Дар Евтодеї - Гуменна Докія

А я казала: "Ні, не хочу!" І скільки вона мене не просила, я таки не захотіла. Чому? Бо вона говорила "па-русски".

Але це було літом. А ось передо мною інша картина, зимова. Ідемо вночі балагулою, начебто з Білої Церкви. Фаетон з піднесеним верхом, тісно, бо й ще якісь люди їдуть, ноги вкутані в бараницю. Ніч місячна, а дорога феєрично обсаджена деревами, гілля вгинається від інею, а дзвоники невтомно дзень-дзелень, дзень-дзелень... Холодно — і га-арно, прегарно! А може це мені тільки ввижається, я ніколи не їхала? їхала, тільки з якого приводу — витерлось із пам'яті, емоція ж зосталася: холодно, одноманітний дзвоник і хочеться їхати так довго-довго...

Ці виїзди, весілля, балагула з дзвониками і зимовими деревами пам'ятаю тому, що то була для мене велика радість кудись їхати, брати участь у якійсь оказії. їдеш, а все здається, що це дорога тікає назад — ще одне незвичайне... Я за цим усім аж трусилася. Ну, чи не скитського я роду?

А в якій це хаті було? Так гарно й затишно, саме тому, що надворі лютує й реве завірюха, вітер у комині свище й завиває — а в хаті натоплено і так страшно, так чудово страшно! Бож незвичайно! Батька й мами вдома нема, Гані також... (Може то тоді саме поїхали з Колею до Києва зробити операцію, зшити заячу губу?). А ми самі й надворі гуде віхола. Я вбираю кожуха вовною догори, залажу під стіл, виповзаю звідти й гуду: "Агу! А я — вовк!" Мала Льона верещить з переляку, а я й сама починаю вірити, що я — вовк. Бач, і не знала нічого про тотемізм, а вже гралася в нього! Чи може це відбився у психіці тисячоліттями повторюваний ритуал-образ і виплив на поверхню свідомости в вигляді дитячої гри? І взагалі вже тоді моє світовідчування близько крутилося біля того, що в зрілому віці стало моїм наймилішим, найулюбленішим, що помагало існувати.

Чогось була я в незвичний час, на будні у діда на хуторі. Осінь, на переломі до зими. Дивиться дід у вікно і каже: "О! Вже приїхав Кузьма на білому коні!" Дивлюсь і я — ніякого Кузьми, ані мого тата не бачу. Тільки перший сніжок літає, починається пороша. Аж тепер я знаю, що думав дід. То був день Кузьми й Дем'яна, цих слов'янських відповідників грецьким мітичним Діоскурам, що їздять по небі баскими кіньми. То не диво, що дід ужив образу з давнього вірування, побачивши перший сніг в день Кузьми-Дем'яна. Йому був це цілком зрозумілий образ, а я тільки запам'ятала і аж потім-потім зрозуміла.

13

Дуже важко згадувати за порядком. Образи й картини виринають із різних часів, а я ж стараюся відтворити, як приходило до мене спізнавання світу зовні й всередині. То оці ходіння по жидівських хатах допомагають мені в хронології.

Хіба ж не з цього часу запам'яталось мені, як старі жиди моляться? В заїзді по другому боці жили й господарі. Ось бачу: старий біблійний патріярх із довгою білою бородою, у смугастому чорно-білому талесі, у ярмулці, з прив'язаною на лобі коробочкою. Він похитується і виспівує, чи вірніше, ридає: "О, Аданой, Малахой..." (так я чула). Його молитва подібна на плач дорослої людини, з захлинанням, із задушеним риданням. Невже це так і праотець Авраам молився і чи він також був у такому смугастому талесі? І нічого від Авраама до Йойни не змінилося?

І ще не розуміла я тоді, що це за "кучки". Біля кожної халупи ґетто вибудувана ще гірша халабудка з дикту певного часу восени. І кажуть, — у цей час конче йде дощ. Або: чого це їхнє вінчання таке дивне? На площі-смітнику, під балдахином, що тримається на чотирьох палицях. Хоч я тоді не розуміла, але картини закарбовувалися в пам'яті, потім дійшло до них пояснення.

Це ж кочовики! Кочували в пустелі і просили дощу в Єгови. Випросили, то тоді ж серед пустелі треба десь сховатися, — поробили кучки. Дощ у їхні свята це вже конечне, хоч діється на Україні, а не в синайській пустелі. Таке й вінчання. Імітація пустелі...

На той же час припадає перше усвідомлення взаємної відчуженосте цих двох світів: містечково-жидівського і стихійного українського, що заливав і містечко. Жиди чомусь хочуть тримати свою ідиш мову в таємниці від "ґоя", самі українською тільки деякі говорили правильно, а то здебільшого: "ти, мужик-свиню"...

Але ми жили серед них. Поруч, не взаємлючись.

* * *

Таки в цьому заїзді була ота весела Масляна, як Василь піддурив Гамося Дяченка. Було воно так:

Ні з сього, ні з того приїхали Петро Лозовий, Федір Слухай, "Гаршин з шапкою", ніби привезли до млина молоти. Десь тут і наш Василь узявся. Скипіла перша бесіда за невідмінною чарчиною. Мама вже пече млинці, бо це ж Масляна. Думають, — кого б це ще... Тупчія? Той дуже богомільний, про Антихриста й Апокаліпсис зараз почне... І ще дуже рання година... А ось катай-но, Василю, до Гамося, скажи так і так... Вбігає Василь до хати Дяченків, розбурханий, розхвильований!

— Де дядько Гамось? — питає.

— Ще спить! — відказує жінка. А Василь волає на всю хату:

— Ой, біда! Кузьма ногу зламав, поїхав був до млина! Таке нещастя! Нема кому з воза зняти!

Гамось тільки вдавав, що спить, а як почув таке, то зірвався і мало не в підштанцях вискочив та погнався до нашої хати. Влітає — тут пир, гульня, регіт!

От тоді вже наслухаюся я, що говорять між собою дорослі люди. Вони думають — дитина нічого не розуміє, — а я все досконало розумію. Цікаве дуже довідалася я про Христю-дівку, що стала Христофором-чоловіком. Була до 20-х років дівка, дуже сильна, все в хуру їздила і п'ятипудові мішки, як дужий чоловік, носила. А після двадцятьох років убралася в чоловіче, стала Христофором і ще й оженилася та має двоє дітей. А тоді, сидячи за столом, масляничні філософи починають міркувати, де ж то діти беруться. "Від духа святого?" — здогадується один, а другий, це мабуть мій батько, каже прозаїчно: "Вітром надуло". Тут уже недалеко й дискусія про те, чи є Бог. Один чи три? Який? Такий, як на образах малюють? — Тут уже я тонкости дискусії не вловлювала, але коли Тупчій (якщо він тут) починає казати про різні знамення в небі і пророцтва з Святого Писанія, про пришестя Антихриста і Страшний Суд, то дехто (так наче мій батько) скептично посміхається... Потім виникає питання про нечисту силу і на доказ її існування один розповідає, як на ньому замолоду їхала нечиста сила, отам біля розваленої коршми, коли повертати на Литвинівку. Одної темної ночі відьма скочила на спину й мусів нести ту нечисту силу, аж поки сама не зіскочила... "Та то був я!" — аж тепер признається мій батько... І починається серія спогадів про молодечі літа-витівки.

І про Жашків-Рачків, і про Городища з сорокма церквами, і про Дрижиполе, — всього наслухалася я в тих бесідах та й обертала-переварювала все це в свойому слабенькому умі. Думати — а як то колись тут було? — стало одною з улюблених моїх ігор.

14

Через рік із заїзда ми перебралися в іншу хату. Це був гарний мурований дім на межі із селом. Задня частина виходила вже на селянські городи. Половину дому займав адвокат Талант, власник цього дому, а другу половину — ми. На фасаді був "Рейнсковой погреб", а позаду наше житло. Там вперше і востаннє завелась у нас дівчина, звалась Хросиною, була з Кривчунки. Вона була згоджена на один рік за 40 карбованців і доклад (це значить одежу). Мала довге русе волосся, яке заплітала туго в дві коси і викладала на голові вінком. Спала на печі. До неї й після неї вже ніколи ніякої дівчини в нас не було.

Оце в цьому часі відвіз батько одинадцятилітню Ганю до гімназії у Звенигородку. Чому до Звенигородки за 80 верстов, а не до Гуманя за 50, чи не до Таращі, повітового міста? Бо там училась писарева Надя, бувають і такі причини. Взагалі, з Жашкова ніхто, крім писаревої Наді, у гімназіях не вчився, це була неймовірна новина. Мама була проти, але батько хотів своїх дітей учити.

З цього часу я пригадую два випадки. Один — віщий. Якогось літнього ранку заходжу до тієї кімнати, де ніхто не спав, і бачу: стоїть на підлозі прихилена до стіни ота фотографія, зроблена колись у Києві, як їздили до о. Хведора в гості у Обухів. О. Хведір на цій світлині в центрі, такий, як я його бачила кілька разів. Дуже гарне обличчя, подібне одночасно і до діда, і до баби Кирії, і до Палазі. Весела відкрита усмішка, така як у Василя, тільки ушляхетнена світлою добротою, що так і просвічувала з нього. Якась авреоля сяяла навколо цього лиця. Але найбільше запам'яталась ота розкішна золота борода. Оце золото і Ганіна білявість — чи не живий це зв'язок через покоління із стародавніми скитськими родами?

Та й от бачу, — ця світлина, в рамочці і засклена, стоїть під стіною, так наче її хто обережно там поставив. Шкло не розбилося, цвяшок на стіні нерушений. Всіх питаю, — хто це зробив? — ніхто не заходив до тієї кімнати. Якщо сама впала, то як це, що не розбилася, не перевернулася? Є повір'я: це знак, що хтось із цих на світлині помре. І справді: до року помер несподівано о. Хведір.

По його смерті Килина повернулась до батька Таращука на хутір, а згодом оселилась у Жашкові в селянській хаті за заїздами, де була свиняча торговиця. Але ми не дуже родичалися. Навіть я з Ванею, який мав таке саме прізвище і був приблизно мого віку.

* * *

Для мене ця хата пам'ятна ще тим, що я там випустила на землю сорок відер вина. Було мені тоді вісім років. Послали мене в підвал, де стояли бочки з вином, наточити пляшку рожевого вина. Я наточила, але не закрутила кранта. Словом, усе вино було на землі, а бочка порожня. Я страшенно перелякалася, знаючи, як то наш тато карає за таку дрібницю, як просипаний ненароком цукор, як ставить на коліна, каже тримати качалку піднятими догори руками, як крутить вуха... Що ж це тепер буде? Але що за дивна вдача була в мого батька! За дрібне кричить, ґдирає, штурхає, б'є, а тепер... Не почула я ні слова. Наче нічого не сталося. Навіть і не згадувалося потім. Видко, був у мене дуже переляканий вигляд.

І таке було ще не раз (уже в іншій хаті). Якось я наставила самовар, забувши налляти води, і він розлютувався. Пропав самовар! Мама бідкалася, а тато ані не підняв голосу. Другим разом топила я грубу соломою і наробила пожежі. Напхала повно віхтів, а сама з насолодою читала книжку. Солома ви-бухла, вогонь перекинувся на ту, що лежала біля груби, повна кухня вогню...