Розгін - Загребельний Павло

Вас могли вбити, людство втратило б рідкісний ум.

— Війна не вибирала. Цілком імовірно, що мільйони набагато цінніших умів утрачено трагічно й безповоротно.

— Ось гому спогади таких людей, як ви, мали б особливу цінність...

—: На жаль, моя професія не дає змоги віддаватися спогадам. Не кажучи про моє небажання. Гадаю, ви не станете мене змушувати.

Анастасія блиснула на нього чорними очима, в погляді була майже зненависть, Карналь уловив це, подумав, що мав би повестися з дівчиною трохи ласкавіше, але щось йому заважало. Це вже було й зовсім нестерпно. Мало з нього брали ідей, теорій, енергії, безсонних ночей, постійного нелюдського напруження — тепер хочуть ще спогадів!

— Я надто зайнятий чоловік,— сказав він майже суворо.

— Людина не може бути одновимірною.

— Спасибі, що просвітили.

— Ви дозволите бодай сфотографувати вас?

— Навіщо?

— Ми не змогли дати вашу фотографію до звіту про зустріч учених з журналістами. В мене просто не вийшов ваш знімок. Ви здалися мені... не дуже фотогенічним.

— Гадаєте, в мені побільшало фотогенічності?

— Тоді я не дуже старалася. Тепер спробую.

— Мабуть, це страшно марудна справа: позувати.

— Не турбуйтеся. Ця камера автоматична. Вона все зробить сама.

— Тоді...

— Ви хочете спитати, навіщо тут я?

— Приблизно.

— Заодно вам хочеться викинути звідси й мою японську камеру.

— Вгадали.

— Знаєте, мені теж якось нецікаво тут. Мені й... моїй камері. Ви просто рідкісно нецікавий чоловік. Нічого повчального. Ваш мозок — цілком можливо, але як людина...

Карналь засміявся. Так з ним давно ніхто не розмовляв.

Анастасія вже йшла до дверей. Так ліпше. Він ніколи не карався думкою, коли отак доводилося буквально виборювати собі якусь крихту часу, відбиваючись від настирливості й цікавості безлічі людей, яким просто нічого було робити. Ця дівчина належить до тієї поширеної нині категорії людей, які, абсолютно нічого не вміючи робити, ладні базікати про все на світі, виказувати поінформованість, вдаючи, що саме вони вирішують усі проблеми.

— До речі, моїй доньці, мабуть, стільки ж років, як і вам,— несподівано для самого себе сказав Карналь навздогін Аиастасії.

Вона зупинилася вже коло дверей, глянула на нього без цікавості.

— Очевидно, я повинна сказати, що моєму батькові стільки, як вам. На жаль, це не відіграє ніякої ролі.

— Помиляєтесь, у цьому світі все відіграє роль і має значення. Для початку ви мали б записати спогади про війну вашого батька.

— Він загинув.

— На війні? Але ж...

— Ви хочете сказати, що тоді я ще не могла народитися? Він загинув, коли я вчилася в дев'ятому класі. Випробовуючи нову військову техніку.

— Пробачте, коли зробив вам боляче.

— Але про війну він мені не. розповідав ніколи. Не знаю чому. Може, власним дітям батьки ніколи про це не розповідають. Мені здається, що навіть генерали розповідають лише чужим дітям — не своїм. Піонерам, червоним слідопитам...

— А ваш батько...

— Він був полковник... Карналь зітхнув.

— Я тільки лейтенант.

— Але тепер вам, мабуть, давно вже надали звання генерала?

— Забули так само, як забули послухати мої воєнні спогади. Здається, ніхто ніколи, окрім...

Він сказав "окрім" і замовк. Анастасія вже не могла так піти звідси, відчуваючи, що їхня розмова з неприемно-офіційної несподівано прибрала характеру майже інтимного. Піти звідси — означало покинути цього чоловіка з його болем, а що Карналь був сповнений болю — це Анастасія бачила виразно й напевно.

— Знаєте,— промовила вона неголосно,— може, ви колись захочете розповісти мені щось, хоч я не маю права на таке зухвальство, але вже так воно вийшло... Ваш помічник легко знайде мене... Або ж... може, відчую сама і прийду... Хоч знову ж це межує з нахабством. Даруйте за вторгнення.

Карналь подумав, що йому б не завадило іноді трохи більше врівноваженості в поводженні з людьми. Завжди ловив себе на думці, що занадто різкий, але завжди запізнювався з цим висновком. Думки на сходах, як кажуть німці.

Пішов по відділах поглянути, як ідуть справи у хлопців. Це звалося: "професорський обхід". Коли до СКБ долучився ще й завод, Карналь з жахом почав відчувати, що з-під його впливу вислизає майже все. Вже не міг пам'ятати всіх людей, як то було колись, не охоплював усіх проблем, не кажучи про деталі, мимоволі ставав головним спеціалістом по узагальненнях, міг лише зіставляти факти й ідеї та узагальнювати. За детальними розробками стежити не мав змоги. Перевантаженість чи склероз? Пам'ять починала здавати, працювала тільки вибірково, сама відкидала безліч непотрібних речей: номери телефонів, прізвища, імена, терміни, всілякі дані, назви, формули. Так дійдеш до того, що й таблицю множення забудеш, не гіокориставшись нею місяць чи два.

Найбільше пригнічувало Карналя те, що не знав багатьох своїх співробітників. Колись брав людей сам, кожного вивчав у ділі, з кожним налагоджував контакти, добирав ключі до серця й мозку. Тепер, знав це напевне, скориставшись з його неймовірної завантаженості, підсував йому людей Кучмієнко і вже добирав точнісінько таких, як сам: знівельованих, зод-наковілих, ледачих обіцяльників, удаваних добряків, звичайний баласт і в науці, й на виробництві, та й взагалі в житті.

Два молоді конструктори, зовсім не знайомі Карналеві, схилились над журналом "Огонек".

"Меня тоска познанья гложет, и Беркли в сердце у меня",— почув Карналь. Можливо, навмисне дратували його, щоб накинувся на них. Не академік— адміністратор.

Карналь не зреагував, конструктори розчаровано подивилися йому в спину, відклали журнал.

— Дає старий? — спитав один.

— Дає,— згодився другий.

Для всіх цих двох тисяч людей академік залишався нерозгаданим. Ніхто ніколи не знав, що він скаже, як прореагує, як подивиться на те чи інше. Суцільний знак запитання. Невловимість. Гнучкість думки просто протиприродна.

Карналь тим часом ходив по відділах, слухав, робив зауваження, щось підказував,, а сам думав про. інше. Сказав тій ДІВЧИНІ, що ніхто його не слухав і не хотів ніколи слухати, але сказав неправду. Адже була Айгюль і її мати. Донька і дружина його товариша, Капітана Гайлі, вбитого есесівцями під злим дощем у гессенському містечку. Був рідний батько, який одержав дві похоронні на сина, а тоді з'явився син ніби з того світу. Був Попов, начальник відділу кадрів університету, той самий Попов, який викликав до себе студента Карналя.

...Попов сидів на другому поверсі в маленькій кімнатці з оббитими залізом дверима, він посадовив Карналя у темному передпокої, дав аркуш чистого паперу й сказав: "Пиши автобіографію". Карналь написав, і за два дні той покликав його знову, дав аркуш паперу, знову звелів: "Пиши автобіографію". Карналь написав знову, мовчки пішов. Коли ж це повторилося й утретє і він утретє виклав свій недовгий, але тяжкий життєпис, то на прощання поспитав: "Ще писатиму?" — "Треба, то й писатимеш",— спокійно відповів Попов. Був маленький, блідий, без кровинки в обличчі, кутався в стару шинелю, бо в кімнатці лютувала холоднеча. Щоб зігрітися, Попов ходив по кімнатці, порипував протезом. Не хотілося бути занадто різким з таким чоловіком, але Карналь не зміг стриматися від насмішкуватості: "Навіть несусвітній ідіот вже запам'ятав би цю сторінку й писав би вам цілі сто років, не відходячи від першої версії".— "А ти думаєш, що мені відбили не тільки ногу, а й голову? — тим самим тоном відповів йому Попов.— Твоє минуле нікого не цікавить. Ти вже записав його скрізь".— "Тоді навіщо ж оця творчість?" — здивувався Карналь. "Ти студент, хочеш стати вченим, у тебе своя робота, в мене своя. Менше розпускай язика".— "Кучмієнко?—враз здогадався Карналь.— Капнув про наші суперечки... Він?" Попов виштовхав його з кімнатки. Нічого не сказав, але більше не кликав писати автобіографію, і Карналь упевнився: Кучмієнко його продав.

Чи ж було насправді? Було. Друзів не вибирають. Так складаються обставини, так складається життя, до цього додається або ж власна нерішучість, або надмірна доброта твоя, або невиправдане захоплення. Але напочатку майже завжди стоїть його величність випадок, і то добре, коли знайдеш у собі сили збороти його всесильність і не дозволиш затруїти решту твоїх днів.

З Кучмієнком Карналь не міг не потоваришувати. Бо обидва запізнилися на початок занять в університеті, прийшли на фізмат, коли першокурсники вже мало не два місяці дряпалися по крутих кам'янистих тропах науки (кожен з першого дня прочитав і запам'ятав назавжди Марксові слова про ці тропи і про те, що лиш той досягне сяйливих вершин науки, хто...), щоправда, в кожного були свої причини такого дивного запізнення, але це вже не мало значення.

Карналь яодав заяву й документи до того університету, про який стільки наслухався від покійного Професора в концтаборах, і саме на той факультет, де до війни викладав Професор Георгій Гнатович— Проблема вибору перед ним не стояла, лінія життя визначена була ще тоді, коли вперше краєчком свого юнацького розуму доторкнувся до таємничого світу чисел. Подавати документи не поїхав, бо до Одеси було далеко, та й наїздився перед цим задосить, до того ж знов відкрилися рани в легенях, і він заліг у батьківській хаті, дихав медом і мріяв про математику, сказати б" може, й передчасно, принаймні без достатніх підстав. Але десь у другій половині серпня лрийшов йому лист з Одеси, маленький, завбільшки з долоню аркушик паперу. Друкованим на склографі текст повідомляв Карналя про те, що його зараховано студентом фізмату Одеського університету, а тому просять його ж таки прибути першого вересня на заняття, маючи при собі, окрім усього необхідного, ще миску, ложку й кухоль. Як для майбутнього студента це могло б видатися вельми дивним, але солдата кухлем і ложкою в той рік закінчення війни ніхто не міг подивувати, це сприймалося як річ цілком природна й нормальна.

На заняття Карналь запізнився. Послав листа, додавши до нього лікарську довідку про стан здоров'я, і коли приїхав, то ніхто не докоряв йому, формальності були найпростіші, єдине, що втратив,— місце в гуртожитку. Всі місця були зайняті. Гуртожиток — ще не найбільше лихо. Гірше, коли всі місця зайнято в житті.

Кучмієнко з'явився на курсі за тиждень до Карналя. За два місяці змінив два інститути, поки добрався нарешті до університету.