Морозів хутір - Самчук Улас
У сірих нових шинелях, з білими начерезпліч шкіряними поясами, які притримують ладівниці з набоями. На головах у них французької форми шоломи. Інколи на шоломах вималювані ті самі знаки, яких ще не всі розуміють, які можна бачити на грошах — "карбованцях" і "осиках", як їх називають. Знаки у вигляді тризуба. — Що це за знак? — питають інколи доктора Лоханського, який мусить усе знати. — Це знак України. Тризуб, — просто і ясно каже доктор. — Тризуб? А де він взявся, той тризуб? Звідки його викопали? І "вообще" ті українці все видумують… І карбованці, і вояків, і тризуб, і барви синю та жовту — синє небо, а жовта пшениця, як пояснюють вчені громадяни. А вояки їх — дивись — все, як треба, і зброю носять, і кавалерія, яку вони називають "кіннота". На все мають свої, нові, видумані, нечувані слова. "Гармата, кулемет, курінь"… І команду також видумали. "Струнко! Праворуч! Ліворуч! Кроком руш!"… І хочеться їм то все видумувати, коли все те є по-руськи, добре, ясно і зрозуміло. І дивно також, що вояки їх говорять по-українському. Вояк, як вояк, а говорить не по-руському.
Всі ці речі дивують не тільки перекупок і довколишніх міщан. Дивні вони для всіх. Дивні вони і докторові Лоханському, і навіть Іванові Морозові. А вже найбільше дивує це Афогена Васильовича. Лоханський чи Іван дивляться на те мовчки, спокійно, трошки поблажливо, трошки іронічно, але Афоген Васильович без перерви вибухає:
— Струнко? Какоє струнко? На что струнко! Смірна — і конєць! По-старому, по-настоящому!
А коли Афоген Васильович проходив біля "уєздного управленій" і побачив на ньому жовто-синій прапор, та побачив синю вивіску з жовтим написом "Повітова Управа", він вибухнув просто тут, просто на вулиці, просто на очах усіх.
— Что! — скрикнув добрячий Афоген Васильович. — І кто ето видумал? Какая там управа? Что за управа? Позор!
Люди, що це бачили, добродушно посміхалися. Ніхто йому не перечив. Тільки один, якраз з тих нових "козаків", підійшов до нього і зовсім поважно почав йому роз’ясняти:
— То, пане-добродію, український напис, української державної установи… Ви також українець…
— Я? — вирівнявся на весь свій куций зріст Афоген Васильович, показуючи вказівним пальцем правої руки на своє серце.
— Так.
— Я? Українець? — викрикнув він ще на одну ноту вище. Козак поважно притакнув головою.
— Ні-каг-да! Слишітє? Ні-каг-да! Я только малорос! Самий настоящий! А ето там, — вказав він тим самим пальцем на напис, — наш позор!
І після цього Афоген Васильович обернувся, сплюнув і швидко, швидко подався геть, майже побіг, бо пішов тут не можна сказати. На вулицях свого містечка він чувся так, як може чутися зацькований вовк у рідкому лісі. Він тут родився. Він тут виріс Він прожив тут понад півсотню років свого життя. Він знає тут кожного собаку. Всі, що тут чогось навчилися, завдячують це тільки йому. Він насаджував знання історії свого народу. При його посередництві професор Іловайський розповів кожному, що він, звідки він, хто він. Він, Афоген Васильович, відкривав кожному очі на простори його батьківщини. Дивіться, яка та батьківщина, казав Афоген Васильович. Яка простора, які ріки течуть у ній, які гори стоять у ній, які міста побудовані у ній, які люди, народи, звичаї, побут. Про все говорив Афоген Васильович оцим своїм людям. Довго, вперто, з року на рік говорив і не втомлювався, що мусить безнастанно повторяти. І не було в містечку людей, які б не цінили Афогена Васильовича. Всі при зустрічі його вітали. Поліційний пристав віддавав йому шану нарівні з протоієреєм та генералами. Він був тут влада, цар, закон… Розуміється, в заступництві…
І от прийшли якісь чужі люди, що роблять оці иепорядки. Ти, кажуть йому, українець. Ставай, мовляв, "струнко" і читай оті "оголошення". А дозвольте, яким правом ви це робите? Цього права якраз ніхто не питав. Робив кожний, що знав і як знав… Афоген Васильович йде, Афоген Васильович бачить, Афоген Васильович не розуміє.
З цього приводу і того самого дня, вже зовсім при возі, на якому Петро Мороз приїхав до церкви, шановний доктор міста Канева Микола Степанович Лоханський з завзяттям говорив своїм соковитим басом:
— Так! Ми, росіяни, заскочені! Триста років чекали ми цього моменту і все-таки заскочені. А це значить: ми, росіяни, не вміємо бути до чогось готові. І чим більше ми будемо до чогось готуватись, тим далі будемо від завершення. Така вже наша природа…
Петро Григорович слухає його обома вухами, дарма, що навкруги люди, шум, що він вітається і з ним вітаються, що приходять і відходять нові знайомі, що десь у місті оркестра виграє військовий марш, що вулицею проходять парадним маршем якісь військові люди, а на Дніпрі гуде гудок пароплава.
Треба чекати, аж поки не прийде Таня зі своїми порожніми глечиком і кошиками. Вона тільки що роздала подачу бідним і жебракам. Перед собором на сходах сидять ті люди довгою чергою, простягають свої брудні долоні і викрикують: — Дайте Христа ради! Пожертвуйте бідному, безногому каліці!.. Господь Бог вас не оставить! Мати Бога Вишнього за вас заступиться!
Слова ці не звучать зворушливо, вони знані від правіку. Але коли Таня проходить біля тих людей, їй здається, що якраз через них мусить говорити сам Бог. Їй робиться соромно. Вона виймає дрібні гроші, вона розламує білий хліб, вона частує їх коливом зі свого глечика. І всі вони по черзі їй дякують і дивляться на неї знизу вгору, і згадують знов Бога… Вічного Спасителя…
Чарівна співгра висот і низин. Велетенські колони храму на горі з виглядом на безграничну далечінь, по якій лягла свавільна велична ріка. Храм білий, просторий і маєстатний. Стоячи на його паперті, можна бачити землю і небо, між якими рухаються люди, машини і все інше, що може рухатись.
З цієї гори, з паперті білого храму видно, як на всі боки розходяться люди, які недавно тут були і тут молилися. Видно також ціле містечко, частини його нерівних вулиць, видно на них маленьких людей; одні йдуть вниз у напрямку дніпрового мосту, а другі — напроти них у напрямку міста… І видно маленькі сірі колони маритуючих зі зброєю і з прапором, і видно маленьких кіннотників, що переганяють колони.
Найбільше людей рухається в напрямку мосту. Між ними помітно також підводи, що їдуть обережно до Дніпра і там зупиняються. Маленький муравлиний світ купчиться перед величезним плесом ріки, по якій поволі рухаються маленькі кораблики; з них іде дим. Ось між тими возами з’явилися дві підводи, що їдуть разом. Це, безперечно поїхали додому Морози. На їх возах помітно багато дрібненьких людей. Ось вони зупинились перед мостом. Хтось кудись злазить, біжить у напрямку будки біля мосту, інші махають якимись білими цяточками. Маленькі кораблики з кучерявим димком зупиняються. Видно, як ворушиться муравлище, як воно поволі посувається наперед, як люди йдуть на міст, як підводи посуваються по мосту, як деякий час усе ніби втихомирюється, щоб одразу, цілою купкою, майже непомітно почати віддалятися від чорного краю берега…
І все далі й далі пливуть малі точки по широкому плесі води. І все більше віддаляються вони від очей і меншають до нерозпізнання. Маленькі кораблики хоробро прокладають свою дорогу, а над ними в’ється чорним вусом дим, рваний інколи поривами вітру. На воді лишаються тільки довгі смуги, що постійно розширяються на подобу величезної крокви. Потім усе зливається з протилежним берегом, все зникає під тінню осокорів, що темними групами стоять здовж води.
А ріка пливе собі далі. Гладінь її води — спочатку темна, далі сіра, ще далі біла — простягається ген туди, десь на південь. Вона пішла і пішла між нерівними і поморщеними берегами. Чорні лати великих хмарин скісно пливуть над водою — нижче, нижче і нарешті торкаються своїми еподами блискучої смуги ріки.
Храм на горі стоїть сам-один. Ніхто вже з людей не турбує його портика. Його великі, тяжкі дубові з різьбою двері зачинені і замкнені. Образ Успіння над портиком самітно дивиться вперед. Дзвони на дзвіниці висять тихо, непорушно, байдуже. Все навкруги мовчить…
А вітер віє, шумить і гонить хмари, і турбує дерева, і зриває ще десь з гілок окремі жовто-брудні листки, щоб кинути їх додолу, щоб їх втоптали колись у землю. Так іде життя. На землі, у воді, в небі, в душах людей, у клітинах рослин. Велике, відважне і, мабуть, потрібне…
Третя година по обіді. В будинку Морозів знов гамірно. До останніх днів це було тихе, закинуте місце, в якому, здавалося, ніхто не жиє. Правда, з димаря над зеленою покрівлею постійно здіймався дим, з воріт садиби, щоправда, відходило дві свіжі колії від коліс возів, на вікнах, правда, були відкриті віконниці. Всі ці ознаки стверджували, що будинок ще живе, що в ньому ще б’ється живчик. І коли приглянутись ближче, можна було ствердити, що там є також живі люди і тварини. Три молодиці, постійно зайняті, відчиняли то зачиняли двері, вносили чи виносили якісь речі, два парубки проходили в різних напрямках по дворі, і видно було, що проходили вони не для своєї приємності, а виконували цілком конкретне завдання. Сюди і туди бігав старий Кудлай — щось нюхав, чимсь турбувався. В кухні на теплому припічку лежав великий і сірий, мов скульптура, кіт. Його ніхто не турбував, і нерви його були цілком у порядку.
Біля третьої години повернулися Морози з церкви. Товариство їх збільшилось. Доктор Лоханський ледве чи зрушився б зі свого місця, але задля такого важного випадку він рішився поїхати. Він і його шановна дружина — Марія Олександрівна. Татяна хотіла конечно забрати ще і їх молодшу дочку Ольгу, але Марія Олександрівна заперечила.
— Ні. Досить, що вже Мар’яна з нами. Ольга має зістатись дома…
Марія Олександрівна — поважна, солідна, з пишними грудьми дама, її слово, завжди слово. Микола Степанович, хоча і досить добре виконує почесну ролю голови родини, однак Марія Олександрівна мужньо і благородно утримує цілком свої позиції господині, матері і першої порадниці. — Ні, Миколо Степановичу! Я думаю…
— І виходить на її думку. Так було і сьогодні, хоч Ольга дуже хотіла їхати і хоча Микола Степанович нічого проти того не мав. Він взагалі за "повну свободу" діяння для своїх дітей.
— Я тримаюся засади: не обмежувати людину в її початках, — казав він.
Марія Олександрівна відповідала: — Милий Миколо Степановичу! Теоретично це, може, й гарно, але в практиці — це нонсенс…
— І був нонсенс.
Прибув також на Морозівський хутір сам Афоген Васильович Левицький.
