував нареченому результат своєї місії. Він стояв і слухав мене з усмішкою. Кінець розвеселив його зовсім. Він похляскав мене рукою по плечі, завірив мене, що «до весілля заживе» й попрощався, нічого не сказавши про свої наміри.

________

Кінчилось тим, чого й треба було чекати: Ліна переїхала в гніздечко без дозволу брата. Антонина Серафимівна почала тайно ходити до них і ці дні, як казав Яким, були днями печали й воздиханія. Вона приходила з обиженим, але прощаючим лицем, на всі предмети дивилась з сумом, немов бачила їх майбутню гірку долю, і весь час зідхала. Але ж, як людина добра, вона не могла байдуже дивитись на погибель близьких людей і старалась помагати їм, чим могла. Вона наводила контроль над прислугою, бо кожна кухарка чи покоївка - то перший внутрішній ворог кожного хазяйства. Вона журила Ліну за легковажність в зносинах з модистками, булочниками, крамарами. А особливо вона старалась урятувати молодих людей від того шляху, на який вступив в своїй адвокатській діяльності Яким і тягнув за собою Ліну.

Власне вона мала велику рацію.

Річ у тім, що цей комик і в адвокатурі зумів знайти можливість проявити свою експериментаторську натуру. На його думку, адвокати - це звожчики. Закон - це велике місто, а статті й параграфи його - це вулиці й перевулочки. Десь у місті єсть пункт, який називається Правда. Хто перший прибіжить до цього пункту, того й правда. Звичайно, шо той швидше побіжить, хто візьме кращого звожчика, який має доброго коня і знає всі заковулочки й перевулочки. А хто може взяти кращого звожчика? Той, хто гроші має. Хто ж не має, той або на шкапині їде, або пішки плентається. І, розуміється, програє.

І от цей філософ рішив робити такий експеримент. А ну, що вийде, як він - звожчик Яким - почне возити тих, хто не може добре платити? Угадати, що могло вийти з того, зовсім не трудно. Перш усього, розуміється, те, що звожчик Яким возив би тільки мужиків, мішанчиків, дрібних випадкових злодіїв, робітників, копійчаних проституток, босяків.

І хто знає, чи далеко б він заїхав з такими пасажирами.

І само собою, що Антонина Серафимівна не могла спокійно дивитись на таку їзду і робила все, що було в її силі, щоб одвернути його від цього експерименту. Але то не так легко було. Справа ускладнялась ще тим, що до своєї забавки він притягнув і Ліну. Замість того, щоб дбати про хазяйство, займатись музикою, літературою, вона стала готуватись на його помічника. Читала юридичні книжки, ходила в суд з Якимом, писала його папери. Те, що в них у вітальні завжди товклись якісь темні, підозрілі постаті, її тільки забавляло. Уже пропали з столу вазочка, альбом - їх то не обходило. В квартирі завжди регіт, крик, спів. Це була не канцелярія адвоката, а дитяча кімната, де двоє дітей граються в «присяжного повіреного».

Дійсно, все їхнє життя мало характер якоїсь гри, забавки. Починаючи з реготу кухарки Теклі та покоївки Даші, яких вони підібрали під свій стиль, і кінчаючи комічними «клієнтами», це було все несерйозне, нестале, непохоже на те, що звичайно бачиш у поважних людей з поважною справою. Який би молодий не був адвокат, у його прийомній, чи в кабінеті завжди почувається певна строгість, імпозантність, навіть торжественість. Клієнт чує себе, як перед сповіддю в церкві. Навіть обстанова відповідна до того: скрізь поважні томи книжок з законами, купи паперів, які-небудь преспап’є, нагадуючі правосуддя, строгі гравюри, важкі партьєри.

У цих же дітей нічого подібного не було. З клієнтами вони балакали, як з Дашою, зі мною, з Антониною Серафимівною; в хатах занадто багато сонця, скрізь квітки, навіть в кабінеті на столі; томи законів хоч і стояли у шафі, але ніякого імпозантного вражіння не робили.

Я певний, що якби Яким не вигравав так удачно справ, то й ці б «пасажири» перестали їздити на ньому до «Правди». Занадто вже просто і легко все те вони виробляли.

Не кажу про Антонину Серафимівну, навіть я не міг видержати і декілька раз заговорював з ними про це. Але вони були неможливі. Вони нічого не чули, вони були повні всяких судових подій і вражінь. Замість серйозної балачки Яким починав «приставляти» то прокурора, то оборонців, то підсудних.

Ліна дивилась на нього захопленими очима і ляскала в долоні. А потім вони обоє зривались з місця й починали співати комічні дуети.

Антонина Серафимівна безнадійно поглядала на них, витирала сльози і йшла додому.

І як тільки вона виходила,