Повія - Мирний
- Хто ж то такi верховоди? - спитав, одходячи, Колiсник.
- Та вже ж не хто. Нашi слобiдськi багатирi: шинкар Кравченко та тутешнiй крамар Вовк.
- Брешуть, паночку! - стрибнувши у свiтлицю, заторохтiла Оришка. - Не вiрте сьому. I Кравченко, i Вовк поважнi люди, хазяїни, нiколи не стали б вони пiдбивати громаду на лихе проти вас. А що вони справдi хочуть найняти у вас i огороди, i ставок, то i менi хвалилися. Ми б, каже, добру плату дали пановi!
Христя озирнулася - Оришка стояла перед Колiсником, розмахувала руками, шамкотiла своїм беззубим ротом, зла та люта, - де й дiлася недавня ще Оришка, тиха та ясна!
- Не знаю. Може, воно й брехня, - понуро одказав Кирило. - за що купив, за те й продаю, що чув - те й вам, добродiю, кажу.
- Гаразд, гаразд, - махнув на ного рукою Колiсник i повернувся до Оришки. - А скiльки б же Вовк та Кравченко дали за оренду?
- Не знаю, паночку, скiльки. Та таким хазяїнам коли яким i рублем поступитися, - то не будете каятися: вони знають, коли i як чому ярмiс дати. Не стануть чужого розоряти, як другi. Звiсно, хазяїни.
- То скажи їм, хай прийдуть, коли мають охоту наймати, - повернувся вiн знову до Кирила. - Побалакаємо. А дурних учити треба! То їм оддавай городи, а то i городи що-небудь принесуть, i лiс буде окопаний.
- Що ж, пане, наймете людей? - пита покiйно Кирило.
- Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то i самi окопають.
- Нi, пане, вони так не схотять.
- А не схотять - найму! - рiшив Колiсник. - За їх грошi i найму.
- За двiстi трудно найняти.
- Яких двiстi? Двiстi получив, а ще триста.
- Тих, пане, навряд чи получите.
- Чому?
- Нi з чого брати.
- Зiйдеться. Коли нагнуть, то знайдеться. Як опишуть хати та грунти, то заплатять.
- То тодi, пане, чи й ми тут усидимо.
- Чого усидимо?
- Так. Голому, кажуть, розбiй не страшний. Запалять так колись, що не похопимся i з душею вирватися.
- Та ну, не лякай! На палiїв є тюрма, є Сибiр, є й шибеницi!
- Та й те, пане, що тодi вiд крадiжки не вбережешся. Все, що можна тiльки буде украсти, украдуть.
- А очi нащо?
- Та очi є, та що ти поробиш з ними проти такої сили! Ти на двоє дивишся, а вона на двадцятеро.
- Не вiрте, паночку! - знову, як потайна собака з-за причiлка, кинулася, гаркнула Оришка. - Не буде нiчого. Смiло наймайте Кравченковi та Вовковi. То поважнi люди, хазяїни, а то - смiття. Розбишаки, шибеники!
- А он же, бач, твiй чоловiк не рає, - усмiхнувшись, одказав Колiсник.
- I вiн бреше, паночку, хоч вiн i мiй чоловiк! - не видержала Оришка.
- От i не дурна ж ти? - покiйно обiзвався Кирило з-за вiкна. - Ще я тебе мало вчив, а ти й досi дурною зосталася. Де б за чоловiком руку тягти, а ти йому брехнi завдаєш. А все через те, що дурна. Хоч i кажуть, що ти вiдьма, i бояться люди тебе, а я прямо скажу - дурна, дурна, як чiп, та й годi! Це бачите вiд чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торiк була засуха. Люди справдi мають її за вiдьму, хоч вона така вiдьма, як я вовкулак. Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, вiдьма покрала росу з неба, давай її викупаємо. Спiймали її раз та й укинули у ставок. А вона ото узлилася та й мститься ото.
Колiсник так i приснув:
- Так ти i в ставку жаб полохала?
- Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! I не кидали у ставок, а тiльки водою облили, та й годi. Далася б я їм, бiсовим шибеникам, укинути себе? Я б їм очi видрала!
- Та хто тебе знав - чи кидали тебе, чи облили водою. Тiльки вернулася ти додому, як хлюща, мокра.
Оришка аж посинiла з серця. Раз посинiє, вдруге позеленiє. Стоїть, труситься, очi палають, як углi. А Колiсник аж за боки береться - регоче. Усмiхнувся i Кирило за вiкном. Оришка побачила, як кiшка, стрибнула до вiкна, плюнула прямо межi очi i мерщiй вибiгла з хати. Колiсник упав i покотився по долiвцi… аж стогне, аж посинiв, нiяк не вдержиться вiд реготу. "Хо-хо-хо, хо-хо-хо!" - глухо розкочується по хатi, а з-за вiкна Кирило собi здержує регiт.
Одна Христя понуро дивилася на все те. У самому глибi її жалiсливого серця гострим ножем поверталася пекуча туга. Перед очима у неї одно стояли слобожани, обiрванi, нечистi, невмитi. На колiнах гнулися вони перед багатим Колiсником, котрий кепкував з їх, а накiнцi ще i вигнав з двору. Спершу їй тiльки шкода їх було, своїм жiночим серцем вона жалiла провинникiв. Тепер, пiсля Кирилових переказiв та Оришчиного гарчання, вона побачила, що вони i не винуватi… їй тiльки приманячилося її давнє, уздрiвся Грицько Супруненко, що за малим i великим в'яз до її матерi… I цi Кравченко та Вовк такi ж, як i Супруненко, собаки. "Багатирi, хазяїни", - каже Оришка. Та на чуже заздрi; їм замуляли тi городи, котрими селяни володiли, котрими який-небудь бiдолашний годував сiм'ю свою. Нащо йому? Вiн не розживеться з їх, а Кравченко та Вовк розживуться… Важкi та тяжкi думки окривали її голову, тодi коли Колiсник качався по хатi з реготу. Яким вiн здався їй гидким, цей запанiлий рiзник, кепкуючий з людського горя… а вона ж повинна його обнiмати та пригортати… якою злою та уїдливою ця стара вiдьма Оришка, плюючи в очi своєму чоловiковi за те, що той розкрив правду… Господи! i це люди! Собаки- так гризуться за недогризену кiстку. Христя переживала за ту хвилину бiльш, нiж за увесь свiй вiк молодий. Не краскою сорому, а блiднотою немочi та страждання покрилося її молоде свiже лице, яснi очi мерхли пiд натовпом важких думок, а в серцi гiрка та неодрадна туга заводила свою пiсню… Невеличка зморшка скочила на її лобi та там i закаменiла.
Не швидко Колiсник одiйшов вiд свого реготу, не скоро одiгнав Кирила вiд вiкна, наказуючи йому переказати Кравченковi та Вовковi, щоб безпремiнно прийшли i як можна скорiше, бо вiн швидко повинен виїхати по службi, а Христя одно сидiла понурившись.
- Чого се наша доня засумувала так? - стаючи проти неї i весело заглядаючи