Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Навіть батько, що так переймався бажанням наблизитися до панів. Завжди підкреслював: — Ми — мужики! У нас усе по-мужицькому! — Оце зайде хтось, як обідаємо. Батько: — Сідайте з нами, пообідаєте... Вибачайте, в нас по-мужицькому...

24

І навіть у такому відчуженні від села, село надихує містечко своєю повнокровністю. Ось така ніби проста деталь, як вертаються дівчата з буряків над вечір. Це ж ціла опера, що йде через усю центральну вулицю Жашкова. Великий гурт дівчат із сапами за плечима (між ними часто й Тодосьчині дівчата) ідуть і співають. Найбільше запам'ятались мені "Чорноморець, матінко, чорноморець..." та "Служила Настя в пана...", але хор співав не тільки ці пісні. Отими польовими голосами, що потім ввів у концертовий вжиток Порфирій Демуцький. І подумати тільки, це ж ці дівчата засвіт ішли три верстви до бурякових заводських плянтацій, рядки гнали вони від світанку, мало того, в обідню перерву їм грали музики й вони танцювали. (Ці музики заводська адміністрація наймала, щоб дівчата охочіше виходили до роботи). Тепер вони вертаються знов три верстви після цілоденної праці — і повні енергії, виливають її у співах.

Я не знаю, чи ті самі дівчата, але сільські, на Великдень плетуть гаївку через усе містечко, від церковного подвір'я починаючи, по соші, повз нашу й Тупчієву хату, далі закручуються в напрямку до волості, — безконечний вінок дівчат у святному яскравому вбранні. Хто цю гаївчану плетеницю організував? Невже стихійно можна так прекрасно провести цю незвичайну виставу народної хореографії?

А день же, перший день Великодня, — вічність!

Хоч Різдво також велике свято, але я думаю, що український Великдень — найбільше в році. Підготовка до свята починається мало чи не за два місяці. Піст, не піст, а вже купується шинка й маринується в розчині з оцту, селітри, гвоздики, перцю, лаврового листу і ще чогось. Постять, ідуть до сповіді, причащаються. І ми, школярі, говіємо, сповідаємось і причащаємось. Після сповіді й до причастя не можна нічого їсти. Мама дає три копійки, щоб після причастя я купила собі у сидух під церквою за оградою коника, півника й чоловічка, розмальованих на червоно й зелено пірників. Я тоді й у думці не покладала, яке велике священнодійство чиню, — я, безгрішна душа щойно після причастя. Я ані гадки не мала, якої це неймовірної давности звичай, і що це зовсім не звичай, а ритуал ще, мабуть, із трипільських часів, а що ці сидухи — зовсім не сидухи, а священнодійниці-жриці. Вони зберігають із покоління в покоління цей ритуал, такий самий священний, як і християнське причастя, а в дійсності справжнє сакральне причастя. Бо чого ж ні в який інший час не сідають сидухи за церковною оградою біля круглої колонади з навісом (що сама по собі виглядає, як грецька базиліка) із своїми розмальованими кониками, півниками й чоловічками? Може вони такого ж часу і такого ж значіння, як і ті глиняні трипільські фігурки, що їх тепер викопують археологи?

Не тільки не знала я, але й сидухи не знали. Так ведеться споконвіку.

В хаті перед Великоднем усе переться, хата маститься, вішається і застеляється все свіже, нове. Від Страсного четверга старші вже не їдять, а цілий тиждень усе печеться та смажиться, — у центрі ж — паска-баба із шафраном. Оту шинку, що маринувалась, обліплюють коржем із житніх висівок і засувають у піч після того, як баби вийняті. Начиняється ковбаса, для цього ламають вишневу гілочку і роблять з неї таку петельку... А пахне все це у хаті! Тут безперервно колотять, труть, мішають, орудують макогоном, печуть, фарбують яйця...

А оті ліхтарики й свічечки, що розходяться вночі після Страсті по всьому Жашкову, по містечку і по двох Дачах! Оце з цього дня, Страсті, треба сумувати й журитися, до самого Воскресіння, — так робить мама.

А це вже Великодня ніч. Всі вдягаються в святне й ідуть до церкви. Під стінами церковної огради всередині вже з 12 годин ночі засвічуються свічечки, так робить кожна господиня, що прийшла і стала в коло із своїм кошичком. Як весело миготить цей вінок вогників навколо церкви! Яка тепла ніч! Чого так радісно? Чи не тому, що все це — незвичайне, раз на рік, один з проявів іншого світу? Може тому людина потребує свята? І як би так, щоб не бути ніколи дорослою, а все дитиною, щоб завжди оце щастя переживати!

За оградою ж біля церкви відбувається й поганська частина Великодня: хлопці розпалили велике багаття. Чого так робиться? Споконвіку так ведеться.

Після посвячення пасок всі ми йдемо додому і, як сходить сонце, розговляємося. Свячене яйце розкраюється одне на всіх за столом. Батько незвичайно лагідний, всім нам — по чарці вина. Ну, і як можна занапащати сном такий день? Його урочистість непорівняна з жадним іншим у 365-и днях року. Батьки полягали спати, але я — ні. Тому в мене цей день — море.

Вже другий день Великодня — нема того натягненого на високій струні бреніння великого свята.

Але ось проводи. Усі на гробках. Культ предків у всій своїй пишноті і силі. Пращури і вся потойбічна рідня напевно в цей час поміж цими, що сидять, трапезують на могилі і лишають для душі крашанку. Тут і мої батьки, разом із Тодоською та Горпиною. Це ми на гробі нашої баби Ганни. Чому — Проводи? Чи не значить це, що на Великдень душі рідних прилітають разом святкувати і оце живі вже відпроваджують їх назад у вирій? Напевно.

Скільки в цьому всьому язичеського! І якби так перебрати всі наші свята, якби вилущити дохристиянське поганське, то в церковних нічого не лишилось би з поетичного чару. Отак підряд: Зелені Свята, Спаса, Купайла, Маковея, Іллі (Перуна), Маланки, Василя, Різдво... Йк би міг Леонтович створити свого "Щедрика", коли б він не чув перегукування щедрівки в усіх кутках, а в цілому могутнього концерту, аж містичний дух пробігає по шкурі. (До речі, в нас цю щедрівку жашківські діти виспівували на трохи інший лад).

Або отой Петрівчаний тиждень, коли всі городи, яри й річки аж виляскують від дівочого співу... Або оті місячні ночі, коли аж по всіх кутках містечку йде луна від співу на кутках двох Дач.

Або хоч би оте жашківське храмове свято Покрови... Незрозуміла довго була для мене "мисочка". Це мама конче несла на Покрову до церкви "мисочку". Чому? Так треба. Всі жінки приносять. Але тепер я знаю, що й це — поганський спільний обід, в ньому всі беруть участь, зносячи докупи свої жертвоприношення, щоб нагодувати весь загал, в першу чергу всіх старців... Покрова — це ж та сама, що і в трипільців, вона — Берегиня.

Все-все в українському селянському календарі має своє глибоке значіння, все — шляхетний пашпорт старовинної культури.

Та батько занехаяв цей урочистий селянський світ і помістив нас у містечко, куди сільська стихія заходить тільки берегами (правда, часом аж захльостує). Всі оці Шепелі, Тупчії, Кузь-мінські почувають себе "над", а насправді провадять мізерне існування. Я такого не хочу, я хочу того, де завжди дзвенитьбренить, як не різдвяними колядками-щедрівками, то весільними, петрівчаними піснями...

І коли в нас у хаті говорилось про Україну, то я її уявляла саме такою. Все це було я, в мені, невіддільне та солодко дороге. Може це й є те "національне почуття", чи як потім більшовики назвали, "буржуазний націоналізм"? (Цікаво, де тут саме "буржуазне"? Це ж народне). То я ним була вже повна в 8-10 років. В Україну я невідмінно включала тіток Тодоську й Мокрину та їх дітей, і кравченківський хутір, і весілля, і свята, і город, де я вродилася, і жашківські ярмарки,.. І навіть тих хлопчаків, що восени так спритно ц&пали солодкі цукрові буряки. Цілими валками їхали підводи, повні буряків, до цукроварні, а ззаду підбігали хлопчиська з палицями, що мали на кінці насаджений цвях, — і хвать! Уже білий цукристий буряк у руках. Пекли, їли...

Та ба! Хоч я душею була з селом, — практично я туди вже не "прикисала". Коли я приходила на город, то з кривою тіткою Мотрею, із дядиною Івгиною я вже не мала чого говорити. В дійсності я вже там була чужа... Хоч би навіть тому, що я починала вже критично ставитися до своєї мови, намагаючись говорити літературною, як у книжках, а тітки говорили, як Бог на душу положить: із жашківським отим твердим придихом, із похопленим перекрученням, як ото: "знистожили", "присогла-шали"... І я, щоб не відріжнятися від них, інстинктовно говорила з ними такою ж мовою.

Оця чужість! Я не мала тяжіння до "панів", але й з дівчатами із села так само була чужість. Найбільше знала я Тодосьчиних дівчат, але не мала що говорити з ними. Зустрічалися ми на весіллях, у діда, часом вони до нас приходили, тоді батько частував їх вином, а вони соромилися. Вже тоді я була чужа оточенню. Здається, навіть і хатньому...

25

Але ніяк не дійду, щоб про лікаря й етнографа Порфирія Демуцького докинути тут слово. Скільки в нас у хаті про нього говорили! Та й я сама не раз його бачила: статечного пана у кремовому чесучовому костюмі із звислими шевченківськими вусами. Про нього розказували різні чудеса.

Жив він за 10 верст від Жашкова, у селі Охматові. Там він збудував лікарню і провадив широкий прийом хворих з усієї околиці. Про гонорари в тій лікарні не було мови. Стояла мисочка, хто хотів, то клав туди, а не хотів, то теж добре, однаково лічили. І моя мама їздила до доктора Демуцького з малою Льоною. У Льони під пахвою був чиряк ("чирак" по-жашківському), ніяк не хотів проривати і нічим не могли його вилічити. Аж вилічив доктор Демуцький. Чим? Медом. Сказав прикласти компрес із медом. І справді мед витягнув наверх нагноєння, боляк прорвав.

Лікар-меценат, із широкою славою на всю округу, мойому дідові був відомий, як зять дідового товариша, Янєвського. Одружився Демуцький з дочкою Янєвського і дістав за нею приданого 500 десятин землі. Це й дало йому змогу побудувати лікарню і безкоштовно лікувати селян. Та не лікарська практика, а етнографія була головним джерелом захоплень Порфирія Демуцького. Ще замолоду. Ще як був він студентом, до одруження, виходив Демуцький із своєю нареченою на янишівську могилу з бандурою і там співав козацькі історичні пісні. Таке в нас казали.

Все життя він невтомно збирав і записував народні пісні. Вони мали для нього цінність у такому виконанні, як створив нарід, без обробки, так, як співають на буряках дівчата.