Дар Евтодеї - Гуменна Докія

(Добре, що я здогадалася кинути на вогонь стару одежину, що висіла над скринькою...). І нічого! Ні, докору, ні піднесеного навіть голосу. Це — наш батько! Той, що ніколи не скаже тихо і з ласкою в голосі, а все тільки грубим криком, наказово, той, що за шкоду на копійку так гарикає...

15

Щось недовго прожили ми в Галантовій хаті. Хоч завжди трясла лихоманка безгрошів'я, — особливо багато було нарад, де взяти грошей, як треба було за Ганю платити сто карбованців у гімназію та тридцять щомісячно за мешкання й харчування, — але як воно вийшло, що ми перебралися у власну хату? Чи батько таки виправив у діда на цю купівлю, чи платилися комусь проценти за позичку? Якось це пройшло поза мною. Я більше була цікава, де це і як це будемо ми жити.

Садиба, що стала власністю тата, стояла в самому центрі містечка. Це була жашківська пошта, отой великий мурований дім, збудований літерою Г, з досить великим подвір'ям. В домі жив начальник пошти, Карпо Шепель, і була поштова контора з виходом на волову торговицю, себто на вулицю, паралельну головній. Частина будинку була стайня для поштових коней. Дім був обгороджений високим парканом, а за парканом всередині височіли акації з білим непритворенно пахучим цвітом, розрослися кущі безу, заглядаючи у вікна дому. Ґанок житлової частини дому був обвитий диким виноградом, виходив у садок з плеканими клюмбами, сосною і розстеленим барвінком. Росла й вишня, а біля других вікон — яблуня й слива. Один кінець садочка з клюмбами був обмежений стіною з мурованої червоної цегли, це була задня стіна крамниці споживчої кооперації. Це також належало до садиби і стало власністю батька.

Шепелі знали, як треба жити. Хоч би й серед містечка без деревини, а виплекали такий чудовий зелений затишок. І я раділа, що оце буду жити в такому гарному домі, з ґанком, що виходить у садок, з перським пахучим безом, що заглядає у вікна. А це велике подвір'я можна буде зробити садом, як у Тупчіїв, та вкриється воно зеленим шпоришем, гарно буде...

Еге, не так думав наш тато! Там, де я мріяла бачити сад, він почав будувати ще один будинок, поруч із споживчою кооперацією, залишивши тільки вузький провулочок, щоб можна було возом заїхати у маленьке й тісне тепер подвір'я. Цей будинок був уже лицем до головної вулиці, майже напроти аптеки Двой-ріна і Тупчієвої садиби.

Ця вулиця, чи вірніше дорога, тяглася аж із Скибина, через усі довжелезні Городища, спадала вниз там, де кінчалися Городища, а починався Жашків. Перемахнувши через греблю, дорога знов пнулася вгору, попри церкву з одного боку, а двоклясову школу з другого, через містечко, повз скупчення крамниць і хат жидів-ремісників, повз бляхарів, кравців, бондарів, шевців, повз заїзд нашого сусіда Аби, нашу хату, заїзд Йойни, заїзд Співака, дім Ґрінберґа, де такі чудові монпасье продавалися, — а далі завертала ліворуч коло аптеки Пуклевича, садиби Кузьмінських, повз волость і далі — на Бузівку через Трояни, десь на гуман-ську дорогу... А що такого невилазного болота, як у Жашкові, трудно було на всій Україні знайти, то цю дорогу почали поліпшувати. З Городищ до Жашкова йшла соша (так ми називали шоссе), і, не доходячи до нашої хати, уривалась. Восени й весною зараз після нашої хати якраз перед заїздом Йойни була постійна баюра, в ній коні грузли по черево, вона ніколи майже не висихала. В найбільшу сушу, — і тб там було трохи боло-течка, яке, нарешті, ставало порозлуплюваними тонкими пластинами. Ми вміли ходити цим клясичним жашківським болотом у чоботях, а як трохи протряхало, то вишукуючи вже протоптані ступаки. Нарешті, з'являлися стежки, що гойдалися під ногами мов пружини, мов гумові. Дуже приємно ходити такими пружинистими стежками серед болотяного моря.

Скоро-но хата була збудована, ми й перебралися. Та не в ту вимріяну з бузком, що заглядає в вікна, не з ґаночком, що обвитий диким виноградом, а в нову. Наш батько не мав у душі ніякого естетичного почуття, щоб оточити себе красою. От, як Шепелі: вибралися на край містечка навпроти волости й відразу їх хата стала потопати в зелені.

Ми ніколи не жили в тому панському домі. Або його хтось наймав, або стояв порожній. Я так хотіла в ньому жити, але батькові ні моє уявлення про красу побуту, ні шепелівське, було не в голові.

Нова хата була, на мою думку, збудована без смаку. Замість вигідного й просторого помешкання з окремими кімнатами, двома входами (один парадний з ґанку, а другий до кухні), у нас було так: сінці. Одні двері до комірчини, а другі до кухні. Кухня, з вікном на подвір'ячко, гай-гай, без зеленого шпоришу. З кухні двері до більшої кімнати, там обідали і там ми уночі стелилися, — я на тапчані, а ще хтось із дітей на канапці. Двоє вікон з великої кімнати виходили на стіну Абового заїзду. З цієї кімнати — двері до малесенької спальні, там стояло два ліжка і скриня, а вікно виходило в стіну кооперативи. З цих двох кімнат були двері до двох передніх кімнат. Одна була крамницею, а друга звалась Ганіна кімната. Коли літом Ганя верталась із Звенигородки, то кімната була її, а зимою тут просто не топилося.

З "рейнсковими погребами" раз на завжди було покінчено. Батько зайнявся улюбленим, книжками. Мабуть, це була його мрія, бо відразу навіз із Києва багато книжок. О, тепер уже є що читати! А що в Жашкові була це небувала річ, перша і єдина на всю околицю книгарня, то батько назвав її скромненько: "Писчебумажный магазин". Там продавалися шкільні підручники, зошити, пера й олівці, календарі, листівки і книжки, книжки, книжки... їх, здається, мало хто купував, але всі українські видання, що виходили в Києві, були. Крім того, в комоді у спальні були книжки, якими батько особливо дорожив, а на етажерці в їдальні всякі інші. Це все те, що батько назбирав у давніші часи.

А щоб ублаготворити й вульґарну частину своєї вдачі, то в одному куточку прилаштував він ще й гастрономію. Там була краківська ковбаса із Ставищ, червоні голівки ГОЛЛАНДСЬКОГО сиру та шоколяда "Жорж Борман". Солодощі на найвищій полиці, щоб я не дістала. Але я Граціозно добиралася до найвищої полиці і ласувала забороненою шоколядою. Я тоді була велика ласунка або, як мене називала мама, Хватоха.

Після того, як пошта вибралася, батько переробив контору на мешкання. Наймав. Стайня для поштових коней стала клунею, куди завозився в снопах хліб, тут же й молотілку ставили на день під яблунею. Тут же й хлівець прилаштували для поросяти... За вікнами нашої хати батько пробував обзеленити, понасаджував бузку й американську тополю. Але якось воно в нас не росло, хиріло, припадало порохами із шляху. Без не прийнявся, акації помиршавіли, садочок із клюмбами все більше занепадав і став зовсім нецікавий. Одна тільки вишня біля криниці щороку пишно цвіла та яблуня зароджувала яблука. Так ми були між містечком і селом. Від села вже відрізані, а в містечковому побуті намагалися ще щось сільське затримати.

А мені все це було тісне, все нецікаве, я хотіла ширших обріїв.

16

Так само, як не гармонізували два хутори, не гармонізували і вдачі мого батька та матері. З самого малку чула я, що батько витикав мамі її бідність. "Що ти мені принесла?" — була незмінна формула у його докорах. Мама була винна, що неписьменна, що не вміє збрехати де треба, нехитра, недоскоцька, недопитацька, як от інші жінки. Невторопна на відповіді. Мама була "необтесана", "не так махала рукою, коли йшла, якось по-мужицькому". Бож батько "пнувся в пани" і заводив такі "панські" знайомства, як монопольниця Олімпіяда Платонівна, як писар. Казали в нас "писар", "писарка", а прізвища ніколи не вживали, — здається, Петренко чи що? У хаті в "писара" говорилось "по-русскі", а цього вже моя мама ніяк не вміла. Вона безкомпромісово трималась своєї чистої хутірсько-ставищансь-кої мови і язик її рішучо не повертався на калічення слів, аби було "по-панському". Не було в ній жадної штучності та світської люб'язносте, в простоті своїй доходила до зовнішньої суворосте. Словом, не підходила до "світського" життя.

А батько, навпаки, дуже любив товариство. Якщо воно вищого щабля, то з відтінком підлещування, що було видко, аж світилося, і що я дуже не любила. У рівному собі товаристві (хуторяни, тітки) був веселий, жартівливий, широкої натури щодо напбїв на столі, сипав приказками, зараз пускав у дію музику — чи то грамофона, чи гармонію, чи скрипку, чи й свою улюблену сопілку. А сопілкою володів майстерно. Гомін товариства, гульня — його стихія.

Але це не значило, що й поза гістьми був такий самий. Вдома з нами був неласкавий, часто кричав на всіх за кожну дрібничку (ґдирав — ми називали), грубо наказував, особливо тоді, як і сам мусів щось господарче робити. Не любив "мужицької" роботи, та й усе. Хоч двоюрідний брат, Гевійон Гу-менюк, і обробляв землю з половини, а привозив готовий урожай, але треба ж було його довести до пуття. Тоді батько ставав дуже сердитий, ганяв нас усіх, навіть роздавав стусани. Зовсім не та людина, що в компанії!

Причина? Таж усім відомо, чому в батька така відраза була до всякої важкої сільської роботи. Ще замолоду кінь так ударив ногу, і так ушкодив кість, що боляк на нозі ніколи не гоївся. Тільки я, невторопа, того не тямила.

Мама ж навпаки. Не любила вона ні торгівлі, ні хатньої роботи, не мала й товаришок, щоб обсудити кого та поплітку-вати. Мовчазна була. Зате в городі поратися біля зела — то її свято. Але ж були й такі роботи, що самій їй не впоратися. Чи забрати картоплю з города, чи спустити буряки в льох, чи на город вивезти гній... То тоді батька нема, він якомога ухилявся, не хотів, не любив. Ніколи нічого не поможе!

І в такому ще пункті не розуміли вони одне одного: батькова пасія була книжки. Сам читав і в добрі хвилини читав мамі, щоб і вона приєдналась до насолоди від книжки. А при тому плакав, от хоч би й від "Миколи Джері" Нечуя-Левиць-кого. А мама в ті сльози не вірила, не вірила й у те, що читалося, бо хіба ж то правда? От, побрехенька! Як бачила сльози на очах у нього, то пригадувала, як то цей її чоловічок в перші роки одруження, як спали в клуні на соломі, штурхав її ногою, — це так будив удосвіта до роботи в полі. І як же може ця людина тямити щось у душевній тонкості, коли вона така брутальна й груба в щоденному своєму побуті, у реальному житті?

Я, звичайно, була на маминому боці.