Голодна воля - Мирний

Хомка якось чуд­но морг­нув і оком, і усом, і, зра­зу усміхнув­шись, уда­рив се­бе по ки­шені.

- Він, він… їй же бо­гу він. Хоч не сам, то підго­во­рив ко­гось, - до­га­ду­вав­ся Йо­си­пен­ко і мерщій від на­ро­ду под­рав до бу­дин­ку.

Народ ре­го­тав з штук, які Хом­ка ви­ки­дав. Хтось крик­нув Хомі:

- Хомко! та ти глянь, що з кон­то­рою ста­ло­ся. Глянь на вікно.

Хомка, як ведмідь, по­вер­нув го­ло­ву. По­би­та ра­ма висіла тілько на од­но­му при­бої. По лиці Хом­ки зра­зу забіга­ли якісь чудні сму­ги, то йо­го кри­ви­ло набік, то роз­тя­га­ло впо­довж. Очі бо­жевільне біга­ли то по вікну, то між на­ро­дом. Це Хом­ка зра­зу ки­нув­ся і побіг у кон­то­ру. Дех­то хотів за ним піти, та Хом­ка зра­зу за­чи­нив і за­су­нув за­со­вом двері. На­род стов­пив­ся ко­ло вікна і пе­редні раз по раз вик­ри­ку­ва­ли заднім, що Хом­ка ви­роб­лю­вав.

- Бач, бач, - ди­вується. І сло­ва не ска­же, тілько ру­ка­ми роз­ве­де. Упав чо­гось. Пла­че. Гроші ліче. Бач гроші - бу­маж­ки. Хо­ва у сун­дук. І свої ту­ди. Так. От дур­ний! Де б ті хо­вать до своїх, а він свої мішає з чу­жи­ми… О, зак­рив скри­ню і сів звер­ху.

- Та хто б се та­кий був тут? По­ха­зяїну­вав доб­ре.

- Може, й Хом­ка? - од­ка­зу­вав хтось.

- Куди йо­му!.. А втім, бог йо­го знає. Хоч він і дур­ний, а ко­лись до­пи­ту­вав­ся ме­не, чи швид­ко во­ля.

- Бачили, ба­чи­ли… Йо­си­пен­ко вже спра­вив­ся у гор­ни­цях, ку­дись зовсім пішов з дво­ру.

- Куди ж це?

- Аж побіг. По до­розі на го­род.

- Чого се? Пос­ла­но, вид­но, чи тіка без вісті.

- А кат йо­го бе­ри. Те­пер во­ля. Хоч на всі чо­ти­ри сто­ро­ни. Я сам ду­маю: ку­ди б йо­го собі по­даться.

- Куди? Хіба отак ро­бив, ро­бив, слу­жив, слу­жив, та ніякої тобі на­го­ро­ди й не бу­де?

- А дзуськи!

- Чого дзуськи! Що ж мені ку­са­ти?

- Чого ви зма­гаєтесь? Ходімо кра­ще до шин­ку же­ни­ти во­лю.

- Ходімо, ходімо.

Добра час­ти­на одрізни­ла­ся і пішла до Лей­би в ши­нок. Не­пи­тущі зос­та­ли­ся і роз­мов­ля­ли - хто ж то се по­ха­зяїну­вав у пансько­му добрі.

- А не дур­не!

- Та глядіть лиш, чи ми­ну­ло во­но Йоси­пен­ко­вих рук? - ска­зав Ва­силь.

- А справді - ста­рий хит­рий.

- Цить. Мов­чи. Мені страш­но чо­гось, - трем­тя­чи, ска­за­ла Мот­ря.- Ходімо відсіль.

І во­ни пішли у парі до кухні. Другі до са­мо­го ве­чо­ра усе сно­ви­га­ли ко­ло роз­би­то­го вікна кон­то­ри, заг­ля­да­ли, що там ро­бе Хом­ка і од­га­ду­ва­ли, хто б то справді ук­рав гроші.

IV

Пізно по­вер­нув­ся на­зад Йоси­пен­ко. Уже дав­но сто­яла ніч над зем­лею, і зорі виб­лис­ку­ва­ли з тем­но­го не­ба. Хто не ждав і хто діждав волі - по­то­ми­ли­ся і по­ля­га­ли спа­ти. У трьох місцях ще тілько не по­гас­ло світло: в бу­дин­ку, де над по­мер­шим па­ном, кур­ни­ка­ючи, чи­тав дяк, в Лей­би в шин­ку, звідки по­чу­вав­ся гомін, а ча­сом і про­тяж­на пісня пізніх гу­ляк:

Горілочка п'яна,

Су­ча жур­ба, впря­ма,

- ви­во­див хтось ох­рип­лим го­ло­сом… та Одар­ка Йоси­пенчи­ха ще не га­си­ла і не ля­га­ла спа­ти. Во­на знай сно­ви­га­ла з од­ної ха­ти у дру­гу, час­то при­па­да­ла своїм ши­ро­ким ли­цем до вікна і заг­ля­да­ла в нічну тем­но­ту. Ко­жен раз їй ро­би­ло­ся не­покійніше, якась три­во­га обніма­ла ду­шу, то їй зда­ва­ло­ся, що хтось сту­ка, то по­чу­ва­ли­ся кри­ки ох­рип­ло­го кріпацт­ва. Ну, що як прий­дуть, що як си­ломіць улом­ляться в ха­ту, піднімуть струс? Де­сять раз во­на пе­ре­но­си­ла з місця на місце, з од­ної ха­ти у дру­гу, якусь чи­ма­лу в'язан­ку вся­ко­го ганчір'я.

Тихо, роз­див­ля­ючись на всі сто­ро­ни, про­би­рав­ся Йоси­пен­ко попід людськи­ми ха­та­ми на го­ру, у двір. Йо­му чо­гось усе зда­ва­ло­ся, що ко­ли не з-за тієї ха­ти, то з то­го ого­ро­ду вис­ко­че за­са­да і ки­неться на йо­го. Ча­сом тріска, лус­нув­ши під йо­го но­гою, об­да­ва­ла йо­го, на­че кип'ятком. Він зос­та­нов­лю­вав­ся на хви­ли­ну, об­див­ляв­ся кру­гом і зно­ву ти­хо прос­ту­вав далі. Ось він уже по­ми­нув кріпацькі ха­ти. Ось уже зби­рається і на го­ру. Яс­но світе огонь з пансько­го бу­дин­ку, чорніє церк­ва гост­рим шпи­лем, підняв­шись уго­ру; а дво­ри­ще, на­че хто ви­ма­зав йо­го са­жею. Всю­ду ти­хо, так ти­хо, що Йоси­пен­ко чує, як б'ється у йо­го гру­дях сер­це. Ось він пок­рав­ся попід ви­со­ким за­бо­ром і вско­чив че­рез не­ве­лич­ку хвірточ­ку в двір. Йо­му відра­зу по­лег­ша­ло. До то­го ще і в хаті світло про­би­вається крізь шиб­ку. "Одар­ка не спить", - по­ду­мав він і підійшов до вікна. Ти­хо стук­нув він раз і вдру­ге. Щось за тінь за­мелька­ла у хаті.

- То ти? - чується го­лос Одар­ки.

- Я. Од­чи­няй, - од­ка­зав Йоси­пен­ко. Не за­ба­ри­ло­ся світло згас­ну­ти у хаті. Ось во­но по­ка­за­ло­ся у сінях. За­сув стук­нув, од­чи­ни­лись двері, на по­розі з свічкою у ру­ках по­ка­за­ла­ся Одар­ка.

- І де ти хо­див досі, - ска­за­ла во­на, впус­ка­ючи чо­ловіка у сіни, і за­су­ну­ла двері.

- А що, не чуть нічо­го? - спи­тав він, роз­дя­га­ючись.

- Де тобі нічо­го. Пе­ремліла я та пе­ре­боліла ду­шею. Па­нич ви­хо­див, до­пи­ту­вав­ся усіх. Ва­силь бряк­нув, що то ти підхо­пив гроші. Я, ка­же, був у сад­ку, ба­чив би, ко­ли б хто біг, та й слідів не­ма ніяких. На­род зра­зу по­няв віри і вже хотіли струс ро­би­ти, та па­нич за­дер­жав.

- Нічого. Ось я їм завт­ра на­роб­лю стру­су! - ти­хо про­мо­вив Йоси­пен­ко.- Завт­ра мос­калі увійдуть сми­ря­ти бун­тов­щиків. Нічо­го. А про­те - зас­туп де?..

- У сінях.

- Гаразд.- І Йоси­пен­ко, за­су­кав­ши ру­ка­ва і одко­тив­ши во­дян­ку, по­чав ри­ти яму. Потім, за­ло­жив­ши у ста­рий ча­вун ту в'язан­ку, з кот­рою но­си­ла­ся Одар­ка, пос­та­вив у яму і за­рив. Одар­ка ще звер­ху при­ма­за­ла, а Йоси­пен­ко на­ко­тив зно­ву во­дян­ку.

- Тепер хоч і спа­ти, - ска­зав він, зітхнув­ши і пе­рех­рес­тив­шись. Ліжко лус­ну­ло під йо­го грузьким тілом. Одар­ка дмух­ну­ла на свічку і тем­на неп­рог­ляд­на тем­но­та зра­зу все пок­ри­ла. Чут­но бу­ло, як во­на по­мац­ки полізла до своєї пос­телі, як ляг­ла, позіхнула. І зра­зу все за­тих­ло. Неш­вид­ко во­на обізва­ла­ся.

- Ти спиш?

- Ні. А що?

- Шкода, що дітей у нас не­має-ска­за­ла Одар­ка, зітхнув­ши.

- Спи кра­ще, - сер­ди­то од­ка­зав Йоси­пен­ко і по­вер­нув­ся на ліжку.

Рано-рано ус­тав Йоси­пен­ко і ки­нув­ся зра­зу до вікна. Сірий світ уже но­сив­ся над зем­лею, і в йо­го димчатій млі ще не вид­но бу­ло ніко­го. У дворі пус­то-ти­хо, всю­ди по­за­пи­ра­но, всю­ди по­за­чи­ня­но. Ще по­зав­чо­ра у сю по­ру дво­ри­ще вже гу­ло, людський гомін мішав­ся з го­мо­ном ско­ти­ни: там волів гна­ли до во­до­пою, рички бігли з дійни­ця­ми у загін доїти ко­ров, Ва­силь на ар­кані вів же­реб­ця до Псла. Те­пер ти­хо, на­че все ви­мер­ло, або ки­ну­ло і розбігло­ся, не знать ку­ди. "Во­ля, до­сип­ля­ють", - ду­мав Йоси­пен­ко і ски­нув очі на кон­то­ру, що як­раз про­ти