Голодна воля - Мирний

- Шкода! Старіє наш пан!- хва­лив­ся Йо­си­пен­ко поміж своїми близьки­ми.

- Я дав­но тобі ка­за­ла, пан не бог, - підби­ва йо­го жінка.- Так ти увіру­вав, як у бо­га, у йо­го. От тобі ця віра і да­ла­ся взна­ки! А ти чуєш, що кріпа­ки пле­щуть? Волі ждуть… Чо­го ти ди­виш­ся? Щоб, як во­ля прий­де, - го­лод­ним на во­лю ви­хо­ди­ти? Йо­си­пен­ко од­мов­чу­вав­ся, а про­те на ву­си мо­тав сло­ва жінчині. Мен­ше по­чав на дво­ро­вих кле­па­ти, на ве­ликі схо­ди жаліти­ся.

- І бог йо­го свя­тий знає, чи во­но такі ро­ки нас­та­ли? Мов же і не нех­туєш нічо­го, бе­ре­жеш, як око, а ди­вись - не­дос­та­ча та й не­дос­та­ча, - ка­зав він па­нові, ко­ли той зап­римічав ве­ли­кий роз­ход.- Уп'ять же прий­деться своє доб­ро про­да­ва­ти - за безцінок ще, а в го­роді що ку­пи­ти тре­ба - ціни не за­ка­жеш.

Пан тілько од­ка­зу­вав на те: - Аби мені чес­но бу­ло. Чуєш, Йо­си­пен­ко? Аби чес­но, ка­жу, бу­ло.

- Скілько літ, ба­рин, слу­жи­мо, та хай то­му доб­ра не бу­де, хто пок­ри­вить ду­шею пе­ред та­ким па­ном.

- То-то, гля­ди ж!

І Йо­си­пен­ко гля­дить. Уро­жай то­го ро­ку не дав то­го, чо­го жда­ло­ся. Хоч лю­ди справді кру­гом скар­жи­лись на не­дорід, та не мож­на то­го бу­ло ска­за­ти про па­нові по­ля, а про­те хліб пішов по меншій ціні, ніж торік.. Жи­ди хва­ли­ли­ся па­нові, що і їм не­ма ніяко­го ба­ри­ша. Хоч у дру­гих панів во­ни пше­ни­цю ку­пу­ва­ли по вісім гри­вень, а в йо­го по шість, жи­то по пол­тині, а в йо­го по два се­миг­ри­ве­ни­ка.

Чутно бу­ло між дво­ро­ви­ми, ніби Йо­си­пенчи­ха комусь-то хва­ли­ла­ся:

- Коли б ще та­ких хоч два ро­ки, - то хоч би й во­ля при­хо­ди­ла - не страш­но.

А на осінь лю­ди ще сміливіше за­го­во­ри­ли про во­лю.- Об різдві без­пе­ремінно цар обіцяв її да­ти, - ка­за­ли одні.- Об різдві не об різдві, а об стрітенні щось-то бу­де. Не тілько літо з зи­мою стрінеться, а й лю­ди із во­лею.

- А мо­же, з ло­зою? - де­які сміяли­ся.

- Чого доб­ро­го, а ло­зи ба­га­то по Пслу на­рос­ло, - жар­ту­ва­ли другі.

- Та й при­каж­чик наш і пан не від тих гро­шей.

Настала осінь. Дощі, ту­ма­ни неп­рог­лядні, ка­люжі не­ви­лазні. Зно­ву Ва­си­леві ту­га упи­ла­ся в сер­це: не вільно йо­му ба­чи­тись з Мот­рею. Хіба, як не­на­ро­ком забіжить во­на у кухні з дру­ги­ми дівча­та­ми.

Після Пи­ли­па сніг упав. Мо­ро­зи жаркі за­ря­ди­ли., Чут­ка пішла - пан жде си­на у гості об різдві аж з сто­лиці.

Ось і він приїхав. Ко­ли б не в панській ка­реті, то й не ска­зав би, що то син Гам­зи. Одітий по-прос­то­му, по-міщансько­му, - у кап­тані, у мат­нис­тих шта­нях, в чер­воній со­рочці на­ви­пуск. Звісно, тільки все те з до­ро­го­го ок­са­ми­ту та шов­ку.

Батько не­лас­ко­во прий­няв си­на за одяг.

- Що то у те­бе за та­ке ма­нат­тя? Хрес­тя­не по­ба­чать - сміятись бу­дуть.

- Тепер, - од­ка­зує, - в сто­лиці та­ка мо­да.

- Мода?.. гм! А що ж ще у вашій сто­лиці?

- Воля у всіх на умі і на язиці. Во­ля, ба­тюш­ка, во­ля!

- Не ка­жи ти мені сього. Не об­ра­жай мо­го сер­ця. Брех­ня. Нічо­му не вірю. Ще наш му­жик не до­жив до волі. Ще йо­го тре­ба доб­ре у ру­ках дер­жа­ти.

- А от не­за­ба­ром повіри­те.

- Не повірю! І слу­ха­ти не хо­чу!- кри­чить ста­рий. - У ме­не сто кан­чуків то­му, хто з кріпаків сміє ка­за­ти про во­лю.

- Ну, то ви вже ду­же…- по­чав син.

- А то так, як ви? На­че­пе на се­бе чекмінь, у му­жи­ка на­ря­диться - та й ду­ма, во­ля не­за­ба­ром. Ще не поз­су­ва­ли­ся з глуз­ду ні цар, ні йо­го міністри. То ви тілько, мо­лоді, ка­ла­му­ти­те лю­дей. Учать вас чорт батька зна чо­му, - і пішов ста­рий, аж піт на йо­му хо­лод­ний вис­ту­па, аж по­синів увесь.

Син не­дов­го гос­тив у батька. Всього три дні по­жив, а то поїхав по знай­омих, по то­ва­ри­шах, по па­нах - знай­оми­тись.

Гамза аж за­не­ду­жав після то­го: з ха­ти і но­гою не вис­туп­не, ніко­го не пус­ка до се­бе. Як па­вук, за­ку­тав­шись у свою па­ву­ти­ну, си­дить і щод­ня нові по­ряд­ки уво­дить: то щоб уся двор­ня че­рез три дні яв­ля­лась до йо­го на по­каз. То се­ред буд­ня ве­лить по­пові служ­бу пра­ви­ти-щоб усі у церкві бу­ли. На­че з глуз­ду зсу­нув­ся!

- Ні, во­но-та­ки, ма­буть, щось та є! - ка­за­ли дво­рові і жда­ли чо­гось-то. Ждуть не діждуться. Ось і стрітен­ня прий­шло і прой­шло - не чут­но нічо­го. Прой­шло ще два тижні. На се­ре­дині третього прибіг з го­ро­ду до па­на ко­зак вер­хи. Ки­нув щось і побіг далі.

- Що та­ке привіз ко­зак?

- А бог йо­го знає.

На дру­гий день чу­ють: у сусідньому селі в церкві во­лю чи­та­ли.

- Що ж це гла­рав­ча­нам да­ли во­лю, а нам і ні? - за­гу­ка­ли горіша­ни, - Як же се так?

- Ходімо до па­на. Спи­таємо, чо­му се він волі не чи­тав, - ра­яли одні.

- Чим до па­на йти, то спер­шу до Йо­си­пен­ка. Він там треться у гор­ни­цях. Він по­ви­нен знать. Пошлімо ко­го сто­ро­ною за­пи­тать.

- Чого сто­ро­ною? Чо­го нам ла­зи­ти ко­ло їх? Хіба ще ма­ло ми ла­зи­ли? Не во­ни да­ли - цар дав. Як во­ни сміють царський на­каз хо­ва­ти? - кри­чать сміливіші.

- Ходімо пря­мо до па­на, - ка­же Ва­силь.- Хай дає царську во­лю. Де він її дів?

Загули горіша­ни. І дво­рові, і зад­во­рові. Зібра­ло­ся у двір на­ро­ду. Дех­то по­бу­вав уже і в жи­да в шин­ку, дех­то і геть-то хлеб­нув. Дру­гих во­ля зах­ме­ли­ла. По­за спи­ною у Ва­си­ля аж мо­роз хо­де. Сер­це так б'ється.

- Що ж ми так стоїмо? Чо­го стоїмо? Ходімо до па­на! Всі ходімо! - гу­ка він.

- А що, як брех­ня? - обізва­ло­ся декілька го­лосів. На їх всі на­ки­ну­лись:

- Так ви по­за спи­ною дру­гих хо­ва­тись? Чу­жи­ми ру­ка­ми жар загріба­ти? Митці. Беріть їх та впе­ред!

Марш до па­на.

І ціла гро­ма­да чо­ловіка в со­рок нап­ря­ми­ла­ся до бу­дин­ку.

- Ви чо­го? - пи­та їх дво­рецький, зас­ту­па­ючи до­ро­гу у две­рях.

- К бісовій ма­терії Ми до па­на! - на­ки­ну­лись на йо­го пе­редні.

- Барін по­чє­ває!

- Хай встає, не­хай встає. Де він во­лю дів? Хай дає во­лю! - гу­ка­ють зсе­ре­ди­ни.

Передні лізуть. Дво­рецький не пус­ка.

- Та чо­го ви ди­ви­тесь на йо­го - у мор­ду! - кри­чать п'яніші.

Василь вис­ко­чив упе­ред і своєю залізною ру­кою на­да­вив на двері. По­чув­ся луск. Дво­рецький, пус­тив­ши двері, по­пер, як вітер, на­го­ру. Двері роз­чи­ни­лись.

- Ходімо, - ка­же Ва­силь.

- Де ми там помісти­мось? Ідіть хто-не­будь від усієї гро­ма­ди. Ми тут вас пож­де­мо.

- Викликай па­на.