Повія - Мирний

йо­го, Хрис­тя ви­вез­ла, во­на по­мог­ла. Хрис­тя… ох! чи вже ж те­пер i ти про­ти ме­не? Ти хоч i по­вiя, а все ж най­до­рож­ча i най­ближ­ча до ме­не… Нi, нi", - ска­зав вiн уго­лос i, пос­то­яв­ши тро­хи, зняв­ся i мер­щiй пi­шов до ха­ти.

- Збирайся, у го­род поїде­мо! - скрик­нув Ко­лiс­ник, аж Хри­с­тя ки­ну­ла­ся i, пiд­вiв­шись, зве­ла на йо­го свої зас­па­нi очi. Во­на справ­дi спа­ла. Не­мiч i сльози прис­па­ли її.

- Чого баньки на ме­не вит­рi­щи­ла? Збирай­ся, ка­жу, у го­род поїде­мо, - ска­зав уд­ру­ге Ко­лiс­ник.

- У який го­род? Чо­го?

- У який? У гу­бер­нiю. Тут уже i так доб­ре на­ди­ха­ли­ся по­льового по­вiт­ря, дай, бо­же, ви­ди­ха­ти.

"У гу­бер­нiю їха­ти!" - уда­ри­ла дум­ка у го­ло­ву Хрис­тi, i очi її ра­дiс­но заг­ра­ли.

- Коли ж їха­ти? За­раз… - хо­тi­ла ска­за­ти Хрис­тя "збирать­ся", та про­мов­ча­ла.

- Коли ж за­раз їха­ти? Завт­ра або пiс­ля­завт­ро­го.

- Менi не дов­го зби­ра­ти­ся: плат­тя зло­жи­ла, зв'яза­ла - от i все. Сла­ва бо­гу! Ко­ли б ско­рi­ше те завт­ра або пiслязавтро­го!­ - не ви­дер­жа­ла Хрис­тя.

Колiсник ней­мо­вiр­но гля­нув на неї. Хрис­тя вся ся­ла ра­дi­с­тю. "Чи ра­дi­ла б во­на, ко­ли б що ма­ла про­ти ме­не?" - по­ду­мав Ко­лiс­ник. I iн­ший, по­кiй­нi­ший стрiй ду­мок об­няв йо­го. А мо­же, i її пiд­ду­рю­ють, пiд­во­дять.

- Слухай, - ска­зав вiн уго­лос до Хрис­тi, кот­ра вже по­лiз­ла за плат­тям знi­ма­ти з кi­лоч­кiв.

- А що?

- Ти знаєш, на­що то то­бi Здiр прис­лав ме­ду? Ка­жи по пра­в­дi! Хрис­тя тiльки зня­ла уго­ру пле­чi.

- А я по­чiм знаю. Учо­ра я ба­чи­ла­ся з йо­го жiн­кою на лу­цi. Во­на хва­ли­ла­ся, що роз­ба­га­тi­ла, що чо­ло­вiк зос­тав­ся до­ма бi­ля па­сi­ки. Мо­же, по давньому при­ятельству, - во­ни при­хи­льнi бу­ли до моєї ма­те­рi, - i прис­ла­ли той мед.

- Так, по при­ятельству. Сьогод­нi здiр приїздив ку­пу­ва­ти лi­су.

- Ага. Так те­пер же я знаю, чо­го Одар­ка роз­сер­ди­ла­ся, як на­тяк­нув син її, щоб не за­бу­ла ска­за­ти ме­нi про те, що ба­ть­ко на­ка­зу­вав. Оце ж во­но i є про той лiс.

- То-то. Во­ни хо­тi­ли, бач, че­рез те­бе дi­ло ла­ма­ти, та не вда­ло­ся.

- А я ж тут при­чо­му. Хi­ба мiй лiс? Хi­ба я йо­го продавати­му?­

- Пiди ж ти! Ох! Бi­сов­щи­на! - крик­нув Ко­лiс­ник i, поскро­мадивши се­бе у по­ти­ли­цi, пi­шов у свою кiм­на­ту.

Христя по­мi­ти­ла, що Ко­лiс­ни­ка щось на­че кло­по­та­ло, во­на, пос­то­яв­ши, по­бiг­ла за ним у кiм­на­ту доз­на­ти­ся.

- Що кло­по­че бiд­ну го­ло­воньку мо­го доб­ро­го та­та? - пе­ст­ли­во за­мо­ви­ла во­на. - Ска­жи ж ме­нi. По­вi­дай своїй до­нi!

Колiсник по­вер­нув­ся. Хрис­тя сто­яла пе­ред ним, та дав­ня Хрис­тя, з ро­же­вим лич­ком, з iск­рис­ти­ми чор­ни­ми очи­ма, що так i ва­бить, так i тяг­не до се­бе. У йо­го на ду­шi пояс­нiшало.

- Ох, Хрис­те! Хрис­те! - за­мо­вив вiн, гор­ну­чи її до се­бе. - Ко­ли б ти зна­ла - на­че сто га­дюк упи­ло­ся в моє сер­це.

- Що ж там та­ке?

- Ат! - мах­нув ру­кою Ко­лiс­ник. - Ся ху­до­ба - бе­ри її нечи­стий! - не дасть ме­нi спо­кiй­но вiк до­жи­ти! I на­що я її купу­вав? На те, щоб со­бi по­кою не ма­ти. Чую, що не ви­кру­ти­ти­ся ­ме­нi вiд на­пас­тi. Ось осiнь прий­де, наїзд бу­де, - по­чав да­лi жур­ли­во вiн i зос­та­но­вив­ся.

- Яка ж на­пасть бу­де?

- Яка? У тюр­му зап­руть, в Си­бiр заш­лють.

- За що? - скрик­ну­ла Хрис­тя.

А Ко­лiс­ник, мов не чув то­го пи­тан­ня, да­лi вiв:

- I нiх­то не ска­же: "Все ж вiн чо­ло­вiк був". Все ж i ме­нi хо­тi­ло­ся жи­ти. Усi ме­не об­ви­ну­ва­тять.

- От i не вга­дав. От i не всi. А я на­що?

- Ти.. ти, спа­си­бi то­бi, тiльки, мо­же, од­на й при­хильна до ме­не. Та що ти? Ко­ли вес­ти­муть ме­не з тюр­ми на позори­ще­, чи ти ста­неш зо мною ра­зом? I ти, як i дру­гi, од­сту­пи­ш­ся­ вiд ме­не, - за­мо­вив вiн i за­мовк.

- Я мо­ли­ти­му­ся за те­бе. Мо­же, моя мо­лит­ва дiй­де до бо­га, учує вiн її i по­ми­лує те­бе.

- I вже. Нi­що ме­не не по­ми­лує. Не­ма нi­ко­го за ме­не - всi про­ти ме­не.

- Бо ти сам так ве­деш дi­ла, що всi про­ти те­бе ста­ють, - ска­за­ла Хрис­тя.

- Як?

- Так. От ти приг­нi­тив сло­бо­жан, а во­ни, пев­но, бу­ли б за те­бе, ко­ли б ти не так ро­бив.

- Що ж во­ни?

- Що? лю­ди! Те­бе не ста­ло б - во­ни доб­рим сло­вом згаду­вали. От, ска­за­ли б, доб­рий пан був.

Колiсник сум­но i бо­лiс­но ус­мiх­нув­ся:

- Що ж ро­би­ти ме­нi?

- Що? По­да­руй їм той зиск, що ще зос­тав­ся. Вер­ни їм ста­вок, го­ро­ди. I во­ни бу­дуть мо­ли­ти­ся за те­бе.

Колiсник, схи­лив­шись, дов­го-дов­го ду­мав.

- В те­бе доб­ра ду­ша, Хрис­те, в те­бе жа­лiс­ли­ве сер­це, - чу­ло про­мо­вив вiн. - Тро­хи, лиш, чи не твоя й прав­да. Хоч ко­му-небудь доб­ро зро­би­ти, хоч ка­пельку - i то кра­ще. Кири­ле! - гук­нув вiн на всi ха­ти.

Кирило як з-пiд зем­лi вро­див­ся.

- От що, Ки­ри­ле, - по­чав Ко­лiс­ник, пох­ню­пив­шись. - Зав­тра або пiс­ля­завт­ро­го я виїду вiд­сiль. Там з сло­бо­жан слi­дує зiська­ти трис­та руб­лiв. Збе­ри їх i ска­жи - да­рую я їм той зиск. Вов­ко­вi i Крав­чен­ко­вi теж ска­жи, щоб до став­ка й го­ро­дiв не ма­ли нi­яко­го пра­ва. Хай бу­де все по-ста­ро­му.

Кирило якось ней­мо­вiр­но ди­вив­ся то на Ко­лiс­ни­ка, то на Хрис­тю. "Що се, - ду­ма­лось йо­му, - що се?"

- Скажи їм, - зно­ву по­чав Ко­лiс­ник, - по­ки я жи­вий, хай усе по-ста­ро­му. А не ста­не ме­не - мо­же, зга­да­ють доб­рим сло­вом, мо­же, хто по­мо­литься за ме­не.

- А гро­шi ж як Вов­ко­вi та Крав­чен­ко­вi за орен­ду? - спи­тав Ки­ри­ло.

- Грошi я вер­ну, - за­мо­ви­ла Хрис­тя i ма­ла бу­ла бiг­ти у свi­т­ли­цю.

- Стiй. Тi гро­шi то­бi зос­та­нуться. Ви­ру­чиш з ха­зяй­ст­ва, Ки­ри­ле, - вер­неш, а мо­же, я заш­лю з гу­бер­нiї. Ки­ри­ло аж тру­сив­ся з ра­до­щiв.

- Оце по-бо­жо­му, па­не, а по-бо­жо­му! - за­мо­вив вiн.

- Так чуєш? Як я поїду, ска­жеш їм. Ска­жи, хай по­мо­ляться i за Хрис­тю уже ра­зом.

- Що ти? Що ти? А за ме­не за що? Хi­ба моя ху­до­ба?

- Цсс! -за­си­чав вiн i мах­нув на Ки­ри­ла ру­кою - iди, мов, со­бi. Той, ук­ло­нив­шись, вий­шов. А Ко­лiс­ник пiд­вiв­ся, похо­див по ха­тi, пi­дiй­шов до Хрис­тi i, взяв­ши за го­ло­ву, при­тис її бi­ле чо­ло до своїх пух­ких уст.

- Це за ро­зум! - ска­зав вiн, по­цi­лу­вав­ши, - а це за сер­це! - i, при­хи­лив­шись, при­пав ус­та­ми до її ви­со­ко­го ло­на. Хрис­тя тiльки ра­дiс­но свi­ти­ла очи­ма.

XI

***

Через два днi во­ни поїха­ли. Нi­ко­ли Хрис­тя не по­чу­ва­ла се­бе та­кою ве­се­лою та утiш­ною, як у тi два днi. Ожи­ла, роз­цвiла, мов на свiт