Повія - Мирний

- i пiш­ла вист­ри­бом по­верх ту­ма­ну. Мов на ков­зал­цi мо­ло­да дiв­чи­на крутиться-ко­взається, так ба­ба-вiдьма, дер­жа­чи за рiг мi­ся­ця, пiш­ла по­верх ту­ма­ну. То як стрi­ла пром­читься впо­довж, то пi­де на­вприсядки, то крут­неться, мов ви­хор, на од­но­му мiс­цi, то пур­не у сi­ру бе­зод­ню, то зно­ву вир­не, за­ре­го­четься i пi­де-пi­де… Во­лос­ся її все дов­шає, бiльшає, чор­нi­шає… Ли­це чер­вонiє, на­ли­вається кров'ю, со­роч­ка ро­же­вiє, са­мо тi­ло по­чина свi­ти­ти­ся, мов па­пiр крiзь свiт­ло, очi, як iс­кор­ки, го­рять. Це зра­зу, пус­тив­ши мi­ся­ця з рук, вся ог­нем за­па­ла­ла. Мi­сяць, блiд­ний-блiд­ний, як ку­ля, пом­чав­ся че­рез усе не­бо i став навп­ро­ти, мi­ниться та тру­ситься… Хрис­тя скрик­ну­ла i про­ки­ну­лась.

Сонце са­ме схо­ди­ло. Ро­же­ва зо­ря зай­ня­ла­ся над зем­лею, звер­ху її прос­тяг­ла­ся чор­на хма­ра, i вiд то­го во­на здавала­ся­ ще чер­во­нi­ша. Ро­же­вий свiт ук­ри­вав усю свiт­ли­цю, по сво­ло­ках стри­ба­ли не­ве­лич­кi зай­чи­ки, по кут­ках, ку­ди свiт не за­хо­див, тру­си­ла­ся тем­но­та. У ха­тi бу­ло душ­но. "Сон се чи про­ява?" - по­ду­ма­ла, по­тя­га­ючись, Хрис­тя i, як ла­соч­ка, ско­чи­ла з лiж­ка до­до­лу i в од­ну мить опи­нилася бi­ля вiк­на. Стук­ну­ла за­щiп­ка, i в роз­чи­не­не вiк­но по­ли­ла­ся на неї ран­ня про­хо­ло­да. Хрис­тя бу­ла розхристана­ i аж струс­ну­ла­ся, як ран­нiй вi­те­рок, мов жар­тiв­ли­вий хлоп­чик, пок­рав­ся їй по­за со­роч­кою. Край яс­но­го сон­ця са­ме витк­нув­ся з-за зем­лi, i пу­чок зо­ло­то­го про­ме­ня в од­ну мить опи­нив­ся бi­ля неї. Стриб­нув на лич­ко, цмок­нув у жар­кi ус­тоньки i роз­сип­ався iс­кор­ка­ми по її пов­но­му i, як снiг, бi­ло­му ло­ну. Хрис­тi по­чу­ло­ся, мов її хто скроп­нув теп­лим до­щи­ком, ле­генький лос­кiт про­бiг по всьому тi­лу. Хрис­тя гля­ну­ла у вiк­но: гус­тий ту­ман сi­ри­ми хма­ра­ми клу­ботався по­пiд го­рою. Он йо­го цi­лий обе­ре­мок одiр­вав­ся i шу­го­я­ув уго­ру… крут­нувся, по­хи­тав­ся i дов­гою-дов­гою вер­веч­кою роз­тяг­ся в ро­же­во­му по­вiт­рi. Со­неч­ко пiднялося­ ще ви­ще: заг­ра­ла ро­са на тра­вi по го­рi, загорiлися ­вер­хiв'я лi­со­во­го де­ре­ва зе­леним вiт­тям. Обiз­ва­ли­ся пташ­ки: десь цьомка­ла кро­пи­в'янка, за­ку­ва­ла вiщуня-зозу­ля, в ку­щi бi­ля са­мо­го вiк­на за­ще­бе­тав со­ло­вей­ко, а там, а там в ту­ма­нi, мов скри­поч­ка заг­ра­ла, на рiз­нi ла­ди та го­ло­си зас­пi­ва­ли сот­нi ти­сяч пта­шок. Все те з ран­ко­вою про­хо­ло­дою мча­ло­ся пря­мо на­зустрiч до Хрис­тi, вi­та­ло, пе­стило.

- О бо­же, як же гар­но тут! - уго­лос по­ду­ма­ла Хрис­тя i ски­нула очi на па­лац. Вся сто­ро­на, що вiд сон­ця, го­рi­ла роже­вим свi­том - зда­ва­ло­ся, во­на бу­ла вик­ра­ше­на та­кою крас­кою, за­те зад­ня ту­ма­нi­ла в тi­нi. По­лам­ле­нi кар­ни­зи, по­би­тi вiк­на, пош­пу­го­ва­на маз­ка, об­луп­ле­нi стов­пи - все вигля­да­ло­ неп­ри­вiт­ним та страш­ним, мов то не жит­во бу­ло ко­лись людське, а тем­нi кам'яни­цi, в яких спо­ку­ту­ва­ли грiш­нi ду­шi. Те­пер, ки­ну­тi, во­ни по­вер­ну­ли­ся в за­пу­ще­нi руїни. Ло­пу­хи та чор­но­биль по­за­ро­щу­ва­ли слi­ди до вхо­дiв, по рун­ду­ках по­рос­ло мо­ху, по вiк­нах дра­ла­ся ко­лю­ча бе­резка i ще бiльше глу­ши­ла глу­хi мов­чаз­нi му­ри. Хрис­тя мер­щiй од­вер­ну­ла­ся на дру­гий бiк.

Там у ту­ма­нi кри­ла­ся сло­бо­да. Над став­ком но­си­ли­ся гус­тi па­ри, мов хто пi­дог­рiв зни­зу во­ду i во­на не­са­мо­ви­то па­рувала. По­над ста­вом бi­лi­ли­ся крiзь ту­ман хат­ки, ген уго­ру вiд їх зе­ле­нi­ли го­ро­ди. Со­няш­ни­ки ви­со­ко по­пiд­нi­ма­ли свої жов­тi го­ло­ви, мов ста­но­ви­ли­ся навс­пи­няч­ки, щоб мер­щiй пог­рi­ти­ся на сон­цi, кот­ре ду­гою свi­ту збi­га­ло че­рез го­ру i осi­да­ло зо­ло­тим пiс­ком аж ген за ста­вом на лу­ках. Во­ни на­че смi­яли­ся, обiг­рi­ва­ючись пiс­ля нiч­ної про­хо­ло­ди, ку­та­ли­ся та ви­бi­ля­ли­ся у свi­то­вiй хви­лi, мi­ня­ючи свiй ко­лiр з зе­ле­но­го на жов­то­га­ря­чий або на чер­во­но-си­зий. За лу­ка­ми, тро­хи на­го­ру, кар­та­ти­ми плах­та­ми вис­та­ви­лись ла­ни, мов хто цвiт­нi до­рiж­ки вис­лав по до­ли­нi, рiв­нi та дов­гi, во­ни не знать ку­ди тяг­ли­ся, зни­ка­ючи у си­зо­му про­сторi безк­рай­ої да­ле­кос­тi. Хрис­тя так за­ди­ви­ла­ся на те ос­вi­че­не сон­цем по­ле, що за­бу­ла про все на свi­тi. Там так гар­но та лю­бо, хоч по­ко­ти­ся. Он в сто­ро­нi тiльки щось мигот­ить, а то пiд са­мим не­бом що чор­нiє? Мов лег­ка хмар­ка ко­лишеться над зем­лею, по­верх неї ог­нем го­рить щось яс­не. Та то ж хрест на церк­вi. Так, так, а то се­ло чор­нiє. Та се ж Мар'янiв­ка! Во­на. Ось звiд­ки вид­но її рiд­ну сто­ро­ну.

- Моя ма­тiн­ко рiд­ная! Я ду­ма­ла, ви спи­те, а ви вже уста­ли! - по­чу­ла Хрис­тя по­за­ду се­бе го­лос.

Обертається - пе­ред нею стоїть Ориш­ка. Та­ка ж ни­зенька i за­су­ше­на, як i вчо­ра бу­ла. На об­лич­чi тiльки якось пе­ре­мi­ни­ла­ся. Прав­да, пiд­бо­рiд­дя її ду­же витк­ну­ло­ся впе­ред i нiс на­су­нув­ся на са­мi гу­би, тiльки не та­ка жов­та, як учо­ра бу­ла, i ка­пельки не страш­на, а бiльше ввiч­ли­ва та при­вiт­на. Очi її та­кi ве­се­лi та доб­рi, мов во­на ни­ми при­нес­ла якусь хо­ро­шу звiст­ку. Лоб ви­со­кий з не­ве­лич­ки­ми зморш­ка­ми, го­ло­ва глу­хо пов'яза­на чор­ною хуст­кою, i тiльки на вис­ках край­ки на­чо­сiв бi­лi­ють.

- Се ви, ба… - ма­ла бу­ла ка­за­ти Хрис­тя "ба­бо", та похопи­лася: - Ори­но?

- А ви та­ки не за­бу­ли мо­го учо­рашнього на­ка­зу? - усмiха­ючись, пи­тав Ориш­ка. - Ох, па­ня­ноч­ко! Зо­вiть ме­не хоч пе­ре­ба­бою, уже ме­нi не мо­ло­дi­ти. Я учо­ра жар­ту­ва­ла, а ви ду­маєте справ­дi? Вчо­ра ви чи з до­ро­ги, чи, мо­же, недуж­алося вам, та­кою виг­ля­да­ли сум­ною та не­ве­се­лою. А я, зна­ючи са­ма доб­ре, який той сум, ма­ла бу­ла роз­го­во­ри­ти.

- Учора я бу­ла, ка­же­те, сум­на, а сьогод­нi яка?

- Сьогоднi? Сьогод­нi - як ота зо­ря ро­же­ва та як со­неч­ко яс­на.

- Ого, яка я, - пест­ли­во од­ка­за­ла Хрис­тя.

- Така, моя га­лоч­ко. Ко­ли б ви зна­ли, яка я ра­да, що це ви до нас приїха­ли. Та­ка ра­да, та­ка ра­да, мов­би свою рiд­ну доч­ку узд­рi­ла.

- А в вас, ба­бу­сю, бу­ла доч­ка?

- Була, пан­ноч­ко, бу­ла. Та­ка врод­ли­ва, та­ка тен­дiт­на… пан­сько­го ро­ду.

- Як пансько­го ро­ду? Де ж во­на дi­ла­ся?

- Панського, пансько­го. Дав­но се бу­ло, ще я крi­пач­кою бу­ла… Пан узяв її до се­бе, та де дiв, ку­ди за­вiз - гос­подь йо­го знає. Ка­зав - до шко­ли здам. З то­го ча­су i не чу­ла i не ба­чила її нi­ко­ли. Мо­же, вмер­ла вже, а мо­же, па­нує. Гос­по­ди! Що б да­ла я, ко­ли б по­ба­чи­ти її хоч пе­ред смер­тю. Од­на ж, од­на, як те зер­нят­ко, та й ту одiр­ва­ли вiд ма­те­рi. - Ба­ба так скри­ви­ла­ся, мов її хто об­ценька­ми зда­вив, i двi гiр­ких сльози­ни по­ко­ти­ли­ся по ста­ро­му об­лич­чю. - Ота­ке-то бу­ває! - ска­за­ла во­на, про­ти­ра­ючи очi. - I от те­пер, ко­ли заба­чу ко­го, за­раз i при­див­ля­юся, чи не моя, бу­ва, кров, не моя утi­ха мо­ло­до­го вi­ку? Учо­ра, як ви ска­за­ли, що не­ма нi бать­ка, нi неньки, так i по­ду­ма­ла: се ж во­на, моя си­рiт­ка.

- Нi, ба­бу­сю. Я знаю сво­го батька i свою неньку.

- Знаете. Хто ж во­ни бу­ли? Хрис­тя зам'яла­ся.

- Багато, ба­бу­сю, ка­за­ти.

- А ба­га­то, то хай iн­шим