Голодна воля - Мирний

Знову по­ча­ли ра­ятись. П'яні лізли упе­ред.

- Не пус­ка­ють нас - ла­май двері, бий вікна. Усе тро­щи. Нічиїми, на­ши­ми ру­ка­ми во­но збу­до­ва­но, на­шим кри­ва­вим по­том по­ли­то.

Василь здер­жу­вав п'яних.

- Не руш нічо­го. Ми за своїм прий­шли, а чу­жо­го нам не тре­ба. Ви­би­рай­те чо­ловіка п'ять-де­сять.

- Ти йди, Ва­си­лю! Ти смілий.

- Я піду. А ще хто?

- І я! І я! - чу­ються з ку­пи вик­ри­ки.

- Всі не помісти­мо­ся. Хай чо­ловік п'ять-шість. На­си­лу виб­ра­ли. Чо­ловіка з шість пішло на­го­ру. Ос­татні ску­пи­лись ко­ло рун­ду­ка, гу­дуть. Кож­на хви­ли­на здається їм го­дом.

Аж ось чуть - ту­по­тять звер­ху і ви­борці. Ва­силь упе­ред, не­се якусь бу­ма­гу.

- Ось во­на! ось! - гу­ка до гро­ма­ди.- Во­ля, брат­ця!

- А що ж пан? Віддав? не про­ти­вив­ся?

- Пан вий­шов до нас. Сер­ди­тий, лю­тий. Хотів щось ка­за­ти і белькнув щось, та за­ди­хавсь, і зо всіх чо­тирьох по­ва­лив­ся на діл. Цей папір зак­ру­тив­ся, як го­луб, над ним. По­ки там йо­го при­би­ра­ли, я за во­лю та сю­ди.

- Куди ж те­пер з нею? Ану по­ка­жи! Зо­ло­та во­на? Ва­силь по­ка­зує.

- То не во­ля! Во­ля зо­ло­та. А то чор­ним на­пи­са­на. Вер­тай­ся, здо­будь справжньої волі.

- Воля! - кри­чить Ва­силь, - во­ля! Ходімо до по­па. Хай чи­тає нам, хай у церкві чи­тає.

- Ходімо! Ходімо!

І зно­ву ціла гро­ма­да по­ва­ли­ла до по­по­вої ха­ти. Мо­лоді ж побігли на дзвіни­цю і да­вай у всі дзво­ни дзво­ни­ти. Свя­то-нес­подіва­не, радість неж­дан­на! На­род, по­чув­ши дзвонів, ва­лив з усієї око­лиці, з ху­торів-де­ре­вень. В не­са­мо­ви­то­му за­бої дзвонів він по­чув го­лос дав­но сподіва­ної волі.

- До церк­ви, до церк­ви! Во­ля прий­шла! У церк­ву на­ва­ли­ло стілько - пальця про­су­ну­ти нігде - і все тобі сіро­ма-сіра, кріпацт­во го­лод­ра­бе. Усі раді, у всіх очі так гра­ють. У гор­ни­цях тілько дво­рецький та ла­кей і зос­та­ли­ся при па­нові, а то всі пішли до церк­ви.

Мотря очи­ма шу­ка­ла Ва­си­ля. На­си­лу за на­ро­дом во­на по­ба­чи­ла йо­го і без со­ро­ма да­вай ма­ха­ти ру­кою. Ва­силь про­тис­нув­ся і став ко­ло неї ря­дом. Лю­ди не приміча­ли та­кої нез­ви­чай­ності дівки.

- А що, от і діжда­ли волі, - ка­зав він. - От і розв'яза­лись нам ру­ки.

- А ти знаєш, що з па­ном?

- Ні. А що?

- Лежить без язи­ка. За ліка­рем ки­ну­лись по­си­ла­ти - ніхто не хо­че у го­род їха­ти. Як ко­ло­да, ле­жить і не во­рух­неться.

- Значить, грець уда­рив! - од­га­дав ста­ре­чий чо­ловік.

- Кого грець уда­рив? - спи­тав­ся йо­го сусіда.

- Пана. Он двірка хва­литься.

- Пана грець уда­рив! Па­на грець уда­рив! - пішло по церкві.

- Ага, нез­лю­би­ла­ся йо­му людська во­ля!

- То йо­му од­ли­ва­ються наші сльози! - ска­за­ла ста­ренька жінка.

- Правда, тітко, - обізвавсь мо­ло­дий чо­ловік.- Уже ж і на­ви­ва­рю­ва­ли во­ди з нас і по­на­тя­га­ли жил. Ко­ли б усіх за­ра­зом - то б то доб­ре!

- Господь з ни­ми! Хай жи­вуть собі. Сла­ва бо­гові за во­лю, при волі і па­ни прис­миріша­ють. Не стра­ши те­пер.

Народ не пе­рес­та­вав ба­ла­ка­ти. Ось уже і по­ло­ви­на служ­би кінчиться, уда­ри­ли на дос­той­но, на мо­ле­бень.

- Цитьте! Он во­лю чи­тать бу­дуть. І піп вий­шов по­се­ред церк­ви і по­чав чи­та­ти. У церкві, на­че у вусі, зра­зу стих­ло. Ніщо нігде не шерх­не, не ше­лес­не. Всі, поп­ри­хи­ляв­ши го­ло­ви і за­таївши дух, слу­ха­ють. Кож­не сло­во по­по­ве чут­но. Кож­не сло­во, на­че гвіздок у стіну, за­хо­дить у ду­шу.

Піп скінчив. Поз­до­ров­ляє па­рафіян з во­лею: - Ще, ка­жу, два ро­ки пос­лу­жи­ти, та тоді вже і во­ля. А за та­ку царську ми­лость відбла­го­дарімо гос­по­да бо­га і по­мо­ли­мо­ся йо­му за ца­ря. На­род оте­терів.

- Як? Че­рез два ро­ки аж? - хтось спи­тав.

- Що че­рез два ро­ки? Я щось не вто­ро­пав.

- Воля - не що.

- Як че­рез два ро­ки? Це щось та не так.

- Та так же. Чи­тав па­но­тець.

- То се тая во­ля? Це не справж­ня во­ля. Я й ка­зав, що во­ля зо­ло­та, а це чор­но на­пи­са­на. Це не во­на. Це, вид­но, пан сам на­пи­сав. Ду­рять нас.

Народ по­чав з церк­ви ви­хо­ди­ти, по­чав ба­ла­ка­ти поміж со­бою.

- То ти справді чув, що че­рез два ро­ки?

- Аякже. Чи­тав. Усі ж чу­ли.

- То це не та. Ходімо зно­ву до па­на гре­бу­ва­ти нас­то­ящої волі. Пос­ла­ли яко­гось блаз­ня, він і вхо­пив кла­поть па­пе­ру. Ех, го­ло­ви бідо­лашні!

Народ зби­рав­ся у ку­пи, базікав, го­монів. Дех­то провідав і Лей­бу, що шин­кує геть за го­рою над проїжджою до­ро­гою, і гу­кав, і піддро­чу­вав зно­ву іти до па­на. Душ з де­сять зібра­ло­ся. Дру­га не мен­ша ку­па сто­яла мовч­ки і від жур­би пос­хи­ля­ла го­ло­ви.

- Чого стоїте? Ходімо ра­зом! - гу­ка­ють перші.

- Куди?

- Та до па­на ж. Волі пра­ви­ти.

- Ідіть, ко­ли йо­го са­мо­го вже прав­цем пос­та­ви­ло, - хтось од­ка­зав. Душ з п'ять за­ре­го­та­ло.

- Та то ма­ну тілько пус­ка­ють. Знаємо ми, - твер­ди­ли перші.

- Ну, ідіть.

Перші пішли, другі зос­та­ли­ся.

- Ану ко­ли справді ма­ну пус­ка­ють? - хтось спи­тавсь.

- Та хтось же ка­зав.

- Хто ка­зав? Гор­нич­на ка­за­ла. Знаємо ми тих гор­нич­них.

Чоловіка зо два одділи­ло­ся і по­хи­ли­ло нав­зирці за пер­ши­ми. Во­ни ба­чи­ли, як ті мо­ту­зу­ва­ли­ся ко­ло рун­ду­ка, другі сту­котіли у двері, до­би­ва­лись у гор­ниці.

- Не пус­ка­ють, іро­дові діти! Гей, пус­кай! А то ла­ма­ти­му двері! - кри­чить чер­во­ний на ли­це чо­ловік з затікши­ми слізьми очи­ма.

- Та що ти ди­виш­ся? Бе­ри кілок - то скоріше. Хтось побіг за кілком. Другі ще дуж­че скуп­чи­лись і, сту­ка­ючи, кри­ча­ли.

- Одчиняй! од­чи­няй!

Коли се де не візьмись з сад­ка су­не який­сь чо­ловік у ка­цапсько­му одя­гу.

- Хто ви? Чо­го ви? - спи­тав­ся він у лю­дей.

- А ти хто? - не див­ля­чись, спи­тав той, що мо­сував­ся біля зам­ка.

- Що ж то ти ро­биш?

- Не бач? Не відчи­ня­ють ге­монські панські ли­зу­ни. Не пус­ка­ють по волі - увійде­мо си­лою.

- Що ж ви там за­бу­ли? Чо­го вам тре­ба?

- Волю тре­ба - не чо­го. Хіба ти не чув, що пи­таєш? Вид­но й ти з однієї з ни­ми гущі. Двері за­лу­ща­ли.

- Налягай! на­ля­гай І - кри­чать перші.

- Стій! ні з місця! - крик­нув той і шпур­нув пер­шо­го з рун­ду­ка так, що аж той зу­ба­ми за­орав.

- А ти що та­ке? Ще й штур­хається!

- Я ваш пан! Ні з місця, ка­жу, - крик­нув чо­ловік, сто­ячи пря­мо про­ти хо­роб­рих.

Дехто пос­ту­пив­ся, дав до­ро­гу. Зос­тав­ся один ко­валь Де­нис ко­ло зам­ка.

- Оже се па­нич, - по­чу­ло­ся зза­ду.

- А, ма­буть, він.

То справді був мо­ло­дий Гам­за. По­чув­ши про во­лю, він мерщій повіявся до­до­му.

- А ти що за слю­сар? - бе­ру­чи ко­ва­ля ру­кою за ши­во­рот, пи­тається Гам­за.

- Ой! пус­ти! - скрик­нув ко­валь. - Ди­вись, мов кліща­ми, да­вить…- і на тім слові, як