Голодна воля - Мирний

- Москалі? Чо­го? - ще більш ди­ву­ва­лась Ориш­ка.

- Про те їм зна­ти, - і Ва­силь нап­ря­мив­ся іти.

- Василю, постій! - скрик­ну­ла Ориш­ка, вис­ко­чив­ши у сіни. - Ку­ди ти?

- Та вже ж ніку­ди. Ту­ди де й всі! Що гро­маді, те й бабі.

- Василю, не пильнуй ду­же. Оду­май­ся лиш кра­ще. По­жалій і се­бе і її. Во­на всю ніч тілько про те­бе і ба­ла­ка­ла. Те­бе візьмуть - во­на з со­бою що-не­будь подіє. Не гу­би мо­ло­до­го віку.

Василь пильно ди­вив­ся на ши­ро­ке, уже по­пи­са­не зморш­ка­ми ли­це ку­хо­вар­ки, на її чорні ве­ликі очі, що на­че ті угол­ля тліли з-під чор­них брів, і йо­го ще дуж­че мо­ро­зом бра­ло.

- Ні-ні. Не бійтесь, - зас­по­ко­ював він Ориш­ку.- Не кажіть тілько Мотрі, ко­ли по­пи­тає. Скажіть - пішов у гор­ниці. Я од­на­че ту­ди йду. Піду. Мо­же доб'юся до па­ни­ча, ска­жу йо­му: що це на нас та­ку на­пасть пу­ще­но? - і Ва­силь пішов з сіней.

Оришка нав­зирці про­ве­ла йо­го очи­ма. Ва­силь по­вер­нув повз кон­то­ру, і во­на за­ба­чи­ла на­суп­ро­ти йо­го мос­калів.

- Стой! ку­да? - кри­ча­ли мос­калі.

- До па­ни­ча! - донісся до неї го­лос Ва­силів, і зараз же по­чув­ся який­сь гуп… хтось біг, хтось гнав­ся.- Це ж за ним же­нуться! - зло­мив­ши ру­ки, тро­хи не скрик­ну­ла во­на і вся затіпа­ла­ся.

Через хви­ли­ну все стих­ло, а че­рез дру­гу - во­на по­ба­чи­ла, як вал­ка мос­калів бігом про­мелькну­ла повз ку­хонні вікна. Во­на з ля­ку пе­рех­рес­ти­лась…- Гос­по­ди, що це во­но затівається, - скрик­ну­ла во­на. - Що? що? - не мен­ше зля­ка­но схо­пи­ла­ся і Мотря, що досі спа­ла на по­лу.- Тіточ­ко, що там?

- Москалі, - упав­шим го­ло­сом про­мо­ви­ла Ориш­ка.

- Москалі? чо­го мос­калі? чо­го їм тре­ба?.. А Ва­силь де? Де Ва­силь, тітко? Він не при­хо­див?

- Як не при­хо­див? Був.

- Де ж він, де?

- Казав, піду у гор­ниці, до па­ни­ча пішов.

- У гор­ниці? До па­ни­ча? Чо­го? йо­го пок­ли­ка­но ту­ди?

- Еге-ж, пок­ли­ка­но, - нес­ко­ро, роз­ду­му­ючи, як йо­го ска­за­ти, од­ка­за­ла Ориш­ка.

- Покликано? Про­пав же він! - скрик­ну­ла Мот­ря.

- Та бог з то­бою. Йо­го па­нич клик­нув, у місто має за чимсь пос­ла­ти.

- Ні-ні. Ви ме­не ду­ри­те, йо­го у гор­ниці клик­ну­ли, щоб йо­го узя­ти! Ви мов­чи­те?.. Бо­же мій! бо­же мій! Я за­раз са­ма піду ту­ди.- І Мот­ря по­ча­ла швид­ко одя­га­тись, при­би­ра­тись.

- Куди? - питала, див­ля­чись прик­ро на неї, Ориш­ка.- Ку­ди ти підеш? Хто те­бе пус­те?

- Хто ж ме­не не пус­те? хто не пус­те? Я й так піду, - і ки­ну­лась бу­ло з ха­ти.

- Постій, - ста­ючи на до­розі їй, ска­за­ла Ориш­ка.- Оха­нись! Не я те­бе не пус­ка­ти­му, другі не пус­тять.

- Хто другі?

- Москалі. Он усі вхо­ди й ви­хо­ди зай­ня­ли.

Мотря ней­мовірно гля­ну­ла на Ориш­ку, та зра­зу, упав­ши на піл, так і за­ли­ла­ся сльоза­ми.

Тяжко, не­ви­мов­не тяж­ко пла­ка­ла Мот­ря. Дух зат­неться у гру­дях, зам­ре. Це не­на­че що лус­не і - роз­дається ви­со­кий крик гірко­го пла­чу. Ориш­ка тілько ла­має ру­ки та сти­ха уго­во­рює Мот­рю. Ніщо не по­ма­гає!

Тимчасом Ва­силь, прос­ко­чив­ши крізь мос­кальський кор­дон, ки­нув­ся пря­мо у гор­ниці, до па­ни­ча. То­го тільки що підве­ли. В уборній сто­яв він не­одітий і уми­вав­ся хо­лод­ною во­дою, розб­риз­ку­ючи її по всій хаті. Ва­силь, як опа­ре­ний, ус­ко­чив пря­мо ту­ди, хоч на йо­го зза­ду ла­ку­зи кри­ча­ли:- Ку­ди? - на­мор­гу­ва­ли і на­су­ку­ва­ли, - вер­ни­ся, мов. Так не та­кий Ва­силь. Не див­ля­чись на ла­куз, він сміло увійшов і ще сміліше гук­нув до па­ни­ча.

- Паничу! Що це за на­пасть на вас.

- Как? ка­кая на­пасть?

- Та де ж не на­пасть? Нас мос­калі дов­ко­ла обс­ту­пи­ли, не ви­пус­ка­ють ніко­го. Що ж ми, роз­би­ша­ки, злодії усі? Хто крав гроші, у ко­го во­ни на ру­ках бу­ли, - той хай і одвіча. А че­рез віщо ж на­род та­ку сла­ву терпіти­ме.

- Да что ты го­во­рить? Ка­кие мос­ка­ли, от­ку­да?

- Відкіль во­ни - про те не нам зна­ти, а то­му хто кли­кав їх. Пев­но, з го­ро­да. Мос­калі, як і мос­калі, з руж­жа­ми, у ран­цях.

- Солдата приш­ли? - обер­нув­ся він до дво­рецького, що сто­яв у по­ро­га.

- Прийшли, ва­ша милість.

- Кто же их звал? За­чем?

- Не мо­гу знать.

Панич тілько здвиг­нув пле­чи­ма.

- „Исправник, сле­до­ва­тель й стряп­чий при­ехал", - док­лав но­вий ла­ку­за, ус­ту­па­ючи в ха­ту. Па­нич аж скри­вив­ся.

- Хорошо. При­нять их, а мне ско­рее оде­ваться! - І, вхо­пив­ши руш­ник, побіг на свої по­кої.

Василь сто­яв і ду­мав: - що ж те­пер йо­му ро­би­ти? Па­нич, ди­ву­ючись, хто пок­ли­кав мос­калів, пішов, не ска­зав­ши йо­му ні сло­ва… Хто справді їх пок­ли­кав? Чи па­нич лу­ка­вить, чи справді нічо­го не знає? Ко­ли так - це шту­ка Йо­си­пен­ка… Поїсти він рад усіх… лю­до­не­навис­ник!

І Ва­силь, рішив­ши дож­да­тись кінця, ти­хо вий­шов з ха­ти. У сінях він по­чув кри­ки.

- Де Йо­си­пен­ко? Не ба­чи­ли йо­го?

- Не знаю. На­що?

- Панич кли­че.

- Там десь над­ворі.

Повз Ва­си­ля пробігло два мос­калі і пом­ча­ли у різні сто­ро­ни відшу­ку­ва­ти Йо­си­пен­ка. Ва­силь став у сінях до­жи­да­тись, чо­го то Йо­си­пен­ка кли­ка­но.

Ось че­рез який час і йо­го по­ве­ли. Товс­тий, осад­ку­ва­тий, він лед­ве поспішав за верт­ли­вим, як в'юн, ла­кеєм.

- А не знаєте, чо­го?

- Почем мне знать.

Йосипенко, ус­ту­па­ючи у сіни, по­чав об­ти­ра­ти но­ги, ви­каш­лю­ва­тись, го­то­ви­тись до стрічі.

- Ти чо­го тут? - приз­ро гля­нув­ши на Ва­си­ля. спи­тав він.

- А твоє яке діло? На­ва­рив, ка­жеш, каші!

Запливші жи­ром Йо­си­пен­кові очі забіга­ли, за­горіли­ся. Він нічо­го не ска­зав Ва­си­леві і пішов за ла­кеєм в по­кої.

Василь собі пок­рав­ся в ко­ри­дор. Че­рез який час до Ва­си­ля ви­раз­но донісся крик па­ничів, ту­па­ни­на но­га­ми, упав­ший го­лос Йо­си­пенків.

Швидко він вер­тав­ся на­зад, пох­му­рий, поблідлий і тіпав­ся увесь.

- Отак! От і до­живсь! От і дос­лу­живсь до сього! На­що мос­калів пок­ли­кав? А як­би бунт став­ся? Доб­ро не моє - про ме­не, хай хоч і все по цег­лині роз­не­суть.

- Поки доб­ро по цег­лині роз­не­суть, то гроші у ко­гось поміж пальця­ми прой­дуть, - упік, мов ба­то­гом, Ва­силь.

Йосипенко, як звір, зирк­нув на Ва­си­ля.

- Це ти, підож­ди! Ти пер­ший бун­тов­щик, - крик­нув на йо­го Йо­си­пен­ко.- Те­бе пер­шо­го б у Сибірю зас­ла­ти.

- Коли б свині ро­ги! - од­ка­зав Ва­силь, усміхнув­шись.

Йосипенко по­ну­рий вий­шов з гор­ниць і нап­ря­мив­ся до своєї ха­ти. Ва­силь ко­ло рун­ду­ка став до­жи­да­тись, що далі бу­де.

Ось не­за­ба­ром вий­шов па­нич, за ним і другі па­ни. Во­ни ти­хо пе­ре­ки­да­лись сло­ва­ми.

- Робіть, що знаєте, - од­ка­зав па­нич.- Вас только бу­ду про­сить: ми­ну­та не нас­только серьезна, - по­вер­нувсь він до офіце­ра.

Офіцер мах­нув на мос­ка­ля.

- Цепь снять! - крик­нув він.

- А вну­шеніє? Вну­шеніє - глав­ноє, - умішав­ся справ­ник.-Дру­гим по­вад­ки