В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

твоя, Мав­ро, - до­да­ла. - Ти го­ду­ва­ла її ка­з­ка­ми, спi­ва­ми, за­бав­ка­ми та вся­кою вся­чи­ною на­би­ва­ла го­ло­ву, бу­цiм во­на чис­то бо­ярська ди­ти­на. А те­пер не­хай до пра­цi бе­реться. Во­на лiп­ше тя­мить твої пiс­нi i каз­ки, як мо­лит­ви, що її вчу що­ве­чо­ра i що­ран­ку.

В Мав­ри­них чор­них пиш­них очах заб­лис­тi­ло гор­до, i во­на ус­мiх­ну­ла­ся. - Я ж бо й опо­вi­да­ла їй най­кра­щi каз­ки, якi лиш зна­ла, учи­ла най­кра­щих пi­сень. А що во­на в ме­не те са­ме, що й бо­ярська ди­ти­на - то прав­да. А мо­же, неп­рав­да, гос­по­ди­не? - спи­та­ла. - А от, - ка­же, i все якось згор­да, мов про своє го­во­рить, - чиї по­ло­ни­ни най­кра­щi на Ча­ба­ни­цi, як не Iва­ни­хи Ду­би­хи? Чий то­вар та­кий глад­кий, уго­до­ва­ний, як не Iва­ни­хи Ду­би­хи? А са­ма прек­рас­на, чор­ноб­ри­ва Те­тян­ка, прист­роєна пиш­но, чи не в Iва­ни­хи Ду­би­хи?

- Цить, цить, Мав­ро! - пе­ре­би­ла Iва­ни­ха Ду­би­ха, мор­ща­чи стро­го бро­ви, що не лю­би­ла пiдх­лiбст­ва [11] нi в честь сво­єї осо­би, нi сво­го маєтку, бо бу­ла скром­на, по­бож­на i ко­ри­ла­ся, як, мо­же, нiх­то на­вiть з убо­гих в се­лi, гос­по­ду бо­гу, не за­бу­ва­ючи про нього та храм йо­го свя­тий.

- Цить, цить, - ка­же, - i знай: схо­ди з ко­ли­би, як ка­жу, ко­ли змо­жеш, i щод­ни­ни, по­хар­чуй, по­ро­би, що тре­ба, по­пес­ти Те­тян­ку, а там i вер­тай. А в не­дi­лю, свя­то, як змо­жу, бу­ду як не гус­то, то бо­дай хоч зрiд­ка з ма­лою в те­бе.

- А як Те­тя­на ви­рос­те, бу­де вже на вiд­дан­нi, то­дi вже хай при­хо­дить, ко­ли са­ма за­хо­че, - не втер­пi­ла Мав­ра все-та­ки до­ки­ну­ти.

- Як бог дасть, що так бу­де, то не­хай iде. А те­пер не ли­шу. Знай, Мав­ро, - до­да­ла з чут­тям, май­же мо­ля­чи, - не по­ло­ни­ни на Ча­ба­ни­цi, млин над во­дою маєток мiй, а во­на од­на, во­на моє щас­тя. Му­шу сте­рег­ти…

- В до­ро­зi до ме­не не стрi­не її нi­чо­го зло­го, - обiз­ва­ла­ся Мав­ра знов i вже смi­ли­вi­ше, - пе­ре­ле­тить бi­лу стеж­ку вiд мли­на до го­ри, до ме­не, мов са­ма та пташ­ка, а в до­ли­ну пурх­не i бу­де знов у вас.

Iваниха Ду­би­ха ус­мiх­ну­ла­ся.

- Якось-то бу­де, Мав­ро, - ска­за­ла лас­ка­во, - якось-то бу­де.

Мавра за­до­во­ли­ла­ся - i на тiм скiн­чи­ло­ся…

Чабаниця - ви­со­ка го­ра, по­час­ти пок­ри­та ста­рин­ни­ми лi­са­ми, бу­ла од­ною з тих, на якiй прос­тя­га­ли­ся мiж лi­сом най­пиш­нi­шi по­ло­ни­ни де­кiлькох ба­га­чiв, а мiж тим i ба­гач­ки Iва­ни­хи Ду­би­хи.

На нiй, особ­ли­во з-тiєї сто­ро­ни, по кот­рiй тяг­ла­ся бi­ла сте­ж­ка, де зе­ле­нi­ли по­ло­ни­ни ба­гач­ки, са­ме не­да­ле­ко її шпи­ля, ви­са­ди­ла Ча­ба­ни­ця з се­бе бi­ля­ву ска­лу, яку проз­ва­ли лю­ди впрост "Бi­лим ка­ме­нем". З-пiд то­го "Бi­ло­го ка­ме­ня" бу­ло вид­но всi су­сiд­нi вер­хи i лi­си, а мiж ни­ми й од­не се­ло, наз­ва­не Тре­тiв­ка, що ле­жа­ло чи не на угорськiй вже гра­ни­цi, i бу­ло справ­дi, як су­сi­ди­ли се­ла око­ло се­бе, з ря­ду третє.

Зi схiд­ної сто­ро­ни Ча­ба­ни­цi, з якої пiв­го­ди­ни хо­ду вiд обiй­стя i мли­на Iва­ни­хи Ду­би­хи, ви­бi­га­ла в лiс бi­ла сте­жеч­ка, що, як ска­за­но ще по­ви­ще, об­ви­ва­ла го­ру Ча­ба­ни­цю i кiн­ча­ла­ся за її пле­чи­ма, злу­ча­ючи­ся з од­ною ши­ро­кою до­ро­гою, що про­ва­ди­ла в iн­шi се­ла, а та­кож в Тре­тiв­ку…

Iдучи тiєю стеж­кою вiд мли­на Ду­би­хи вго­ру лi­сом, з од­ної сто­ро­ни поп­ри її по­ло­ни­ни, а з дру­гої поп­ри гли­бо­ку про­пасть, де жур­чав ве­се­лий по­тiк, що нi­ко­ли не ви­си­хав, нат­рап­ляв манд­рiв­ник тро­хи опо­да­лiк вiд бе­ре­га про­пас­тi, за кiлько­ма ста­ри­ми сме­ре­ка­ми ко­ли­бу-бур­дей Iва­ни­хи Ду­би­хи.

Бiла стеж­ка, що бiг­ла поп­ри ко­ли­бу, об­пе­рi­зу­ючи пест­ли­во Ча­ба­ни­цю са­ме над яром, не кон­че спи­ня­ла­ся око­ло ко­ли­би. А ко­ли­бi i бай­ду­же бу­ло про стеж­ку, що мог­ла iно­дi i неп­ро­ше­но­го для неї гос­тя-манд­рiв­ни­ка впро­ва­ди­ти до неї. Во­на сто­яла, опер­та з од­ної сто­ро­ни до яко­гось ка­ме­ня, чи не її ве­ли­кос­тi, що, зда­ва­ло­ся, вiд­ло­мив­ся зi шпи­лю Ча­ба­ни­цi вiд са­мо­го го­лов­но­го "Бi­ло­го ка­ме­ня" i, ско­чу­ючись, опи­нив­ся ос­та­точ­но по­за бi­лою стеж­кою над бе­ре­гом про­пас­тi, ста­нов­ля­чи якусь опо­ру для ма­лої ко­ли­би. Зi схiд­ної сто­ро­ни за­зи­ра­ла ко­ли­ба з-пiд сме­рек в са­му про­пасть з гуч­ли­вим по­то­ком… а там да­лi по­че­рез неї - i на су­сiд­ню за­лiс­не­ну го­ру. Та її май­же не вид­но зра­зу з-пiд ши­ро­ких крис­ла­тих вiт ста­рин­них сме­рек лi­су. Тим-то i при­па­ла во­на ци­ган­цi Мав­рi так до ду­шi… i збу­ди­ла в нiй дум­ку… за­жи­ти в нiй на са­мо­тi i вiд­да­ти­ся цiл­ком во­рож­бицт­ву та лi­чен­ню лю­дей рiз­ним зiл­лям з го­ри Ча­ба­ни­цi.

В пер­ших лi­тах сво­го iс­ну­ван­ня хо­ро­ни­ла ко­ли­ба ча­ба­нiв ба­га­ча Iва­на Ду­ба, що не лиш лi­том про­бу­ва­ли тут, дог­ля­да­ючи по па­со­виськах i по­ло­ни­нi то­вар i ко­нi, але iно­дi й зи­мою, ко­ли сього ви­ма­га­ла гос­по­дарська пот­ре­ба. По смер­тi Iва­на Ду­ба сто­яла ко­ли­ба кiлька лiт по­рож­ня i аж те­пер дiж­да­ла­ся но­во­го меш­кан­ця в осо­бi ци­ган­ки Мав­ри, якiй зда­ва­ло­ся, що нiх­то i нi­що не за­му­тить тут її спо­кою i во­на змо­же нес­тiс­нен­но вiд­да­ва­ти­ся во­ро­жiн­ню, при­мiв­кам i всьому iн­шо­му, що вхо­ди­ло в об­сяг ци­ган­ки-во­рож­ки.

***

Одної прек­рас­ної лiтньої дни­ни спро­ва­ди­ла­ся Мав­ра на Ча­ба­ни­цю.

Мала два­над­ця­ти­лiт­ня Те­тян­ка вiдп­ро­ва­ди­ла її в то­ва­рист­вi Iва­ни­хи Ду­би­хи, нi­би по­ма­га­ючи пе­ре­но­си­ти ци­ганську обс­та­но­ву i ре­чi, яких, впро­чiм, бу­ло так ма­ло, що по двох ра­зах ста­ну­ло вже все в ха­ти­нi над яром на мiс­цi.

Коли Те­тян­ка вер­та­ла вiд Мав­ри бi­лою стеж­кою, пла­чу­чи, те­лi­па­ли­ся в її ма­лих уш­ках зо­ло­тi об­руч­ки-ковт­ки, пiв­мi­ся­цi, якi Мав­ра ви­по­ро­ла десь з яко­гось ста­ро­го лах­мiт­тя i вло­жи­ла ди­ти­нi на пам'ятку вiд се­бе.

- Носи їх, доньцю, i не ски­дай нi­ко­ли… - го­во­ри­ла-при­мов­ля­ла Мав­ра по­важ­но, вкла­да­ючи їх ди­ти­нi в уха. - Зо­ло­то хо­ро­нить вiд зла i при­тя­гає дру­ге зо­ло­то. Ма­лою дiс­та­ла я їх вiд своєї ма­те­рi, що здо­бу­ла со­бi їх десь да­ле­ко, да­ле­ко в свi­тi слав­ним во­ро­жiн­ням своїм. Но­си їх, а бу­деш в них крас­на i пиш­на, як са­ма тур­ки­ня.

- Як са­ма тур­ки­ня, - пов­то­ри­ло так са­мо по­важ­но дiв­чат­ко, пiд­да­ючись спо­кiй­но опе­ра­цiї чор­ної при­ятельки та при­с­лу­ху­ючись з ува­гою кож­до­му її сло­ву.

Вiдтак, обi­ця­ючи со­бi обо­пiльно за­бi­га­ти як змо­га "час­те­нько" до се­бе, розс­та­ли­ся.

- Приходи до ме­не, Мав­ро, бо я без те­бе ум­ру! - на­ка­зу­ва­ла Те­тян­ка ще раз при вiд­хо­дi.

- Прийду, доньцю… прий­ду! - при­рi­ка­ла свя­то Мав­ра, ути­ра­ючи мовч­ки сльози з очей, що су­ну­ли­ся їй по ху­дiм ли­цю з жа­лю за ди­ти­ною.

- Щоднини, - на­ка­зу­ва­ло знов дiв­чат­ко.

- То, мо­же, вже й нi, - чу­ло­ся у вiд­по­вiдь, - бо­дай спо­чат­ку нi. Бо лю­ди, по­ба­чив­ши ме­не так час­то у вас, глу­зу­ва­ли б, що "двер­ми (ска­за­ли б) вi­дiй­шла ци­ган­ка, а вiк­ном на­зад вер­ну­ла…" Але не жу­ри­ся, доньцю. Мав­ра Те­тян­ку лю­бить i во­на її не за­бу­де -