Повія - Мирний

I от те­пер приїде­мо в мiс­то - тре­ба iти до неї: пок­ло­ни­ти­ся гос­по­ди­нi. Хай ви­ми­ле твою го­ло­ву. Як, ска­жуть, був у го­ро­дi - не був у жiн­ки? А то їм i бай­ду­же, що ме­нi ди­ви­ти­ся на неї вер­не. Ох, жит­тя! Не ви­ходь, Хрис­те, за­мiж нi­ко­ли: раз зв'яжеш ру­ки - до­вi­ку не розв'яжуться… Будь кра­ще вi­льною пти­цею. Кра­ще, ка­жу, так.

Христя со­бi гли­бо­ко-гли­бо­ко зiтх­ну­ла.

А Ко­лiс­ник, по­мов­чав­ши, зно­ву по­чав. Йо­го кло­по­та­ли все та­кi смут­нi дум­ки, якiсь по­чут­тя ли­ха но­си­ли­ся над ним, до­да­ва­ли жа­лю у йо­го го­ло­сi, бу­ди­ли жаль до йо­го. Вiн, чiп­ля­ючись за не­ра­дiс­нi ви­пад­ки у своєму жит­тi, на­рештi, доб­рав­ся до Ку­ту. На­що вiн йо­го ку­пив?

- Ось не­за­ба­ром земський наїзд бу­де. Пе­ре­ве­зи, кри­вий ко­ню, че­рез во­ро­же ста­но­ви­ще! Пе­ре­ве­зи… Ку­ди то­бi пере­везти трьома ка­лi­че­ни­ми но­га­ми… чує моє сер­це: не зно­си­ти то­бi, Кос­те, го­ло­ви на своїх пле­чах! - про­ро­че ви­мо­вив Ко­лiс­ник i за­тих.

Христя пог­ля­ну­ла кру­гом се­бе: на­че мо­ре, розс­те­ли­ли­ся кру­гом їх по­ля, прик­ри­тi тем­ною тем­но­тою но­чi. Нiг­де нi­що не шерх­не, од­нi зо­рi лу­па­ють з тем­но­го не­ба. їй ста­ло сум­но-сум­но, як тiльки стає сум­но се­ред пус­ти­нi. Проїха­ли чи­ма­ло мовч­ки.

- Он уже свi­тить моя му­ка своїми зли­ми очи­ма! - промо­вив Ко­лiс­ник, пiд­вiв­ши го­ло­ву.

Христя гля­ну­ла - ген за го­рою, на­че до­го­рiв­ше по­жа­ри­ще свi­ти­ло, жов­ту­ва­тий свiт гой­дав­ся, трем­тiв в тем­но­му мо­роцi. Хрис­тя пiз­на­ла, що то во­ни вже доїжджа­ли до мiс­та.

- Я ус­та­ну на ба­за­рi, а ти їдь до Пи­ли­пен­ка в гос­ти­ни­цю. Хоч Пи­ли­пен­ко i во­рог мiй, та там кра­щi но­ме­ри… Жди ме­не, я заїду за то­бою, - шеп­тав Ко­лiс­ник, уїхав­ши в го­род. I, пiй­мав­ши її ру­ку, мовч­ки при­тис до сво­го сер­ця. Во­но у йо­го як мо­лот­ком гам­се­ли­ло.

- Тпруу!.. Стiй! - гук­нув вiн, як ко­нi виїха­ли на ба­зар. Ко­лiс­ник ус­тав.

- Спасибi вам за кум­па­нiю! На доб­ра­нiч! - го­лос­но вимо­вив вiн i ще раз схо­пив Хрис­ти­ну ру­ку i, стис­нув­ши так, що та тро­хи не скрик­ну­ла, мер­щiй по­дав­ся да­лi i не­за­ба­ром скрив­ся у тем­нiй тем­но­тi.

"Старе, що ма­ле", - по­ду­ма­ла Хрис­тя, i неп­ри­мiт­ний жаль ущип­нув її за сер­це, їй зра­зу так ста­ло сум­но та гiр­ко. Лiт вi­сiм то­му на­зад її вiв сю­ди Ки­ри­ло, утi­ша­ючи та розважа­ючи, те­пер во­на їха­ла, їха­ла ря­дом, як рiв­на, з ха­зяїном Ки­риловим, i їй при­хо­ди­ло­ся утi­ша­ти йо­го… Та­ке жит­тя! А хто знає, що да­лi бу­де? Чи не прий­деться, бу­ва, їй го­лiй i бо­сiй зимньої по­ри пе­ре­хо­ди­ти зно­ву че­рез се мi­сто, про­стуючи до­до­му, i кри­ти­ся тем­ни­ми ули­ця­ми, щоб з ким не стрi­ну­ти­ся, щоб хто не пiз­нав?

"Життя, що дов­га ни­ва, - ду­ма­ла во­на, зос­тав­шись са­ма со­бi у глу­хо­му но­ме­рi, - по­ки пе­рей­деш, i по­ко­леш­ся, i по­рi­жеш­ся на гост­рiй стер­нi".

От i в сьому мiс­тi, скiльки раз до­ля її то грi­ла щас­тям, то до­пi­ка­ла нев­да­ча­ми, по­ти не пус­ти­ла вi­ятись по свi­ту. Во­на при­га­ду­ва­ла Загнибi­ди­ху, яка во­на бу­ла доб­ра та ти­ха. Заг­ни­бi­ду, що на­ро­бив їй та­ко­го кло­по­ту, Руб­ця, Про­цен­ка, жiн­ку Руб­це­ву, що її ко­лись так тяж­ко об­ра­зи­ла. Бог з нею! Во­на не пам'ятав на їй зла. I Ма­ри­на не згiр­ше ура­зи­ла її, ко­ли при­рев­ну­ва­ла сво­го чо­ло­вi­ка до неї. "А де те­пер Ма­рина, де Довб­ня? Хоч во­на, мо­же, до­сi сер­ди­та на ме­не, а я все-та­ки завт­ра пi­ду роз­шу­каю її. Удень, пев­но, ми не по­їде­мо, ста­рий боїться i лю­дей, i сон­ця - пi­ду, пi­ду". З яко­юсь лег­кою на­дiєю, що во­на роз­шу­кає Ма­ри­ну, як стрi­нуться, що то та ска­же їй, во­на ляг­ла спа­ти i швид­ко заснул­а.

На дру­гий день, п'ючи чай, во­на роз­пи­ту­ва­ла гор­нич­ну, що прис­лу­го­ву­ва­ла їй, чи не знає та Довб­нi.

- Довбнi? - зди­ву­ва­ла­ся та. - Та хто йо­го у го­ро­дi не знає? Не бу­ло то­го чу­жо­го ти­ну або за­бо­ра, пiд кот­рим вiн би п'я­ний не ва­ляв­ся. Зов­сiм з кру­гу спив­ся.

Христi бо­ля­че бу­ло слу­ха­ти та­кi при­по­вiст­ки за Довб­ню. Жи­ву­чи у йо­го, во­на ба­чи­ла i йо­го сер­це доб­ре, i те, що Ма­рина зов­сiм не гля­дi­ла, як слiд жiн­цi гля­дi­ти, сво­го чо­ловiка, час­то п'яно­го ви­пи­ха­ла над­вiр, хоч вiн цi­лу нiч ви­тупцюється пiд вiк­на­ми, на­зи­ва­ючи її вся­ки­ми лас­ка­ви­ми наз­ва­ми i Хрис­том-­бо­гом мо­ля­чи упус­ти­ти в ха­ту.

- А де вiн жи­ве, не знаєте?

- Та ка­жу ж вам, з кру­гу спив­ся! - од­рi­за­ла гор­нич­на. - Го­лий бi­гав по го­ро­ду. Скiльки раз йо­го i в шпи­таль бра­ли - не по­ма­га­ло. Ка­за­ли, тре­ба вез­ти у гу­бер­нiю, ту­ди, де бо­же­вiльнi. Та щось оце i не вид­но йо­го - пев­но, од­вез­ли.

- Вiн, ка­жеться, був жо­на­тий. Жiн­ка жи­ва йо­го?

- Жiнка? То та­ка й жiн­ка. Во­на, здається, бiльше йо­го i до­ве­ла до то­го. Вiн, бач­те, з прос­тою жив та по­тiм i ожени­вся.

- А не знаєте, де во­на жи­ве?

- Не знаю. Ка­за­ли, там десь на кiн­цi мiс­та. - I гор­нич­на на­з­ва­ла мен­ня ха­зяїна.

Христя, на­пив­шись чаю, зiб­ра­ла­ся i пiш­ла пря­мо, ку­ди нап­рям­ля­ла її гор­нич­на, їй дов­го прий­шло­ся iти, все допи­туючись, де та­ко­го-то ха­та. На­си­лу знай­шла во­на її аж на са­мо­му краї мiс­та. Над яром, ку­ди ви­во­зи­ли i ски­да­ли вся­ку го­родську не­чисть, сто­яла од­ним од­на ха­ти­на, не обгор­оджена, з дiр­ча­вою осе­лею, з пу­за­тя­ми стi­на­ми, кривим­и вiк­на­ми i увiй­шов­ши­ми у зем­лю две­ри­ма. То i бу­ла та ха­та, де ма­ла прис­та­но­ви­ще Ма­ри­на.

Насилу, зги­на­ючись, щоб не вда­ри­тись, улiз­ла Хрис­тя у ту ко­ну­ру. Ха­та зо­ко­ла зда­ва­ла­ся че­пур­нi­шою, чим зсе­ре­ди­н­и. Стi­ни по­ма­за­нi, по­лу­па­нi, якiсь тем­нi патьоки спу­ска­л­ися по стi­нах вiд сте­лi осе­лi аж пiд ла­ви, па­ву­тин­ня цi­лi гнiз­да по­за­во­ди­ло у кут­ках, дов­ги­ми нит­ка­ми ус­ла­ло усю осе­лю. До­лiв­ка не зрiв­ня­на, смiт­тя по­по­лам з грязю­кою по кiс­точ­ки. Пiч ря­ба вiд чор­них плям, що са­жа, проби­ваючись, по­на­роб­лю­ва­ла. Крiзь по­зе­ле­нi­лi шиб­ки лед­ве про­би­вається свiт у ха­ту, ок­ри­ва­ючи її мо­ро­ком; здавало­ся­, мов хто на­ди­мив, i спер­тий дим сну­вав по ха­тi, не зна­ходячи нi­ку­ди ви­хо­ду.

Увiйшовши пря­мо знад­во­ру, Хрис­тя спер­шу нi­чо­го не по­бачила у тiй тем­но­тi. Не швид­ко во­на зап­ри­мi­ти­ла, що на по­лу ко­ло пе­чi в тем­но­му за­ка­пел­ку щось на­че ворушило­ся.­

- Здрастуйте! Хто тут у ха­тi?

- А ко­го вам тре­ба? - по­чу­ла Хрис­тя нез­най­омий охрип­лий го­лос.

- Чи Ма­ри­на тут жи­ве?

- Яка Ма­ри­на?

- Марина. Довб­ни­ха.

- А на­що во­на? - за­пи­тав той го­лос. - Я - Ма­ри­на! - одказа­ло­, i тем­на пос­тать пiд­ве­ла­ся з по­лу.

Христя зо­ба­чи­ла пе­ред со­бою ви­со­ку мо­ло­ди­цю з широ­ким об­рюзг­лим ли­цем i зас­па­ни­ми очи­ма.

- Марино! - за­та­ю­ючи зiт­хан­ня, з ля­ком ви­мо­ви­ла Хри­стя.

- Я - я Ма­ри­на, - ка­за­ла та, пiдс­ту­па­ючи до Хрис­тi i загля­даючи пря­мо у вi­чi.

- Марино! Не пiз­наєш ме­не?

- Хто ж ви та­кi бу­де­те? - по­тя­га­ючись пря­мо на