Повія - Мирний

- I як по­ду­маю про те, Одар­ко, - зно­ву по­ча­ла Хрис­тя, - як по­ду­маю, то не знаю, де б i дi­ла­ся. Ку­ди ме­нi втек­ти? Де схо­ва­ти­ся?

- Нiкуди не вте­чеш ти са­ма вiд се­бе, нiг­де не схо­ваєшся, - по­хи­ту­ючи го­ло­вою, ска­за­да ти­хо Одар­ка.

Христю на­че хо­ло­дом прой­ня­ли тi сло­ва.

- Що ж ме­нi ро­би­ти, Одар­ко? Як бу­ти? - бо­яз­ко за­мо­ви­ла во­на. - I чо­го ме­нi до­сi се нi­ко­ли на дум­ку не схо­ди­ло? А те­пер з го­ло­ви не ви­же­ну! Уже я ду­маю, чи не по­роб­ле­но ме­нi? У нас, ти знаєш, є ба­ба Ориш­ка, Ки­ри­ло­ва жiн­ка. Страш­на та­ка. З пер­шо­го ра­зу во­на ме­нi вiдьмою зда­ла­ся. I сни на ме­не та­кi по­си­ла­ла… страш­нi сни! У Мар'янiв­цi, як смi­яли­ся чо­гось, а во­на i ка­же: "Не смiй­ся, не смiй­ся. Те­бе го­ре жде, тяж­ке те­бе го­ре жде". I з то­го ча­су на­че га­ря­чим по­ди­хом прой­ня­ла мою ду­шу… Чи не во­на, бу­ва, по­ро­би­ла шо зо мною? Чи не во­на за­по­дi­яла ме­нi се?

- Бог йо­го знав, Хрис­те, бог йо­го знає. Мо­же, й во­на. Бува­ють та­кi очi, бу­ва­ють i сло­ва та­кi. На­що ж ти дер­жиш її ко­ло се­бе? Хi­ба не мож­на її вi­дiс­ла­ти?

- Як же її вi­дiс­ла­ти?

- Як? Ска­за­ла б своєму ста­ро­му. Нев­же вiн те­бе не послу­ха? Вiн же, ка­жуть, ко­хає те­бе - ду­шi не чує.

Христя за­ду­ма­ла­ся. Прой­шла скiльки ступ­ни­кiв мовч­ки. Це зза­ду щось за­ло­по­тi­ло.

- Мамо! Ма­мо! - по­чув­ся крик дiтський. Одар­ка i Хрис­тя по­вер­ну­ли­ся. Пря­мо до їх без шап­ки мчав­ся хлоп­чик. Голо­ва йо­го роз­куй­да­на, очi гра­ють.

- Ось i Ми­кол­ка, - обiз­ва­ла­ся Одар­ка. - Вис­пав­ся, си­ну? Чо­му ж не поз­до­ров­каєшся з тьотею Хрис­тею? Чо­му не да­си чо­лом?

Миколка, ве­се­лий, пiдс­ко­чив до Хрис­тi i про­тяг ру­ку. Та взя­ла йо­го за го­ло­ву i по­цi­лу­ва­ла у лоб.

- А який вiн ве­ли­кий ви­рiс! I не пiз­на­ти.

- А я вас зра­зу пiз­нав! - од­ка­зав Ми­кол­ка.

- О-о! Хi­ба я все од­на­ко­ва? I не пос­та­рi­ла?

- Нi, не пос­та­рi­ли. А ще мов ста­ли кра­щi - мо­лод­шi.

Одарка дзвiн­ко за­ре­го­та­ла­ся:

- О-о, ти в ме­не ро­зум­ний! Тiльки без шап­ки бi­гаєш по сон­цю.

- А учи­тель ка­зав, що по сон­цю бi­га­ти здо­ро­во. Що пансь­кi дi­ти бо­яться сон­ця, то та­кi во­ни i блiд­нi, зам­лi­лi. Одар­ка ще дуж­че зас­мi­яла­ся.

- А що там Ки­ли­на ро­бе? - спи­та­ла.

- Килина уже поз­дiй­ма­ла ка­зан­ки. Жде вас, щоб склика­ти обi­дать.

- Так хо­дi­мо, хо­дi­мо ско­рi­ше, - прис­пi­чи­ла Одар­ка, повер­таючи на­зад. Хрис­тя со­бi по­тяг­ла­ся за нею.

- Мамо! І тьотя Хрис­тя бу­дуть з на­ми обi­да­ти? - спи­тав­ся Ми­кол­ка.

- Того вже, си­ну, не знаю. Ко­ли лас­ка її, то й по­обi­дає ко­сарської ка­шi.

Христя iш­ла зза­ду й мов­ча­ла.

- Ви, ма­мо, поп­ро­сiть її обi­да­ти. Хай во­на з на­ми бу­де обi­да­ти. Та й за лiс поп­ро­си­те… Зря ви що батько ка­за­ли? - пiдст­ри­бу­ючи, пле­ще Ми­кол­ка.

- Цисс! - за­си­ча­ла Одар­ка, i гус­та крас­ка вкри­ла її бi­ле ли­це. Хрис­тя гля­ну­ла на си­на, гля­ну­ла на ма­тiр i по­чу­ла - щось гiр­ке та хо­лод­не ко­ло її сер­ця по­вер­ну­ло­ся, їй зда­ва­лос­я: та щи­ра при­вiт­нiсть Одар­ки, та її ввiч­ли­вiсть та ша­но­б­а ма­ли за со­бою якусь скрит­ну на­дiю, кот­ру во­на до­сi не по­ка­зу­ва­ла i кот­ру так нес­по­дi­ва­но роз­мо­лов балаку­чий Ми­кол­ка.

Христя, як не про­си­ла й не бла­га­ла Одар­ка зос­та­ти­ся обi­да­ти з нею, не зос­та­ла­ся, а, розп­ро­щав­шись, по­хи­ли­ла лу­ками до­до­му.

- А яка пиш­на тьотя Хрис­тя, як пан­ноч­ка. Я бре­хав, ко­ли ка­зав, що пiз­нав її, я її зов­сiм не пiз­нав, - плес­кав Ми­кол­ка ма­те­рi, стри­ба­ючи на од­нiй но­зi, ко­ли во­ни вер­ну­ли­ся пiд ли­пу.

- Геть! Не в'язни, осо­руж­ний! - скрик­ну­ла ма­ти i сер­ди­то по­ди­ви­лась на си­на. - Хi­ба нiх­то не знає, який ти бре­хун? I не пiз­нав, ка­жеш, а за­раз розк­ле­пав усе пе­ред нею. Яке то­бi дi­ло бу­ло па­тя­кать, про що на­ка­зав батько? Са­ма я без па­м'ятi або не знаю, ко­ли що ска­за­ти. Ду­рень!.. - Чер­во­на та сер­ди­та, во­на по­ча­ла куш­ту­ва­ти ка­шу.

- I тро­хи не со­ло­на! А куш­ту­ва­ла, ка­жеш? - грим­ну­ла во­на на Ки­ли­ну.

- Я ж мов до сма­ку со­ли­ла, - нес­мi­ло од­ка­за­ла та.

- До сма­ку? Доб­рий у те­бе смак! Дай со­лi! - i по цi­лiй жме­нi во­на бурх­ну­ла в той i дру­гий ка­за­ни.

Хоч по­тiм ко­са­рi, зiй­шов­шись на обiд, i ка­за­ли, що ка­ша з сiльцею, та Одар­ка не чу­ла. Зiг­нув­шись над своїм шит­вом за товс­тою ли­пою, во­на ду­ма­ла: "Уже ме­нi оцi дi­ти! Що не за­ду­маєш, як не криєшся вiд них, а во­ни зра­зу усе розпле­щуть… Ну вже i дi­ти!"

X

***

На тре­тiй день Ко­лiс­ник вер­нув­ся сер­ди­тий та хму­рий; дi­ло за спаш вiн прог­рав. "Що во­но за суд­дя? Який вiн суд­дя? "У вас, - ка­же, - не­ма нi свi­ди­те­лiв, нi по­лич­но­го". На­що тi свi­ди­те­лi, на­вi­що по­лич­не? Хi­ба я ста­ну бре­ха­ти? Ти ж суд­дя! Ти су­дищ по своїй со­вiс­тi! Я, зна­чить, по-твоєму, бре­шу. Ну, вже ж до­жи­ве­мо до но­вих ви­бо­рiв. Пус­ти­мо те­бе, го­лу­бе, сторч го­ло­вою! Хто те­бе ви­би­рає? Му­жи­ки виб­рали б? До­жи­дай­сь, по­ки ви­бе­руть! - тол­ку­вав­ся вiн, ла­ю­чи i суд­дю, i лiс­ни­ка, i сло­бо­жан.

На чет­вер­тий зра­на си­дiв вiн у свiт­ли­цi i пив чай, що Хрис­тя на­ли­ва­ла. Знад­во­ру у роз­чи­не­не вiк­но до­но­сив­ся який­сь го­мiн: чув­ся чу­жий чийсь го­лос i Ки­ри­лiв.

- Тут та­кої, па­руб­че, не­має, - ка­зав Ки­ри­ло.

- А ме­нi ха­зяїн i ха­зяй­ка ве­лi­ли у двiр iти i спи­та­ти Хрис­тi При­ти­кiв­ни, Хрис­тя, по­чув­ши своє мен­ня, ки­ну­ла­ся до вiк­на. Пi­дiй­шов i Ко­лiс­ник. Ко­ло зам­чи­ща сто­яв пе­ред Кири­лом мо­ло­дий па­ру­бок i дер­жав у ру­цi щось круг­ле, у бi­лу ху­стину за­гор­не­не.

- Що там та­ке? - гук­нув Ко­лiс­ник.

- Та се па­ру­бок з Мар'янiв­ки, - од­ка­зав Ки­ри­ло. - Шу­ка якусь Хрис­тю При­ти­кiв­ну. Я ка­жу, що та­кої у нас зро­ду не бу­ло, а вiн од­но до­ма­гається, що сю­ди.

- Хто ти, па­руб­че, вiд ко­го? - спи­тав Ко­лiс­ник.

- Та я з Мар'янiв­ки, вiд Здо­ра.

- Чого ж ти?

- Хазяїн i ха­зяй­ка прис­ла­ли Хрис­тi стiльни­кiв. Ще й нака­зували безп­ре­мiн­но дос­та­ви­ти i са­мiй Хрис­тi до рук да­ти.

- А ти вже, ка­жеш, усе про се­бе розп­лес­ка­ла i ко­мер­цiю за­ве­ла! Бе­ри ж, ко­ли до те­бе, - грим­нув Ко­лiс­ник i, повер­ну­вшись, пi­шов у кiм­на­ту.

Христя пе­ре­хи­ли­лась у вiк­но i взя­ла у па­руб­ка зв'язку. Ру­ки її трем­тi­ли,. са­ма во­на, як огонь, го­рi­ла, а з-за па­руб­ка ди­вив­ся на неї Ки­ри­ло, мов до йо­го ус­тав з то­го свi­ту бать­ко.

- Чудеса з ва­ми, жiн­ка­ми, та й го­дi! - вер­нув­шись у свiт­ли­цю, ви­го­во­рю­вав Ко­лiс­ник. - Не­ма то­го, щоб язик за зу­бами по­дер­жа­ти. Чи то­бi то так до­ро­го-ми­ло, що ти,