т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Потім переказувала, як її зустріла подруга і шепотом спитала, чи правда, що вона так живе з Чепурківським.

Ця тема була найчастіше у Ліни. Не було того дня, коли я приходив до них, щоб вона не розказала про той чи инший випадок. Вчора її зустрів бувший видатний есдек і надзвичайно обережно та занадто ввічливо балакав з нею. А позавчора в трамваї їхала разом з своєю колишньою класною дамою і та весь час бігала очима й червоніла.

Траплялись комічні випадки з почтальйонами, які ніяк не могли звикнути до того, що вона може приймати Якимові листи. Иноді й Яким картинно представляв хазяїна дому, що з хитренькою й розуміючою посмішкою задавав питання про Ліну.

Ліна дуже весело сміялась. Мені часом здавалось, що навіть занадто весело.

Але, мабуть, то мені тільки здавалось, бо я не бачив її лиця в такі хвилини.

Я на неї дуже рідко дивився. Я боявся, що в моєму погляді прогляне що-небудь образливе для неї,- їй же все здавалось, що на неї тепер усі мужчини якось особливо подивляються. І хоч це їй було цілком байдуже, навіть смішно, але я не хотів, щоб вона про мене це говорила.

Тільки коли я був певний, що вона мене не бачить, тоді дивився. І справді, тепер вона була далеко краща, ніж раніше. Вперед вона носила блюзки з оголеною шиєю і здавалась невинною дівчинкою, тепер почала носити білі комірники з червоною довгою до пояса краваткою. В білій і чистій, як цвіт, сукні, з червоною квіткою в пишному чорно-блискучому волоссі, з ярко-червоними губами і білими, рівними зубами - вона давала вражіння сонця, гарячої крови, руху, кипіння.

І дійсно, вона ніколи не сиділа спокійно. То щось хапливо, заклопотано шукала в товстих книжках, то збиралась кудись бігти, то оповідала що-небудь сонячне, гаряче. І завжди вільно чи невільно мала на увазі Якима. Здавалось, вона підбирала кожне слово, кожне чуття своє, кожний рух, щоб подобатись тільки йому. Коли Яким це мав на увазі, не бажаючи вінчатись і, ставляючи перед нею погрозу в усяку хвилину покинуть її, то він свого досяг. І признаюсь, я проти волі почув заздрість до нього. Не злу, а сумну, тоскну заздрість, таку, яка бувала, наприклад, коли я дивився з дірки мого горища на неосяжний, голубий і зелений простір неба й землі.

Правду сказати, ця тоска почала до мене дедалі, то все частіше зазирати. Весна вже визріла в літо. Горище моє стало нестерпним і я мусів з десятої години тікати з його і йти в сади, на Дніпро. Але скрізь уже фабри погустішали, посіріли. На листях лежав порох і, коли я приходив увечері додому, він був у мене на черевиках, на зубах, у вухах. Горище все більш і більш ставало для мене порожнім, брудним, і писк мишей наганяв думки про самотність, непотрібність мого існування.

Особливо це бувало, як я приходив від Якима й Ліни, до яких я вже присягався собі не ходити. Але що те присягання?

________

І раптом я дістав звістку з мого містечка, де я родився, що помер мій дядько і лишив мені разом з другими наслідниками цілу тисячу рублів! Дядько цей торгував вірьовками, дьогтем, милом і завжди в споминах моїх пригадувався мені неодмінно з запахом всіх цих предметів.

Діставши цю сумно-чудову звістку, я згадав руду, товстеньку постать мого чудесного родича, дерев’яну підлогу «лавки» з плямами від нафти і дьогтю, мотки вірьовок, батогів, шлей, які висіли перед дверима магазинів, і подивувався долі, яка чудесним способом може перетворити такі прості речі в фарби, сонце, радість. (Бо я вже зразу постановив на цю тисячу їхати в Італію і серйозно студіювати італійських майстрів.)

За два-три дні я зібрався, затулив, по умові, дірку залізом, попрощався з Ліною й Якимом, останній раз обійшов мої закутки на Дніпрі й поїхав у своє містечко.

А через два тижні я вже сидів на Фієзоле і дивився на кокетливу Флоренцію. Я тільки-що дістав від Ліни й Якима картку з малюнком сільського адвоката. Під адвокатом було підписано «Яким через десять років». І тут же: «Привіт Флоренції від далеких варварів».

Ця картка викликала в мені забиті шумом европейських вокзалів, отелів, вулиць картини недавно минулого. В уяві встала біла сукня, червона краватка, смугляві щоки і сонце на підлозі їдальні. Ніжний, солодкий сум обгорнув мене.

Внизу білими камінчиками розсипались вілли Флоренції. Бугриста, поламана далечінь вкрилася легкою, синьоватою мрякою. Було схоже на те, як курець пустить дим на рукав і він стелеться сизими волокнистими хмарками. Скрізь, як поодрізувані чуби героїв Гоголя, стоять непорушні кіпариси, немов стережуть отари сірих дрібненьких маслин.

Обгорнутий сумом я сидів, дивився на кіпариси і згадував Дніпро, горище, балкон, експерименти Якима. І сама собою душа моя посміхалася любовною, розуміючою посмішкою. В ту хвилину мені здавалося, що я зрозумів Якима і Ліну, зрозумів Сидора Івановича, його жінку, навіть брата його.

________

З Флоренції я поїхав в Пізу, Мілан, Рим, Неаполь. Скрізь я тинявся по музеях, церквах, галереях і весь був повний ними. Мені снились фрески, полуплені стіни, довгі коридори з нішами, в яких стоять постаті з одбитими руками. В моїх чуттях, запасі знань, артистичних поняттях запанував хаос. Я так з ним і ходив, не маючи спромоги дати йому якийсь лад. І мені було любо так. Я рішив нічого не робити і це надавало моїм переживанням кольор вічного свята.

Від Якима й Ліни я час від часу діставав листи. В них була та сама радість, заклопотаність і якась напруженість. Один раз вони написали, що помирились з Сидором Івановичем і артилеристом, які тепер почали бувати у них. Взагалі гостей стало у них більше. Це вимагає трошки грошей, а «клієнти» щось не багато дають. З цього приводу, мабуть, у них уже почались дебати, бо один раз Ліна приписала, що Яким згодився взяти діло одної фірми, яке повинно дати стільки грошей, що й вони зможуть поїхати в Рим. (Я був тоді в Римі.)

Після того я щось місяців