Голодна воля - Мирний

З то­го німо­го за­бут­тя, з то­го оче­ви­дяч­но­го сну про­бур­кав йо­го нест­рим­ний регіт і біга­ни­на дівчат.

Після си­то­го обіду, ко­ли пан ліг опо­чи­ва­ти, во­ни війшли в са­док по­гу­ля­ти на волі, пог­ра­ти­ся.

- Давайте у бло­хи! Да­вай­те у бло­хи!- кри­чить чор­ня­ва на во­лос, а на лиці біла, як крей­да, Мот­ря.- Лю­би­ла я у бло­хи гра­ти, як бу­ла ще до­ма, - і не­ве­лич­кий ру­жи­нець пок­рив її білі що­ки.

- Давайте! Да­вай­те! Побігаємо тро­хи - кри­чить і Гап­ка, і побігла. За нею другі, її на­га­ня­ючи, од­на з од­ної ре­го­чу­чись. Ото во­ни пробігли повз Ва­си­ля і роз­бур­ка­ли йо­го.

Він озир­нув­ся і своїм очам не віре, - не­да­ле­ко від йо­го, всього за ку­щем, стоїть Мот­ря, від пруд­ко­го бігу зітхан­ня її спер­ло­ся, гру­ди хо­до­ром хо­ди­ли, бліде лич­ко пок­ри­ло­ся тон­кою крас­кою, а очі так гра­ли-горіли. Во­на піджи­да­ла Христі, важ­кої тілис­тої Христі, що по­ва­гом спус­ка­ла­ся з го­ри. - Та швид­ше!- гук­ну­ла до неї Мот­ря. і - Ще поспієш! Не швид­чи, - од­ка­зу­ва­ла та.- Он як роз­па­ли­ла­ся-роз­горіла­ся. Та гар­на яка ти ста­ла, як трош­ки по­чер­воніла. Оце як­би пан по­ба­чив, - хва­ли­ла Хрис­тя, до­хо­дя­чи до своєї то­ва­риш­ки. Досі у Мотрі очі якось бли­ща­ли, а то зра­зу, на­че хто дмух­нув на їх, по­мерх­ли, по­тух­ли, - не­ве­лич­ка скла­доч­ка пробігла над бро­ва­ми.

- Не зга­дуй мені йо­го, Хрис­те, про­шу те­бе, мо­лю те­бе. Не зга­дуй йо­го мені, ко­ли хо­чеш, щоб я бу­ла хоч тро­хи ве­се­ла, - жалібно про­ха­ла її Мот­ря.

- А-а… Тобі не по­до­бав­ся? Мо­ло­до­го все хоч. Мот­ря, зра­зу стра­тив­ши і крас­ку, і радість, тілько мах­ну­ла не­терп­ля­че ру­кою і, на­хи­лив­ши го­ло­ву, пішла поміж ку­ща­ми.

- Куди ж ти? Ходімо до своїх! Он во­ни пішли до са­дов­ни­ка ха­ти.

Мотря, мов не чу­ла, по­да­ла­ся ку­ща­ми. Ва­силь, при­таївшись, очи­ма по­зи­рав за нею. Як йо­му хотіло­ся, щоб зем­ля про­ва­ли­ла­ся у той час під усіма дівча­та­ми і прог­ли­ну­ла всіх відра­зу, тілько зос­та­ви­ла її, од­ну її. Ось во­на зай­шла за один кущ і сіла до йо­го спи­ною. йо­му не вид­ко ні її ли­ця, ні що во­на ро­бе. Він, ти­хо підняв­шись, на­че кішка, пок­рав­ся по­за ку­ща­ми. Ось уже ста­ло вид­но її бліде за­ду­ма­не ли­це. Си­дить во­на на су­гор­би­ку, наб­рав­ши в припіл жов­то­га­ря­чо­го лис­ту, і ти­хо пе­ре­би­рає своєю не­ве­лич­кою ру­кою, її чорні очі за­ду­ма­но уп'яли­ся на Псьол, на ши­рокі ла­ни та білі піски, що тілько мріють по­за Пслом. Чо­го во­на ту­ди ди­виться? Об чім во­на ду­має? Він підкрав­ся ще ближ­че і тілько те­пер зап­римітив, що хоч во­на ди­виться, та нічо­го не ба­чить, - га­рячі сльози зас­ла­ли їй світ, ко­тяться по лич­ку в припіл, од­на ру­ка покійно ле­жить, а дру­га не пе­рес­тає пе­ре­ми­на­ти змо­че­ний лист. Бу­ла хви­ли­на, що він так хотів і ки­ну­тись до неї, обітер­ти, осу­ши­ти га­рячі сльози, та якось за­дер­жав­ся. "Так нез­руч­но!" - пробігло у йо­го го­лові. І він манівця­ми пок­рав­ся геть далі від неї. Спус­тив­ся на са­мий низ і звідти сміло по­чим­чи­ку­вав на го­ру, до то­го са­мо­го су­гор­би­ку, де во­на сиділа. Він зда­ля по­ба­чив, що во­на зап­риміти­ла йо­го, та не тікає. По­да­ючи вид, що йде за ділом, він, пох­ню­пив­шись, нап­ря­мив­ся пря­мо до неї. Порівняв­шись, він тоді тілько підняв го­ло­ву і став, уп'явши зди­во­вані очі у неї. Обоє мов­ча­ли. Во­на вже пе­реп­ла­ка­ла, хоч сліди не­давніх сліз ще сто­яли на її лиці.

- Здорова! - пе­рер­вав він пер­ший мов­чан­ня.

- Здоров! - од­ка­за­ла во­на.

- Ти, здається, та дівка, що не­дав­но при­бу­ла сю­ди?

- Я.

- Мотря?

- Мотря. І зно­ву обоє по­мовк­ли.

- Чого ж ти си­диш тут од­на, ко­ли под­ру­ги твої он де гу­ля­ють?

І він вка­зав пальцем.

- Хай гу­ля­ють.

- А ти це пла­ка­ла? Во­на пох­ню­пи­лась.

- Граєшся лис­тяч­ком?

Вона зра­зу виш­вир­ну­ла лист з при­по­лу.

- І на­що? - спи­тав­ся він, все ближ­че, підсту­па­ючи до неї; во­на, мов німа, сиділа.

- А гар­на осінь, - не ско­ро по­чав він зно­ву.- Ще та­ко­го теп­ло­го та хо­ро­шо­го дня і не бу­ло.

- Гарна, ко­ли є ко­му гар­но, - зітхнув­ши, од­каза­ла во­на.

- А тобі хіба по­га­но?

- А чим мені гар­но? - спи­та­ла во­на, бляк­нув­ши чор­ни­ми очи­ма.

- Хіба ти го­лод­на, або хо­лод­на? Он як те­бе на­ряд­же­но.

Вона прик­ро об­ди­ви­ла­ся свій одяг.

- Наряджено!..- ти­хо ска­за­ла во­на і, зак­рив­ши ли­це ру­ка­ми, при­па­ла до­до­лу.

Наче хто но­жем уда­рив Ва­си­ля у сер­це. Він підійшов до неї, по­ба­чив, як її плечі по­рив­ча­то ки­да­лись, хотів щось ска­за­ти, та не міг.- Во­на пла­че… пла­че, - вертіло­ся у йо­го в го­лові, в очах, у серці.

- Ну й чо­го?! - якось не­на­ро­ком ви­мо­вив він, важ­ко зітхнув­ши.- Годі, пе­рес­тань! - ка­зав він далі, опус­ка­ючись ко­ло неї.- Слізьми не по­мо­жеш го­рю. Слізьми нічо­го не вдієш. Тілько го­ло­ву нап­ла­чеш. Не плач, Мот­ре. Не ти пер­ша, не ти послідня… Кож­но­го з нас те прок­ля­те ли­хо зачіпає, та не­хай зачіпає. Не­дов­го бу­де зачіпа­ти. На­ше не за го­ра­ми. Чут­ка про во­лю все рос­те та ши­риться. Діждем­ся її - оділлються наші сльози ко­мусь дру­го­му!

Під той ти­хий гомін сум­но­го Ва­си­ле­во­го го­ло­су Мот­ря за­ти­ха­ла.

- От бач, так і кра­ще! - ка­зав він, при­ля­га­ючи на траві ко­ло неї, ба­жа­ючи як-не­будь заг­ля­ну­ти у її ли­це, по­ди­ви­ти­ся в її очі.

- Ох, ко­ли б хто знав, як мені важ­ко! - ска­за­ла во­на, зовсім уга­му­вав­шись, і, утер­ши ру­ка­вом ли­це, підве­ла­ся.

- Повір, Мот­ре, що ніко­му во­но не лег­ко. Усіх на­ше яр­мо на­да­ви­ло. Та ще дех­то вже й при­вик.

- А я ніяк не при­вик­ну. Тілько зга­даю дім, батька, матір… под­руг… та ог­ля­ну­ся кру­гом се­бе…- Во­на не до­ка­за­ла, і дві сльози зат­ремтіли на її дов­гих віях.

- Терпи ко­зак - ота­ма­ном бу­деш!- опус­тив­ши ру­ку на пле­че і заг­ля­нув­ши їй у вічі, ска­зав він. Во­на, са­ма не знає чо­го, усміхну­ла­ся. І сльози дав­лять, а щось лег­ке на са­мо­му споді сер­ця во­ру­шиться, піднімається уго­ру, ве­се­лить її. Її на­че хто рідний привітав, близький хтось заг­ля­нув у її ду­шу, торк­нув­ся злег­ка ру­кою її бо­лю­чої ви­раз­ки, і во­на на­че зра­зу заніміла.

- Здається, я те­бе ба­чи­ла десь, - гля­нув­ши ва йо­го, ска­за­ла во­на.- Десь чу­ла твій го­лос.

- Де ба­чи­ла? Як приїха­ла - ба­чи­ла.

- То ти ка­зав батькові, що за­да­вив би ме­не.

- Казав! - ви­мо­вив він, мах­нув­ши без­надійно ру­кою.

- А в те­бе рідні є? - по­мов­чав­ши, спи­та­ла во­на.

- Нема.

- Нікого?

- Нікого…

- Ні бра­та, ні сест­ри? Ні батька, ні ма­тері?

- Нікого. Та й на­що?

- Хіба так кра­ще?

- Та вже як там не є. Хоч те га­разд, що ніхто те­бе не кло­по­че.