Дар Евтодеї - Гуменна Докія
Гані ж не було вдома, а Льона була ще мала.
Дуже мамі сподобалося, як одного разу прийшов покупець у нашу "лавку" і хотів купити краківської ковбаси. Ковбаси не було, і покупець здивувався: "Як це так, щоб у книгарні та не було ковбаси?". Мама була захоплена! В цім питанні вона вбачала кпини невідомого дотепника з нашого батька, що так укомплектував свою дивну крамницю, думаючи догодити двом своїм нахилам (вульгарно матеріяльному й любові до книжки). Довго мама втішено смакувала "афоризм": "Як це так, щоб у книгарні та не було ковбаси?". І додавала скептично: "З нього такий купець, як із собачого хвоста сито. Сидів би та тільки книжечку читав та приплакував над нею... Ти тут звивайся, розпадайся, а йому за всі голови...".
19
А батько не тільки "книжечку читав", він ще й на скрипці грав, (називається, "грав". Самоучка!). Грав і на гармонії. Часто ввечорі сам собі пригравав, співаючи: "Катерино, вража суко, що ти наробила, степ широкий, край веселий та й занапастила...". Грав ще й на сопілці, що ні з того ні з сього почав вистругувати одну за одною.
Сопілчана справа була найприродніша його стихія. Зберуться ото сільські родичі (Горпина з Яринеєм, Гемень, Тодоська), випили-закусили і просять, щоб батько заграв. Тільки-но проллються перші відзіґорні звуки сопілки, у всіх уже починають блищати очі, розцвітають усмішки на лицях. Пальці у батька були короткі, і я не знаю, як це йому вдавалося, що з них випурхували такі грайливі Граційні мелодії, такі мелянхолійно-елегійні. Перлинки. "Як ви навчилися?" — колись спитала я. — "А як я малим був, то все вирізував з бузини сопілки і грав".
З сопілкою батько і в гості ходив, бо невідмінно приходив оцей момент: "Ану, заграйте!". І після того всі такі зворушені, розчулені, починають про давні часи говорити, про батьків, дідів-п раді дів... Які то звичаї були колись, — еге-е-е, тепер уже перевелося...
Оце в один із таких зворушених моментів довідалася я, що під Жашковом за Хмельниччини була велика битва. Там за Тетерівкою, між Охматовим та Сабадашем, є таке урочище, Дрижиполем зветься. "Ой, скільки там виорюють люди усякої зброї, стрільна, шоломи та ріжні інші недотлілі рештки, кості людей і коней, — оповідав дядько Хведір, тітчин Тодосьчин чоловік. — Там така була битва, що аж поле дрижало, тому й зветься Дрижиполем...".
Оце стільки запам'ятала народна пам'ять. Хто з ким бився? Коли? Від дядька Хведора я не довідалась. Збереглася тільки назва урочища. І якби не Михайло Грушевський, то так би й згубилось, яке історичне місце є під боком Жашкова.
Аж пізніше, як я мала доступ до історії Грушевського, у 9-му томі "Історії України-Руси" (стор. 1044-1061) знайшла я те, що роками запитанням-цвяшком сиділо в голові.
* * *
Битва між козаками Хмельницького і поляками відбулась в цім урочищі 1655 року у січні 29, 30, 31, лютому 1 (за новим стилем) з п'ятниці до понеділка. І стало це урочище зватися Дрижиполем не тому, що "аж поле дрижало", а тому, що все жире дрижало від лютого морозу.
Ось як було. Потоцький із своїм військом і 30-ма тисячами татар 24 січня підступив до Гуманя. Залога Гуманя вже знала, що на підмогу йде Хмельницький, вже в Білій Церкві, — і слухати не хотіла про переговори, там же бо сидів полковник Богун. Він відбив перші атаки, а коли поляки хотіли почати генеральний наступ, то побачили перед собою облиті водою й обмерзлі вали, що блищали на сонці, як скло. Поляки придумали запалити місто вогнистими кулями, але козаки позастеляли дахи мокрими коцами й гасили кулі.
Хотів уже повести Потоцький рішучий наступ, як тут донесли йому розвідники, що Хмельницький зближається, вже став у Ставищах. Поляки покинули Гумань і пішли на Соко-лівку, Бузівку (Бузівка — 10 верстов від Жашкова на захід). До Бузівки підійшли 29-го січня.* Коли тут прийшла вістка, що 2 тисячі козаків з полковником Пушкаренком замкнулися у замку в Охматові. За півтори години Чарнєцкій із Соколінським були вже під Охматовим, хотіли гарматним вогнем розбити цей убогий замочок. Цим вони не стільки пошкодили Пушкаренкові, як виявили свої позиції головному козацькому військові, що наступало слідом.
Саме в цей час до Потоцького підлетів татарський роз'їзд із вісткою, що в сусідстві за горою вже стоять головні козацькі сили. Поляки покинули Охматів, пустилися туди і заложили табір в 15 рядів возів. Орда йшла побіч. Вже смеркало, як підійшли під табір, де заложився Хмельницький із москалями, 60 тисяч війська. НЕДАЛЕКО ЖАШКОВА, НА РІВНИНІ ПРИ ПОТОКАХ БАГВА І БУРТИ, ЦЯ РІВНИНА ДІСТАЛА ВІД ЦІЄЇ БИТВИ НАЗВУ ДРИЖИПОЛЕ.
"Посеред чистого Охматівського поля (з долиною і річкою там сущою, Багва нирицаємою) з того времени Дрижиполем прозваного от городков Охматова і Вороного на 4 версти зо-стаючого" — пояснює Величко.
Козацьке й московське військо зустріло поляків і татар гарматним боєм. Польська артилерія відповідала. Польська піхота підступила, припадаючи до землі під час гарматних пострілів, а за нею вдарила на табір кіннота. Зав'язалася страшна нічна битва, одна з найстрашніших, яку бачила ця кривава кампанія. Полякам удалось розірвати лінію козацького табору й увірватися до середини. Москалі стратили відвагу, а поляки захопили 20 гармат і почали ними стріляти в москалів. Але почалось таке замішання, що довелося припинити стрілянину, — на своїх же. Кінець-кінцем козакам вдалося вибити поляків з табору й замкнути його, поставивши вози на вози. Помогло їм те, що поляки забули битися, а кинулися грабувати вози. А що ж орда? Орда не показалася зовсім, виправдуючись, що не звикла битися вночі. "Коли б хоч галайканням помогли, то на вічний час заспокоїли б Україну, — нарікав тоді на татарську орду Чарнєцкій.
* Про Бузівку збереглися перекази, що це було многолюдне й багате місто БУЗ. Очевидно, це й була столиця антського князя Буза та роду бузичів. (Див. Временник, том 13, 1852, ст. 102). Можливо, трагедія князя Буза із синами й 70-ма старшинами у ІУ-му столітті та вали Трояни — одне з другим в'яжеться? Археологи, де ви?
Самовидець розказує: "Билися вночі врукопаш. Трупом польським козаки отаборилися. Билися врукопаш, голоблями з саней, не так стрільбою. Жовніри мусіли відступити..."
Про цю битву написано багато в польській історіографії. Поляки пишалися нею, як тріюмфом, і вважали, що то була їх перемога. Та Величко вважає, що поляки програли цю битву. Грушевський додає: "Ця битва вночі в лютім морозі, з тяжкими стратами по обидвох боках, була страшнішою, ніж в оповіданнях. Число поляглих — 15 тисяч, самих москалів 9 тисяч. Козаки використовували трупи, як фортифікаційні заборола. Поляки здобули 20 легких гармат. 18 великих гармат лишилося в полі так зіпсованих, що їх не можна було вжити...
За кошмарною ніччю наступили кошмарні дні 30 і 31 січня. Обидві армії стояли на сім каторжнім полі, обмінюючись гарматною канонадою і зводячи час-від-часу кінні сутички. Під ворожою канонадою не можна було ні зігрітися, ні поїсти, ні спочити. В козацькому таборі не було ні дерева, ні води... Се то й було Дрижиполе..."
Аж третього дня, 1-го лютого, козацький табір рушив. Польська сторожа повідомила гетьманів, і ті дали гасло наступати. Повідомили орду, але орда не пішла на поміч полякам. І хоч татари не втручалися, козакам довелося перебути дуже трудну дорогу з Дрижиполя до Охматова. Це маленьке віддалення йшли вони довго, обгороджуючись міцним табором, під гарматною канонадою, відбиваючись від неустанних польських атак.
Як добилися козаки до Охматова, знову почалася битва — і ця битва дорого коштувала полякам. Гетьмани відвели своє військо до Животова, передові сторожі стали під Тетієвом (30 верстов від Жашкова). Як виглядало тоді польське військо? "Сумне видовище... Пішаки й челядь, стративши дух від незвичного морозу, одні ще брели тяжким кроком, а другі лежали поміж військом... Від лютої непогоди військо потерпіло більше, ніж від неприятеля..."
А Хмельницький пішов на Буки, став під Торчицею, Люба-човим... Московське військо розложилося між Ставищами й Білою Церквою... Потім казали поляки (Тишкевич): "Вискочив нам Хмельницький з горстки, як проворний заєць..."
То хто ж переміг під Жашковом на Дрижиполі? Ніхто наче, хоч поляки й хвалилися своєю перемогою. Знаменне признання Чарнєцкого: Якби поляки дійсно перемогли, то "навіки заспокоїли б Україну". Виходить, що бій під Жашковом мав вирішальне значення у всій Хмельниччині — та й у всій дальшій історії України! А жашків'яни нічого не знають про це через 260 років!
Було там чотири партнери. Крім поляків, козаків, ще й орда та москалі. Але в дійсності билися поляки з козаками. Москалі перелякалися, а орда виявила неохоту встрявати в бій. Є версія, що, щоб усунути орду, Хмельницькому вдалося перекупити татарського мурзу Камамбета. Цей мурза був давній приятель Хмельницького. Він дістав 10 тисяч золотих і переконав султана, що коням не стає паші і скоро людям не стане поживи, коли не висилати на під'їзди. Султан потай від Потоцького дав згоду не втручатися в битву. Грушевський називає це легендою, але слідом за цим каже, що Хмельницький постійно впливав на татарську старшину, щоб не підтримувала ляхів. І в Дрижиполі невтручання орди дало змогу козакам вискочити з небезпечної ситуації, коли московське військо виявило таку свою малу вартість.
Відтоді вся ця кампанія дістала назву "Дрижипільщина", а учасників битви називали "дрижипільцями", вони потім добивались привілеїв, доводячи, що вони саме й є ті "дрижипільці", які винесли бій на своїх плечах.
Там десь і мої діди-прадіди воювали, все ж таки в Жашкові моїх родичів — знаних і незнаних — пів села.
Аж після цієї битви показала себе орда. Коли полякам не вдалось зламати козацьку силу, вони почали братися на інші способи. Вже Брацлавщину й Східне Поділля спустошили, а тепер узялися пустошити по Дніпро і далі за Дніпро. Під боком була орда, що вимагала утримання, ясиру, здобичі, то поляки охоче годували орду коштом приборканої людности, себто доводили край до руїни і наповнювати невольничі ринки ясиром "непокірних ребеліянтів". В березні прийшла ще більша орда — 120-150 тисяч. Прийшла не з тим, щоб воювати, а щоб прогодуватися, наловити ясиру. Стали виловлювати рештки нещасної людности.
