Повія - Мирний

Вiн нес­тям­но схо­пив­ся за го­ло­ву.

- Боже! Хоч ти не муч ме­не! - скрик­нув i по­бiг у свою ха­ту, за­чи­ня­ючи за со­бою две­рi.

I зно­ву цi­лу нiч чу­ли­ся йо­го важ­кi ступ­нi важ­кої хо­ди. Блi­дий свiт ран­ку ще зас­тав йо­го на но­гах, по­ну­ро­го та по­хилого. "Одно, що зос­та­лось, - ска­зав вiн, пiд­хо­дя­чись до лi­ж­ка i див­ля­чись на по­душ­ки, - збо­же­во­лi­ти. Як се не по­може, нi­що не по­мо­же!" - мах­нув­ши ру­кою, до­дав i лiг на пос­те­лю, зак­рив­ши го­ло­ву по­душ­кою.

З дня на день Ко­лiс­ник ро­бив­ся все чуд­нi­ше та чуд­нi­ше. День спить, нiч гу­ляє, час­то сам з со­бою ба­ла­кає. "Ану по­гадай, Кос­те, чи то й на сей раз пе­ре­ве­зе те­бе кри­вий кiнь? - пи­тав вiн сам се­бе. - Пе­ре­ве­зе! Не пе­ре­ве­зе! Пе­ре­ве­зе! Не пе­ре­ве­зе!" - ка­зав вiн, роз­ту­ля­ючи раз по раз то той, то дру­гий ку­лак i з ост­ра­хом по­зи­ра­ючи на свої до­ло­нi. По­тiм утих­не, за­ду­мається. "Хоч би од­на близька ду­ша бi­ля те­бе!" - скрик­не i, сум­ний та пох­му­рий, за­хо­де­зас­но­ви­гає по ха­тi.

Так про­хо­ди­ли днi за дня­ми. Ко­лiс­ник i но­гою не вихо­див з ха­ти. Не ви­хо­ди­ла i Хрис­тя нi­ку­ди, їй ба­жа­ло­ся про­вi­да­ти Довб­ню, та як його ки­ну­ти та­ту­ся са­мо­го?

А тим ча­сом наб­ли­жав­ся наїзд. По го­ро­ду хо­ди­ла чут­ка, що цей наїзд по­ви­нен бу­ти ду­же цi­ка­вим, що го­дi так на сло­во вi­ри­ти ви­бор­ним чле­нам, по­ра хоч раз га­раз­денько по­ди­ви­ти­ся, що ни­ми зроб­ле­но i чи цi­лi, лиш, при­по­ру­че­нi де­ко­му гро­ши­ки. Дех­то з бо­лем ука­зу­вав пря­мо на крадiж­ку i шко­ду­вав, що каз­на при­по­ру­чи­ла гро­ма­дi гро­шову часть. Не тре­ба б сього бу­ло ро­би­ти. Ну, земст­во, зем­ство. Хай би во­но роз­по­ряд­ки ро­би­ло, а гро­ши­ма каз­на за­вi­ду­ва­ла. Дру­гi зов­сiм не ба­чи­ли нi­якої ко­рис­тi з земст­ва i ка­за­ли: "Ще од­на драч­ка, а для уря­ду обу­за. Раз ко­не­вi по­пустити по­во­ди - дай по­ка­за­ти свої но­ро­ви, то вже труд­но оду­чи­ти. По­пом­ни­те мое сло­во: з цього земст­ва щось ли­хе вий­де!" Тре­тi жа­лi­ли­ся, що му­жич­чя на­тю­ри­ли в земст­во, бу­цiм во­но ку­ди i чем­не. Че­рез те i кра­дiж­ка, i шах­ра­ни­на гро­мадських гро­шей. "Пус­ти, - ка­жуть, - сви­ню за стiл, то во­на i но­ги на стiл".

Багато хо­ди­ло по го­ро­ду су­дiв-пе­ре­су­дiв, та не чув то­го нi­чо­го Ко­лiс­ник, си­дя­чи до­ма. Раз до йо­го прис­ла­ли з упра­ви до­вi­да­ти­ся, чи приїхав. Так вiн сто­ро­жа ви­ла­яв i прог­нав. Уд­ру­ге прис­ла­ли бу­ма­гу: да­вай от­чот наїзду. Ко­лiс­ник ще бiльше за­ду­мав­ся. По­тiм по­чав щось пи­са­ти. Од­но на­пи­ше - пор­ве та зно­ву дру­ге по­чи­нає. I зно­ву рве, i зно­ву пи­ше. З тиж­день пи­сав вiн, а по­тiм на все мах­нув ру­кою i по­ве­се­лiв. Хрис­тя ба­чи­ла, що то якась не­пев­на ве­се­лiсть бу­ла, оже мов­ча­ла. Та й що їй бу­ло ка­за­ти!

На дру­гий день вiн по­чав на­ряд­жа­ти­ся.

- Куди се? - спи­та­ла Хрис­тя.

- В уп­ра­ву. У нас те­пер наїзд. За­бу­ла?

Довго вiн на­ряд­жав­ся i вий­шов до неї ви­бi­ле­ний та вичи­щений.

- От що, - ска­зав вiн, мну­чись, - не за­бу­вай сво­го за­вi­ту: ме­не не ста­не - по­мо­ли­ся за ме­не!

Христя ски­ну­ла на йо­го зди­во­ва­ний пог­ляд. Ко­лiс­ник на­дi­вав верх­ню оде­жу.

- Ти б, мо­же, пiш­ла про­вi­да­ти Довб­ню? - спи­тав­ся i пi­шов.

"А справ­дi? - по­ду­ма­ла Хрис­тя. - Пi­ду. Чи приз­нае-то вiн ме­не? Все рiв­но: не приз­нає - са­ма приз­на­юся. Мо­же, йо­му по­лег­шає, ко­ли по­ба­че, що не всi од­вер­та­ються вiд йо­го, як жiн­ка од­вер­ну­ла­ся". I Хрис­тя, приб­рав­шись, пiш­ла в шпи­таль.

Їй там ска­за­ли, що ще ра­но. При­хо­жих пус­ка­ють до боля­щих то­дi тiльки, як скiн­чить лi­кар свої об­хо­ди. Хрис­тя пiш­ла в са­док про­хо­ди­тись.

День був яс­ний та ти­хий. Сон­де при­вiт­но свi­ти­ло i грi­ло, як во­но завж­ди грiє во­се­ни. На ули­цi се­ред хмар пи­лу жар­ко, за­те в хо­ло­доч­ку та в са­доч­ку са­ме доб­ре. Де­ре­во не то що з вес­ни зе­ле­не-зе­ле­не, як ру­та, а приб­ра­ло­ся в рiз­нi ко­льори, вiд блi­до-жов­то­го до жов­то­га­ря­чо­го, - зда­ле­ка зда­валося, мов во­но зац­вi­ло та­ки­ми квiт­ка­ми.

Христя увiй­шла в са­док i сi­ла спо­чи­ти на пер­шiй при­мостцi у хо­ло­доч­ку. З глу­хо­го кiн­ця сад­ка до­но­сив­ся го­мiн, по ви­чи­ще­них до­рiж­ках сно­ви­га­ли бо­ля­щi у бi­лих шли­ках, у жов­тих ба­ла­хо­нах. У Хрис­тi сер­це зам­лi­ло, див­ля­чись на їх блi­дi зам­лi­лi об­лич­чя, що мовч­ки сну­ва­ли, мов тi жов­тi тi­нi, на со­няч­нiй сто­ро­нi.

"А мо­же, i вiн там де мiж ни­ми?" - по­ду­ма­ла во­на i пiш­ла по­хо­ди­ти, заг­ля­да­ючи кож­но­му у вi­чi, пiз­на­ючи, чи не­ма мiж ни­ми Довб­нi. Во­на об­хо­ди­ла увесь са­док, усi до­рiж­ки i нiг­де йо­го не стрi­ла. По­тiм вер­ну­ла­ся на­зад. З то­го мiс­ця вид­но усю­ди, вид­но, що ро­биться в сад­ку, в дво­рi, ко­ло шпи­та­лю. Он не­ве­лич­ка шкiнька на ли­хо­му во­зi при­вез­ла до шпи­та­лю бо­ля­що­го. Го­ло­ва i ли­це йо­го бу­ли за­вер­не­нi ган­чiр­ка­ми, звер­ху прик­ри­тий вiн ряд­ни­ною, а зза­ду iш­ла по­хи­ла жi­но­ча пос­тать. То, пев­но, жiн­ка при­вез­ла сво­го чо­ловiка. Он чо­ти­ри прис­луж­ни­ки нес­ли на но­сил­ках шось жов­те, кот­ре так важ­ко стог­на­ло. Он ви­бiг хтось з шпита­лю з мiд­ним та­зом i ли­нув у яму щось чер­во­не. То кров, мо­же? А там з глу­хої хвiрт­ки, на­че вi­тер, ви­бiг­ла тро­хи не го­ла жiн­ка i, пле­щу­чи в до­ло­нi, пом­ча­ла­ся геть за двiр. 3а нею навз­до­гiн­цi ки­ну­ло­ся чи­ма­ло прис­луж­ни­кiв. Хтось десь кри­чав: "Так ви усе ди­ви­тесь? Так гля­ди­те? Божевiль­ну­ ви­пус­ти­ли. Ло­вiть! Ло­вiть!" - i всi, аж зем­ля гу­ла, по­гна­л­ися за нею. Че­рез скiльки ча­су її ве­ли два чо­ловiки за ру­ки, а во­на, роз­пат­ла­на, при­хи­ля­ла­ся то до то­го, то до дру­го­го, вид­но, на­че ку­са­лась або пру­ча­ла­ся вирват­ись. При­вiв­ши до хвiрт­ки, один з чо­ло­вi­кiв штовх­нув її, i во­на сторч про­ле­тi­ла у двiр. Нес­тям­ний ре­гiт при­вi­тав штов­ху­на. А той, кряк­нув­ши, скар­жив­ся, що бi­да з си­ми бо­жевiльними. Так i бе­ре­жи­ся, щоб чо­го не наш­ко­ди­ли. Та здо­ро­вi, прок­ля­тi. Ска­за­но, не­чис­та си­ла їх обу­яла!

"Так он во­но чо­го лю­ди ро­зу­му поз­бу­ва­ються! Не­чис­та си­ла йо­го плу­тає. Хто ж за­бо­ро­нить їй на­пас­ти­ся на кожно­го?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя. Це мiс­це му­ченьки людської та вся­кої хво­ро­би та­ким їй страш­ним зда­ло­ся, що во­на ма­ла бу­ла тi­ка­ти, та зга­да­ла, що не доз­на­ла­ся нi­чо­го про Довб­ню, пiш­ла зно­ву до кон­то­ри.

- Довб­ня? Довб­ня, - за­мо­вив смот­ри­тель. - Був та­кий у бi­лiй га­ряч­цi. Здається, ви­ду­жав. Я за­раз. - I вiн мет­нув­ся у дру­гу ха­ту, а звiд­ти вий­шов, ска­зав, що вже тре­тiй день, як Довб­ня ви­пи­сав­ся.

"Отак же! От i зiб­ра­ла­ся про­вi­да­ти! - по­ду­ма­ла Хрис­тя, ве­р­та­ючись до­до­му. - Де ж те­пер йо­го я стрi­ну? У ко­го спи­таю?"

Похила iш­ла во­на ули­цею i ду­ма­ла про бо­же­вiльну жiн­ку. Дум­ки її, плу­та­ючись та на­ни­зу­ючись од­на на дру­гу, черк­ну­ли­ся Ко­лiс­ни­ка. Чуд­ний вiн