Розгін - Загребельний Павло

Вже добігали, вже були зовсім поруч, може, пробіжать далі, може, ніхто нічого не бачив, не знає, не підкаже, може, пощастить, може...

Але тут назустріч гамору есесівців пролунав голос Крісти. Спокійний, слухняний, наляканий.

— Вони тут,— гукала вона,— я затримала одного. Візьміть

їх!

Незмога було повірити, але той голос справді належав Крі-сті. Слова не могли їй належати, але голос не лишав сумнівів.

— Один там, на кухні. А ті два десь заховалися. Знайдіть їх і візьміть усіх.

Паралітик і Боксер уже вбігали на подвір'я. Уже виволікали з будинку Капітана. Ті, що в сіні, хоч не бачили всього — здогадувалися. Кріста вела есесівців до сараїв.

— Вони не могли далеко втекти. Мали ждати цього. Холодний, страшний своєю байдужістю голос. Невже це

та сама жінка, що сьогодні вранці падала на Капітана, хапала його в обійми, цілувала, кричала: "Візьми мене!", хотіла покласти Капітана до себе в постіль? У бездоганну німецьку постіль. Показове спання. І показова зрада. Як це пояснити? І чи можна взагалі пояснити, виходячи з людських законів?

Есесівці били Капітана так, що Професор і Малий чули звуки ударів.

— Де твої товариші?

— Не знаю!

— Де вони?

— Не знаю.

— Він знає! — кричала вже таким самим голосом, як уранці, Кріста.— Він має знати!

Знов удари.

— Н-не...

— Де?

Раптом щось жіноче знов пробудилося в її душі.

— А можна не бити його? — поспитала вона несміливо.

— Заткни пельку, курво! — ревнув на неї Паралітик. Нагорода за зраду й запопадливість. Але жінка вже не могла зупинитися в своїй покірливій зрадливості.

— Подивіться в сіні,— порадила вона холодно.— Але шукайте добре.

Може, хотіла порятувати Капітана від биття? І то дяка. Спершу видати, тоді пожаліти. Милосердя після зради.

Паралітик, лаючись собі під ніс, подерся по драбині туди, де лежали Професор і Малий. Важко шарудів сіном, сопів, туп-цювався, шелестів, штрикав навсібіч вилами, пробіг в один куток, тоді в другий, Малий відчув, як холодний стальний зубок пронизав йому долоню, ждав, що вила вдарять ще раз, тепер уже йому в спину або в шию, але Паралітик востаннє вилаявся, кинув вила на сіно й побіг до драбини. Знов били Капітана.

— Де товариші?

— Не знаю.

— Скажи,— кричала Кріста.— Скажи, й тебе відпустять! Я заберу тебе! Скажи їм усе!

Вона ще вірила, що Капітан міг би піти до неї.

— Ти, курво! — Це вже й не постові, це Капітан. Видно, плюнув на неї або й замірився, може, збив на землю, бо хтось упав, падіння тіла почулося тим, що в сіні, виразно й чітко, і відразу постріл, ніби загриміли всі гармати світу, розкололася земля, і крик Капітана: "А-а-а-ой!" І стогін, і тиша.

Не змовляючись, Професор і Малий виринули з сіна й опинилися коло драбини. Малий поступився Професорові, але спускалися разом, вибігли з сарая пліч-о-пліч, ще сподівалися своєю появою, своєю здачею порятувати Капітана, але запізнилися. Капітан лежав на самому дні темряви мертвий, Кріста стояла між двома есесівцями чи то перелякана, чи здивована, есесівці втупилися в двох утікачів з недовірою, що межувала з розгубленістю.

— Ех, не взяли ми вила, Професоре,— пошкодував Малий. Готовий був кинутися на вбивць з голими руками.

Паралітик скинув гвинтівку. Боксер встиг ударити по стволу, куля дзизнула в камінь, викресала іскри коло ніг у Малого, есесівець крикнув хрипко, показуючи на тіло Капітана:

— Взяти!

Професор і Малий схилилися над Капітаном. Жінка мовчала. Мовчали навіть есесівці. Професор став на коліна, поцілував убитого в чоло. Те саме зробив Малий. Тоді обережно взяли Гайлі й понесли, хоч ледь трималися на ногах. Відчували під руками ще теплу Капітанову кров. Видавалася вона їм їхньою кров'ю. Есесівці в мертвому шереху своїх плащів ішли позаду.

Жінка лишилася на своєму дворі. Ніхто не сказав їй жодного слова. Ніхто не озирнувся. Ніхто не спитав нічого. Вона стояла і тихо схлипувала. За ким?

У Карналя було кілька традиційних снів. Один з них: концтабори. Ніби знову війна, і знов фашисти кидають його до концтабору. А за дротами блукає Кріста, показує на нього пальцем, істерично кричить: "Он він, візьміть його!"

Часто їздив на численні закордонні симпозіуми кібернетиків. Бував у Західній Німеччині. Двічі був зовсім недалеко від того гессенського містечка, в якому застрелили Капітана, виказаного Крістоір. Можна було б спробувати знайти жінку, спитати через багато літ: "Навіщо ви так зробили? І чому?"

Не шукав, не хотів питати.

Трава під вітром — так усі вони казатимуть про себе згодом.

Керувати в науці — найпопулярніше заняття. Нема іншої сфери діяльності, де була б така концентрація людей, наділених керівними функціями. Кожен третій-четвертий уже керівник. У старшого наукового співробітника два-три підлеглих. У завідуючого сектором близько десятка вчених, у начальника відділу — ще більше. Кожен керівник повинен давати завдання, перевіряти виконання, пояснювати, підказувати, кри— * тикувати, розв'язувати суперечки, мирити, надихати, обіцяти, підштовхувати вперед. Неймовірні втрати часу. Що вище піднімається людина по східцях керівництва, то менше лишається часу для науки, для думання, вже не кажучи про суто людське щоденне життя. Щоденність відібрано жорстоко й назавжди. А час минає, летять роки, яких не повернеш. А життя ж привабливе навіть не роками, а днями, годинами, митями.

Скільки пам'ятав себе Карналь після університету, він не мав ніколи жодної вільної хвилини. Його мозок працював навіть уві сні, це був якийсь суцільний кошмар, і кошмар той щодалі тяжчав, бо часу лишалося менше й менше, доводилося мало не красти крихти часу для думання, бо решту поглинала так звана керівна робота. Двадцять років начальник СКБ електронних машин. Від зародження, від першого дня, від нуля і ось до сьогодні, коли вже видано креслення машини третього покоління й на кульманах розрахунки машин покоління четвертого. Тепер ще й завод електронних машин. Чи то СКБ приєднали до заводу, чи то завод приєднали до СКБ, утворилося науково-виробниче об'єднання, і Карналь вимушений був стати його директором. Його заспокоїли тим, що дадуть кмітливих заступників. Ніколи не бракує тих, хто вміє заспокоювати. Так само не бракує ніколи й заступників. Кучміенка зробили одним із заступників. В СКБ Кучмієнко завідував сектором загальних розробок. Карналь мріяв вигнати Кучміенка вже через рік після створення СКБ, для такого чоловіка там не було ні місця, ні роботи, він здатен був тільки зіпсувати зроблене іншими, коло нього найталановитіші, найрозумніші ставали нездарами й дурнями. Це був не чоловік, а якийсь ходячий нівелятор, інтегратор у напрямку зникомості будь-яких здібностей, від таких слід рятуватися, як од чуми. Іноді Карналеві здавалося, що й директором його поставлено саме для того, аби Кучмієнко став заступником. Кучмієнко нагадував ведмедя з відомої притчі: іти за тобою не хоче, але й самого тебе від себе не пускає. Ти прикутий до нього, як Прометей до скелі.

Кучмієнко подзвонив по телефону.

— Чув, Петре Андрійовичу, що в тебе конфронтації з журналістами.

Він любив модні слівця. Карналь легко уявив собі обличчя Кучмієнка: важке, від очей до вух тягнуться якісь дивні валики жиру, пивного кольору очі не можуть зосередитися ні на чому, бо їх ніколи не спрямовує думка, дебела спина вигнута догідливим луком навіть перед телефонною трубкою. Високий, незграбний і... нікчемний. Але його нікчемність бачить тільки Карналь, решта людей засліплені вдаваною добродушністю Кучмієнка.

— З журналістами якось домовимось. У мене для цього € Олексій Кирилович,— сказав Карналь, щоб одчепився Кучмієнко.

— Мої кадриї — вдоволено засміявся той. Ніколи не приховував своїх дій. "Мої кадри!" Коли Карналь прибирав цих людей через невідповідність, Кучмієнко знаходив ще гірших.

— Ти от що,— сказав йому Карналь,— за тобою план соці* ального розвитку об'єднання. Де він? Чи ждеш, поки почнеться десята п'ятирічка?

Кучмієнко ніби чекав цього, відразу зашарудів на тім кінці проводу паперами, став вичитувати:

— План буде з таких розділів. Перший: загальна соціально-економічна характеристика об'єднання і його перспективні наукові завдання. Другий: вдосконалення соціальної структури колективу...

— Стривай,— перепинив його Карналь,— це я знаю. Всі знають. А де розробки? Конкретні розробки потрібні. Інститут Патона, до речі, вже подав свій план.

— То ж інститут Патона...

Карналь поклав трубку, не слухаючи виправдань Кучмієнка, покликав Олексія Кириловича. Той слизнув до кабінету, мов тінь, наблизився й не наблизився, був, мабуть, між Карналем і Кучмієнком, між небом і землею, між присутністю й прихованою відсутністю, невловимий і непевний чоловік, якого не звинуватиш, але яким і не захопишся занадто.

— Що у нас сьогодні? — спитав академік.

— Я зв'язався з тою журналісткою,— тихо мовив помічник.

— Здається, я просив вас відкласти цю справу.

— Вона вже тут.

— Де?

— У приймальні.

— Чому ж не попередили мене?

— Ви сказали, як у вас буде "вікно". Я вибрав.

Дивне життя. Тебе навіть не питають. Знаходять "вікна" в твоєму часі й пхають туди хто що хоче. Кожен вимагає від тебе, кожному щось потрібно, кожному маєш давати, давати, давати і що далі, то більше, стаєш мовби своєрідним пристроєм, автоматом, який приводиться в дію вже й не монеткою, а найрізноманітнішими засобами: телефонним дзвінком, голосом, поглядом, бажанням, примхою, усмішкою, невловимим настроєм. Про. твій настрій ніхто ніколи не спитає, не потурбується. Попервах згадували про Айгюль, співчували йому, теп.ер забули, але ж не забув він!

— Гаразд, кличте, хай увійде.

Олексій Кирилович вислизнув з кабінету, моргнув змов* ницьки до Анастасії, встиг шепнути їй на ходу: "Не в настрої". Тихо причинив за нею двері, лишив віч-на-віч з академіком. Карналь підвівся назустріч молодій жінці, запросив сісти.

— Мене ви знаєте,— сказав після привітання,— дозвольте спитати, як маю звертатися до вас

— Мене звуть Анастасія.

— Себто Настя.

— Можна й так, але я б хотіла зостатися Анастасією.

Була висока, худа, мовби сповита. Карналь не любив високих жінок, та й взагалі про це йому не йшлося.

— Слухаю вас.

— Ваш помічник...

— Облишмо помічників.

— Редакція наша має намір розпочати рубрику "Розповіді відомих людей про один день на війні".

— Як розуміти: відомих?

— Буквально.

— Але ж я не маршал, не генерал, не Герой Радянського Союзу.

— Ви академік.