Повія - Мирний

- То-то: не вмер Да­ни­ло - бо­ляч­ка вда­ви­ла, - за­ре­го­тав­ся Ко­лiс­ник.

- Здоровi, па­нот­че! - роз­да­ло­ся ко­ло їх, i Хрис­тя, озирнув­шись, по­ба­чи­ла ко­ло се­бе ни­зеньку при зем­лi ба­бусю.

- Здорова, Ориш­ко. Чи це ти ще?

- Та ще, сла­ва бо­гу, па­ноч­ку. Все вас жде­мо. На­ка­зу­ва­ли з мiс­та - бу­де­те учо­ра. Цi­лий день жда­ли, а вас не­має. Дум­ка, мо­же, роз­ду­ма­ли уже й не приїде­те.

- А я от узяв та й приїхав. Та ще й не сам. Он по­ди­ви­ся, яку кра­лю до те­бе на поп­рав­ку при­вiз.

- А це ж хто та­кий? - спи­та­ла ба­бу­ся, пiдс­ту­па­ючи до Хри­с­тi i заг­ля­да­ючи пря­мо їй у вi­чi.

- Яка хо­ро­ша па­ня­ноч­ка, - мо­ви­ла, ус­мi­ха­ючись. - Поз­во­ль­те ме­нi ва­шу ру­ченьку по­цi­лу­ва­ти. - I не вспi­ла Хрис­тя по­хо­пи­ти­ся, як Ориш­ка своїми жорст­ки­ми ус­та­ми торкну­лася її пух­кої ру­ки. Хрис­тя так i зай­ня­ла­ся уся во­гнем вiд то­го по­цi­лун­ку, їй ста­ло так со­ром­но, так соромн­о!

- А Ки­ри­ло де? - спи­тав­ся Ко­лiс­ник.

- Кирило, па­но­ченьку? Ждав-ждав цi­лий день вас, а се пiд ве­чiр пi­шов чо­гось на сло­бо­ду.

- Чого ж ти нас дер­жиш над­во­рi? Ве­ди вже в ха­ту. Пока­зуй, якi гор­ни­цi на­го­то­ви­ла ти сiй па­нян­цi.

- Тьфу! дур­на я. Роз­ба­зi­ка­ла­ся тут з ва­ми i за­бу­ла, що на те ха­та є, - про­мо­ви­ла ба­бу­ся, по­вер­ну­ла­ся i, як пiдстреле­на­ ут­ка, ко­ли­ва­ючись з сто­ро­ни на сто­ро­ну, посун­ула упе­ред.

- Для па­ня­ноч­ки я та­ку гор­нич­ку приб­ра­ла, що за чу­до: уран­цi со­неч­ко прий­де - поз­до­ров­кається, а вве­че­рi, одхо­дя­ч­и до спо­кою, поп­ро­щається. Гор­нич­ка як гнiздечк­о: i ти­ха, i спо­кiй­на, i ве­се­ла. З вi­кон усе навк­ру­ги вид­но, мов на до­ло­нi. Ось по­ба­чи­те, моя па­ня­ноч­ко! - по­вер­ну­ла­ся до неї i шурх­ну­ла в тем­ну тем­но­ту сi­ней.

Коли зас­вi­ти­ли свiт­ло, Хрис­тя гля­ну­ла на Ориш­ку: ни­зенька та ма­ла на зрiст, ли­це не­на­че вив'яле­не та висуше­не­, рот ува­лив­ся, пiд­бо­рiд­дя уго­ру зад­ра­ло­ся, нiс униз пох­нюпився; од­нi очi жев­рi­ли спiд­ло­ба в гли­бо­ких ямах, мов хто ту­ди по жа­ри­нi уки­нув. Не будь тих очей, та­кою страш­ною Ориш­ка виг­ля­да­ла, мов за­су­ше­на жа­ба, ско­рючивши свої нiж­ки. Од­нi очi ве­се­ло гра­ли i при­яз­но ос­вi­чу­ва­ли не­красиве об­лич­чя.

Задивилася Хрис­тя на Ориш­ку, та не мен­ше i Ориш­ка за­дивилася на Хрис­тю.

- От i хо­ро­ша ж ти, моя пан­ноч­ко, - за­шам­ка­ла во­на без­зубим ро­том, - лич­ко твое - як яб­луч­ко на­лив­ча­те, очi - як зi­роч­ки у не­бi, брi­воньки над очи­ма, мов ве­сел­ки над зем­лею на­вис­ли. Щас­ли­вi твої батько та ма­ти, по­ро­див­ши на свiт та­ку кра­су­ню.

- Нема в ме­не, ба­бу­сю, нi батька, нi ма­те­рi, - не зна­ючи, що їй ка­за­ти, про­мо­ви­ла Хрис­тя.

- Немає? То ти си­рiт­ка, моя рiд­ная? Ох! гiр­ка си­рiтська до­ля! Та хра­не те­бе, вид­но, гос­подь, - то­рох­тi­ла ста­ра i, пiд­скочивши, ткну­ла но­сом у Хрис­ти­ну ру­ку.

- Не цi­луй­те моїх рук, ба­бу­сю, - поп­ро­ха­ла Хрис­тя, струс­нувшись, мов у ли­хо­ман­цi.

- Не лю­биш? Не бу­ду. Де вже? Ста­ра, не­зу­гар­на i поцiлу­ва­ти. Мо­лод­чи­ка б сю­ди мо­ло­до­го… - i ста­ра якось чуд­но за­пи­ща­ла. Пiд­бо­рiд­дя її за­хи­та­ло­ся, нiс пiд­няв­ся. Хрис­тя по­ба­чи­ла тон­кi, мов за­сох­лi, гу­би i чор­ну прогалину­ без­зу­б­ого ро­та. Бо­же! зро­ду-вi­ку во­на нi­чо­го страш­нi­шо­го не ба­чи­ла. Вiдьма! - уда­ри­ло їй у го­ло­ву, i, трем­тя­чи, во­на геть пос­ту­пи­ла­ся. А Ориш­ка од­но стоїть, уто­пив­ши у неї го­ст­рi очi, не сту­ля­ючи ро­та… ре­го­че то во­на? чи прог­ли­ну­ти її на­мi­ряється? Це зра­зу, пе­ре­вiв­ши пог­ляд на товс­то­го та зап­лив­шо­го по­том Ко­лiс­ни­ка, що ту­та сто­яв i, як кiт на ми­шу, со­бi ди­вив­ся на Хрис­тю, ста­ра почал­а швид­ко-швид­ко:

Страх ме­нi не хо­четься

З ста­рим дi­дом мо­ро­читься…

Якби та­ки мо­ло­дий, мо­ло­дий,

То по ха­тi б по­во­див, по­во­див.

Наче хма­ра на­су­ну­ла на яс­не об­лич­чя Ко­лiс­ни­ко­ве: бро­ви стис­ну­ли­ся, а очi, як ши­ла, уго­ро­ди­ли­ся в не­по­каз­не об­личчя ста­рої.

- Слухай, ста­ра. Ко­ли з ро­зу­му ви­жи­ла, то дер­жи i язик за зу­ба­ми, - су­во­ро по­чав вiн.

- Немає їх у ме­не, па­но­ченьку, - ве­се­ло за­мо­ви­ла Ориш­ка, - те трид­ця­то­го ро­ку по­ви­па­да­ли. А ко­ли я що лиш­не ска­зала - ви­бач­те. Ста­ра - дур­на.

- То-то ж. Са­ма доб­ре знаєш, то й не ба­зi­кай. А кра­ще нам са­мо­вар пос­тав.

- Добре, па­но­ченьку. Це не ве­ли­ке дi­ло. За­раз пос­тав­лю. Ви­бач­те ме­не. - I з пок­ло­ном, мов та жа­ба, поп­ли­га­ла з ха­ти.

- Ти не слу­хай дур­ної ба­би, що во­на знi­чев'я пле­ще, - по­ве­рнувся до Хрис­тi Ко­лiс­ник. - Ста­ра вiдьма, вид­но, за зво­д­нi зу­бiв поз­бу­ла­ся, а все звод­ня не зла­зе з язи­ка.

- Та не­хай їй вся­чи­на. Во­на та­ка страш­на, що я її аж бою­ся.

- Боятися її нi­чо­го. Та й слу­ха­ти не тре­ба. Лю­ди ка­жуть, що во­на вiдьма, а по-мо­ему - з ума ви­жи­ла, та й го­дi…

- Вона од­на на все дво­ри­ще?

- Нi, з чо­ло­вi­ком.

- Та з жi­нок - од­на?

- Одна.

- Яз нею од­нiєю не бу­ду. Їй-бо­гу - я її бо­юся.

- Боятимешся - вiзьмеш з сло­бо­ди дiв­чи­ну, - ска­зав Ко­лi­с­ник, по­зi­ха­ючи. - Оже ме­нi щось спа­ти хо­четься, - до­дав, ще раз зiх­нув­ши.

- З до­ро­ги. Пе­ре­бив­ся. Ме­не всю мов хто хи­тає.

- Коли б са­мо­вар да­ва­ла мер­щiй - та й спа­ти. Завт­ра вже по­вид­но­му об­ди­ви­мо­ся. Прос­ти, гос­по­ди, i по­ми­луй! - ут­ретє зiтх­нув­ши i хрес­тя­чи ро­та, ска­зав Ко­лiс­ник.

Самовар не за­ба­рив­ся пос­пi­ти, не за­ба­ри­ла­ся Хрис­тя i чаю за­ва­рить. Ко­лiс­ник пiс­ля чаю мер­щiй пi­шов у кiм­на­ту спа­ти, Хрис­тя зос­та­ла­ся у свiт­ли­цi са­ма. Во­на на­ча­ла об­дивлятися своє гнiз­до.

Свiтлиця - ви­со­ка прос­то­ра ха­та, рiв­но ви­бi­ле­на; шесте­ро вi­кон, по двоє у кож­нiй стi­нi, вид­но, га­разд ос­вi­чу­ва­ли її удень. Те­пер во­ни всi по­вiд­чи­не­нi, i ве­чiр­ня про­хо­ло­да з тем­но­тою но­чi ури­ва­ла­ся в ха­ту, не зов­сiм яс­но ос­вi­че­ну лой­овою свiч­кою. У пе­редньому кут­ку бож­ни­ця, ко­ло неї стiл, всю­ди пiд стi­на­ми пле­те­нi стульцi. За гру­бою, що ви­ходе з кiм­на­ти в свiт­ли­цю, пiд глу­хою стi­ною, стоїть лiж­ко з пух­ки­ми пе­ри­на­ми, з бi­ли­ми по­душ­ка­ми. Вiд сто­лу, де Хрис­тя си­дi­ла, во­но тiльки-тiльки ма­ня­чи­ло з-за гру­би. "А справ­дi, гар­на ха­та, ве­се­ла", - по­ду­ма­ла во­на i ки­ну­ла пог­ляд на две­рi, що ве­ли з сi­ней у свiт­ли­цю. Во­ни бу­ли роз­чи­н­енi, чор­на про­га­ли­на їх, як са­жа, чор­нi­ла. При на­горiлiй свiч­цi Хрис­тi зда­ло­ся, на­че в тiй тем­нiй су­та­ни­нi щось во­ру­шиться сi­ре.

- Хто то? - скрик­ну­ла во­на i схо­пи­ла­ся.

- Се я, пан­ноч­ко! - обiз­ва­ла­ся Ориш­ка уже бi­ля неї. - Зля­калися? - ус­мi­ха­ючись своєю чор­ною про­га­ли­ною за­мiсть ро­та, по­пи­та­ла во­на, заг­ля­да­ючи Хрис­тi у са­мi очi.

- Се ви, ба­бу­сю. А я ду­ма­ла - чу­жий хто, - од­хо­дя­чи з жа­ху, од­ка­за­ла Хрис­тя.

- Се я, я. Не ля­кай­те­ся. За са­мо­ва­ром прий­шла. Мо­же, там i ме­нi чай­ку зос­та­ло­ся? Люб­лю я чай­ок, - то­рох­тi­ла во­на, за­зи­ра­ючи