Дар Евтодеї - Гуменна Докія

Ніколи більше не показувався, бо Тупчій його прокляв.

Хоч яка кольориста історія, але Галя не була цікава товаришка, не було на чому будуватися дружбі, вона скоро випарилася, майже не почавшись.

І в школі не було мені товаришок. У другій і третій групі сиділа за одною партою зо мною Дуня Андрущенко з Литви-нівки, дочка татового товариша молодости Гервася Андрущен-ка. Був ще в школі й Данько Андрущенко, "мій жених", як казали між собою батьки. Але чомусь нічого, що зав'язало б дружбу, не трапилося — і я цих Андрущенків дуже скоро втратила з овиду. Більша приязнь була в мене з Мотрею Другою, що жила через кладку на Другій Дачі за садом Пук-левича. Чомусь у одній хаті двох дівчат назвали Мотрею і для відрізнення додавали: Перша, Друга. З цими дівчатами та іншими школярками ходила я до Натанівки рвати білий ряст. Ще сніг не цілком зійшов, як школярки вже приносили з Натанівки букетики білого рясту. То й я ходила. А потім ми ще рвали там дуже "пахнючі" фіялки, якщо висловлюватися по-жашківському...

Коли на літо приїжджала із Звенигородки Ганя, то коло поширювалося, та не дуже то було куди йому поширюватися. Писарева Надя і Ніна Кузьмінська були надто великі аристократки, щоб із нами водитися. Зате з'явилися Зіна і Ліда Суха-нові, внучки монопольниці, Олімпіяди Платонівни. Всі ми називали її "бабушкою", бо так звали Зіна й Ліда. "Бабушка" прибула з Таращі, а мама цих дівчат, артистка, жила в Іркутську. Дівчата приїжджали літом до "бабушки". То Ганя дружила з Зіною, а я з Лідою, що мала полуду на одному оці. До нас двох приставала часом і Таня Довгановська, що хворіла ревматизмом і її лікували кропивою. Подвір'я у "бабушки" було вкрите оксамитовим зеленим шпоришем і бавитися там було чудово. (Скрізь, бачте, гарно, але не вдома. Але чому в нашому подвір'ї не росла така зелена оксамить?)

Такі ігри ми провадили не лише в подвір'ї, бо ось у пам'ятку така сценка. На вигоні біля коловорота (себто, виїзду з містечка в напрямку до Литвинівки) було нас щось із чотири дівчини та з нами чомусь Володя Шепель. Досить дивна комбінація. Володя, років 12-13, найменший у Шепелів, був товариш Абраші Кузьмінського, а чого він між нами опинився? Мабуть, по лінії "бабушки", Зіни й Ліди... Стара ж Шепелиха також колись "тримала монопольку". У Шепелів у хаті говорилося "по-русскі", вони вважалися жашківськими панами, жили відрубно у свойо-му оточеному садом домі проти волости. Я маю ще багато чого сказати про Шепелів, а тепер тільки наведу оцю сценку.

Гра "Горю, горю, пень" полягала в тому, що одне напереді викликає по імені і тоді викликане тікає, а його треба зловити. І от цей Володя всіх викликає (Зіна, Ліда, Таня...) а я стою та й стою. Нарешті, дівчата вже підказують:

— Явдоня! Явдоня! — гукають.

Володя з виразом ввічливої зневаги процідив:

— Явдоня, что лі?

Чи то настільки плебейське було це ім'я, чи настільки низько стояла я на СОЦІАЛЬНІЙ драбині Жашкова, чи я така вже була невиразна й незначна, що навіть ім'я моє важко було пропхнути через губу? А головне ж, Володя прекрасно знав мене й як я звуся! З гри я не вийшла, але образа залишилась на все життя. Еге, якби то я знала тоді, що вся ця "русская аристократія", Шепелі, — з таких самих репаних мужиків, як і "Явдоня, что лі"! Вже в Нью-Йорку в "Спогадах" Кошиця т. 1 прочитала я, що в нього самого була двоюрідна сестра Явдоха. Кошиць на сторінках 127, 128, 135 пише, що Карпо Шепель був у Жашкові начальником пошти, а його брат Вакула — звичайний селянин, в нього були дочки Ярина і Явдоха. Кілька разів згадує Кошиць цих Шепелів, один із них був постійний церковний староста і ніякого "что лі" там не було...

18

Якщо вже говорити про дружбу з кимось у ті роки, то найбільш дружила я з мамою. Моя дружба з мамою, поки я була менша, полягала в тому, що я ходила слідом за нею і все про щось розпитувала. Батька — ні! (Щось на українських прикладах не підходить теорія Фройда: "Син любить маму, а хоче вбити батька". А ми, дівчата, що маємо в тій теорії робити?). Мама відповідала, скільки знала, а коли вже не знала, то казала: "Відчепись!" То є такі дитячі запитальники: "А де Бог живе? А з чого сонце? А скільки на небі зірок?"

Зовсім непомітно й природно передавала мама народну мудрість і світосприймання, кодекс щоденної поведінки, але так, що викликало цікавість знати більше. Ось сценка: Ми сидимо в садку край нашого города, полуднуємо холодною картоплею, цибулею, огірками, ще чимось. Це ми прийшли підгортати картоплю. Садок запущений, заріс бур'янами, сливи-угорки без догляду, — тільки бузина пишно розрослася. Мама перестерігає, щоб близько до кущів бузини не підходити і під ними не сідати. — А чого? — Бо там у бузині сидить дідько. — Що за дідько? І на горищі ж сидить дідько, то чи це той самий? — Мама добре пояснити не вміє: "Так старі люди кажуть". За цими словами є якийсь інший світ, так само, як і ті мавки, що бігають по полі, коли квітують хліба, та ловлять дітей і їх лоскочуть... А зате ось отой боцюн, що стоїть на одній нозі на клуні дядька Ларійона, то дружня сила. Боцюн, він же бузько,

— каже мама, — він же бусол, він же й лелека, і він же й чорногуз (Ой, як багато назв!). Боцюна не можна вбивати, ані якось образити, бо він — береже садибу. Як боцюн покине обійстя, то буде якесь нещастя, хата згорить чи що... Зате шуліка, — то вже шкідлива птиця.

— А що то за свято "шуліку ганяти"? — допитуюсь я, але мама сама добре не знає, чула тільки про нього, а що й до чого

— не може сказати.

Зате добре знала, що хліб от — святий. Буханець хліба був просто якась персоніфікована жива істота: борони Боже, класти його "догори ногами". Не можна викидати в сміття, а як цвілий, треба спалити. Свята й вода, в неї плювати не можна. Свята й земля. Святий і вогонь. Чи це релігія, чи філософія — святість природи — мама не знала, а що успадкувала, те й нам передала. На собі нічого не можна пришивати, бо пришиєш розум. Не можна на столі класти шапки або подушки, бо буде покійник у хаті. Не можна в понеділок брати чистої сорочки, бо буде невдача. Вбереш навиворіт — невдача! Понеділок, взагалі, такий день, що краще не починати нічого. Не можна ніхтів і вичесаного волосся викидати, а треба їх спалити. Як, вирушаючи з хати, щось забудеш — буде невдача... Не можна замітати хату тією мітелкою, що нею замітається припік, бо й вона свята, ходить біля вогню...

Всі ці повір'я і прикмети точно визначали, яка має бути поведінка, вже змалку прищеплювалися неписані основи етики й моралі. Ну, і хіба не цікавий стає цей світ, коли говорити з мамою?

Мама часто розказувала, як вона сама була мала, та як вона любила ходити до школи. Та то було лише один рік. Потім сім'я переїхала із Ставищ на хутір і на тому її школа скінчилася. Дівчатам не треба грамоти! А ось яка була вона тоді завбільшки: учитель завдавав її на плечі і так носив на поясі, наче іграшку... І в хаті була вона найменша, то купалась у загальній любові. Не може наговоритися мама, як то весело й запашно жилось їй удома, загальній улюблениці.

А як прийшла до тих Гуменюків, то наче в інший світ. Не звикла вона, що все на замку, все ховається, навколо всього в'ється підозра, щоб хто чого не вкрав. У Кравченків ніколи нічого не замикалося. І в Кравченків не було брехні, а тут кожне бреше, аж дивиться. Ненавидять одне одного, а всі ласка-венькі. Мачуха Кирія така солоденька, а другого ж дня запрягла її в роботу, як наймичку, від світання до смеркання. І тато ваш не заступився, а ще й сам підганяв та підштурхував... (Ну, це я можу уявити, так і до нас!). Та все чваняться, що багачі, очі випікають, що бідна, не принесла приданого. Мама не таїла своєї нещасливости, а так чи інакше її виявляла, прямим чи посереднім способом.

Щось терпке і гірке було в її розповідях про заміжжя, ще багато недоговореного. А що вона дуже любила розповідати, то це про нашого тата, який він був недоладний шістнадцятилітнім хлопцем. Не раз із особливим смаком пригадувала насміх нашого діда Пилипа Кравченка: "А те гуменюкове дурило сьогодні в церкві й собі полізло апостола читати, такий шмаркач, та й гуде, як із кадовба... До такої поважної справи — й воно! Куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею...".

Так я довідалась, що наш тато любив ходити до церкви, співав у хорі і навіть "поліз апостола читати"... За моєї пам'яті щось не було такого, щоб наш батько так дуже ревно збирався до церкви. Це не те, що богомільний Тупчій.

— То чого ж ви за те "гуменюкове дурило" пішли? — питала я.

— А я знаю? Так склалося. Приданого за мною не було і ніякого замужу мені не хотілося. Та що було робити? Це якби тепер, то навчилась би чогось, а тоді ніхто дівчат не вчив.

В очах у мами, скільки я пам'ятаю, стояв великий сум. Можна було думати, що вона зовсім не була жінкою поміж ЗО і 35 роками, що народила шестеро дітей, — а дівчиною, яка сумує за великим коханням чи мріє про якусь нетутешню долю. Усмішка її не завжди готова була з'явитися "на замовлення", тому лице її не мало зморшок, було витримане ні в суворих, ні в строгих, а в задумливих виразах. Коси мала дуже довгі, чорні, чоло широке і була вона, на мою думку, гарна, бо я хотіла б бути на неї подібна, — (а подібна на тітку Тодоську). Нічого штучного в ній не було. Не втягалася ніколи в пересуди, бо й товаришок не мала. За всі роки сусідства з Тупчіями я не пам'ятаю ані одних одвідин чи гостювання. З "бабушкою" правда, обмінювалися гостюванням, але то батько приятелював з Олімпіядою Платонівною, мама ж виконувала, як обов'язок.

Коли я навчилася читати, то вже мама'розпитувала або я сама, вражена вивченим у школі, починала їй розказувати, а вона, як школярка, слухала. Цікава була до знань. От тільки, коли про зміст якого оповідання розказуєш, вона питає: "Хіба ж то правда?" Книжки повинні розповідати про дійсне, а інакшого не визнавала вона. Була гостро вразлива до фальшу й штучносте.

А одночасно мама мала велике почуття гумору, кравченків-ське. Не таке, як гуменюківське. Тонше. Часто повторювала примовку: "От, чортів степ, нема де й повернутися!". Всі ми знали цю баєчку про чумаків, що стали в степу на нічліг і розложилися зварити вечерю. Чумак моцюється — то з одного, то з другого боку заходить біля триніжки, нарешті, таки перевернув казанка з недовареною пшоняною кашею і спересердя вигукнув: "От чортів степ, нема де й повернутися!".

Вона частенько по-своєму насміхалася з нашого батька, а що не мала товаришок, то з нами, найшвидше зо мною.