т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Що могло вийти з тої тайни й навіщо мені треба було переконуватися в її існуванні, я ясно не міг сказати самому собі. І перше я з соромом відганяв од себе ці думки. А тепер роздратовання на Якима немов дало мені право не боротися з ними.

Яким на вулиці сказав, що мене на балконі піджидатиме Ліна. Так вона умовилась, як він ішов до мене. Я мовчки й серйозно хитнув головою, попрощався з Якимом, з которим мав стрінутись на бульварі й пішов до Довбнів.

Доручення Якима я постановив виконати сумлінно, яко мога об’єктивніше переказавши його погляди й наміри.

Постановивши це, я вже про Якима не думав. Мою увагу цілком забрала Ліна: яка вона буде зо мною, коли я нагадаю їй про той час, як вона колись, бачачи мене, тонко й лукаво посміхалася?

Але Ліни на балконі не було. Я пройшовся раз, другий, третій - вона не з’являлась. Тоді я пішов просто в квартиру до них.

Двері були в сіни чомусь не зачинені. Чи не виглядала вона мене звідци?

За дверима десь у кімнатах чулась голосна балачка. Я тихо ввійшов у сіни й кашлянув. Зараз вибіжить Ліна і в напівтьмі сіней блиснуть її миндальні милуючі очі.

Але ніхто не вибігав, а з сусідньої хати виразно доносилась до мене розмова. Я проти волі прислухався.

- Ти сам пришелепуватий! Якби у тебе було хоч на крихту самоаналізу, ти побачив би, що ти просто скот. Грубий неделікатний скот. Ти - тиран. Ти вимучив усіх нас...

Голос був Антонини Серафимівни піднятий тонів на три вище звичайного.

І зараз же зачувся розварений баритон Сидора Івановича:

- Я тобі сто двадцятий раз кажу, що ти дурепа, хоч би у тебе був розпроаналіз. Хто тебе просив говорити їй? Хто? Я тобі раз сказав...

- Ти сам їй сказав! Дурню товстолобий. Знаєш ти це чи ні?

- Не лайся!

- Дурень! Довбня!

- Не лайся кажу!!

- Не боюсь я тебе...

Зачувся дитячий різноголосний плач, який очевидно, довершив терпіння Сидора Івановича. Донеслись звуки ляпасів і вереск дітей. Кого бив Сидір Іванович, дітей чи кого иншого, я не довідався, бо поспішив знову вийти на сходи. Постоявши трохи, я причинив двері і подзвонив. Через якийсь мент швидко затупали чиїсь ноги і двері одчинились.

Стояла Ліна. Вона була схвильована, очі були чудні, немов тільки-що плакали.

- А, це ви? Ну, входьте... Тільки я думаю, що нічого не поможе. Я зараз скажу братові...

Було ясно, що я прийшов не в пору. Я не вспів нічого сказати, як вона вже вийшла. За дверима було тихо, тільки десь здалеку, як писк комара, чувся дитячий плач.

Мені хотілось зачинить двері і втекти. Я сам бачив, що доручення Якима просто дурне, але тікать було пізно.

Ліна покликала мене і провела в кабінет. Сидір Іванович стояв біля столу, спершись на нього кулаками, як то роблять оратори перед промовою. Він сухо привітався зо мною й мовчки показав на стілець. Ліна вийшла.

Я почервонів, трохи замішався, але зараз же приступив до справи. Сидір Іванович також сів і слухав мене так, немов я оповідав йому з лекції. Яку одмітку я дістану, по лиці його не можна було вгадати, воно було непорушне й непроглядне, як булка.

Наприкінці своєї оборонної промови я розпалився і вуха мої, як звичайно, горіли. Але я був задоволений; коли Ліна чула під дверима, вона мені в ні чім докорити не могла.

Сидір Іванович слухав з тим же виглядом і часом ворушив пальцями білої й пухкої руки, похожої на ще неспечений шматок тіста. Коли я скінчив, він промовив «так» і зробив невеличку павзу, ніби даючи мені час спочинути.

Потім почав викладати свій погляд на цю справу. Поскаржитись на неточність його викладу я не міг. Воно, напевне, відповідало всім правилам риторики: здавалося, він знав про мій прихід і зарані наготовив свою одповідь. А в чому вона була, тому слідують пункти.

Перше. Яким Григорович добродій Чепурківський образив всю родину Довбнів. Допустивши навіть, що він не має на меті обдурити Ліну, все ж таки його бажання, демонстративне бажання не вінчатись є образою для всіх, хто вінчався, а, значить, і для родини Довбнів. Своїм вчинком добродій Чепурківський ніби докоряє всім вінчаним, навчає їх і обвинувачує.

Друге. Наміри й ідеї д. Чепурківського ані трішки не нові. Кожна ідейна й поступова людина поділяє їх. Але провадяться в життя ці ідеї не так, як гадає собі д. Чепурківський. Хай він уважно погляне навкруги і вдумається у той непохитний факт, що всі видатні й передові люди, люди науки, як професори, вчителі, лікарі, навіть громадські діячі, революціонери й борці за нове життя (він підкреслив ці слова),- всі вінчаються. Невже д. Чепурківський думає, що він кращий за всіх цих людей.

По-третє, нарешті. Щастя родини не залежить від форми шлюбу, церковна вона чи яка инша, доказом чому можуть служити многі приклади. В данному ж випадку упертість Якима Григоровича може спричинитись до великого горя стареньких батьків Ліни, які живуть на провінції. А їй самій дасть тисячі образ і неприємностів.

Правду сказати, коли б це говорив хто инший і не в такій формі, я б, розуміється, цілком щиро й навіть гаряче зо всім погодився. Але Сидір Іванович розхоложував настрій.

За третім пунктом - нема ніякого сумніву - повинен був піти четвертий, а там і п’ятий, але цьому на перешкоді стала Антонина Серафимівна.

Вона без стуку ввійшла з других дверей і з сумним, та надзвичайно кротким виглядом підійшла до мене.

Сидір Іванович замовк, нахмурився і тихо сказав:

- Ми, Антонино, заняті.

Антонина Серафимівна навіть не глянула в його бік. Вона взяла мене за руку і, дивлячись мені в лице страдальчеським, кротким поглядом, з деякою урочистістю заговорила:

- Василю... Василю... Вибачте, як по батькові!

- Андрієвич,-