Голодна воля - Мирний

йо­го вікон сто­яла. Роз­би­та ра­ма висіла на при­бої, вис­та­вив­ши, на­че зу­би, гострі скал­ки по­би­тих ши­бок. З чор­ної дірки ви­хо­ди­ла си­за па­ра, осіда­ючи на вікон­ниці інеєм. У Йо­си­пен­ка щось тяж­ке під сер­цем на­вер­ну­ло­ся, ко­ли він ски­нув оком на кон­то­ру, і він мерщій одійшов від вікна.

- І чо­го так ра­но схо­пив­ся? - спи­та­ла йо­го Одарка, ще по­тя­га­ючись на пос­телі.

Мовчки Йоси­пен­ко умив­ся, одівся, зняв шап­ку і пішов з ха­ти. Він, як і дав­но, обійшов спер­шу усе чор­не дво­ри­ще, потім нап­ря­мив­ся до бу­дин­ку. Двері у йо­му не бу­ли за­чи­нені і в ве­ликі вікна бли­ща­ли два огоньки. Йоси­пен­ко підняв­ся на­го­ру, увійшов у ве­ли­ку ха­ту, де завж­ди бу­ли гу­дючі бен­ке­ти, ситні обіди. Се­ред неї на дов­го­му столі ле­жав те­пер ста­рий Гам­за, схрес­тив­ши на гру­дях ру­ки, у кот­рих бли­щав по­зо­ло­тою вос­ко­вий хрест. Очі у йо­го зак­риті, ус­та скле­пи­лись, ви­сокі сірі бро­ви одс­тов­бур­чи­лись над очи­ма, мов стріха, зад­ра­на вітром. Два здо­ро­вен­них став­ни­ки горіло над йо­го го­ло­вою, ки­да­ючи не­яс­ний світ на­горілих ґнотів на ли­це, - во­но зда­ва­ло­ся якесь жов­то-чор­не, на­че з міді ви­ли­те. Ко­ло став­ників при­мос­тив­ся дяк і ох­рип­лим, ос­лаб­лим го­ло­сом ви­чи­ту­вав мо­лит­ви. Йо­си­пен­кові чо­гось ста­ло сум­но, так сум­но, як ще йо­му ніко­ли не бу­ло. Жаль не жаль ущип­нув йо­го за сер­це, а якась до­са­да зда­ви­ла йо­го. Він підійшов до па­на. Ко­лись і сто­яти близько біля йо­го бу­ло страш­но, а те­пер от ти­хо, покійно ле­жав він. Мо­ро­зом прой­ня­ло спи­ну Йо­си­пен­кові і він, скло­нив­ши го­ло­ву низько, пок­ло­нив­ся. Потім став нав­ко­люш­ки і по­чав мо­ли­тись. Го­лос дя­ка на­че по­дуж­чав, за­ба­чив­ши жи­во­го чо­ловіка ко­ло се­бе, кож­не сло­во йо­го, мов гвіздок, до­хо­ди­ло Йо­си­пенкові до сер­ця і дра­ло мо­ро­зом по жи­лах. Йоси­пен­ко щи­ро і прик­ро при­па­дав до землі, здіймав очі уго­ру, мо­лив­ся, потім встав, підійшов до тру­пу, по­ди­вив­ся у ли­це і, при­пав­ши до ру­ки, затіпав го­ло­вою. Він пла­кав! Швид­ко по­чув­ся йо­го стри­во­же­ний пла­ку­чий го­лос: "Па­ноч­ку-бла­годіте­лю!"

Сонце са­ме вста­ва­ло, чер­во­ним за­ре­вом горіло не­бо як­раз про­ти вікон і, на­че кров'янії ко­ни­ки, забіга­ли по стіні йо­го перші іскор­ки. Дяк одійшов до вікна по­ди­ви­ти­ся на світ, да­ти од­по­чи­нок на­том­ле­ним очам. Крізь про­зо­ре повітря яс­но­го ран­ку ви­раз­но з дру­гої го­ри виг­ля­да­ло місто з своїми біли­ми ви­со­ки­ми церк­ва­ми, кам'яни­ми бу­дин­ка­ми, шпилі і спус­ки ру­дих гли­ня­них гір чорніли, а до­ли­на і гли­бокі за­па­ди­ни ку­ри­ли­ся ту­ма­ном. Уни­зу го­ри, мов ластів'ячі гнізда, при­мос­ти­ли­ся кріпацькі хат­ки. Білі, во­ни горіли те­пер про­ти сон­ця і різа­ли очі. Се­ред їх не­ве­лич­ких дворів бу­ло ти­хо, ні з од­но­го ди­ма­ря не піднімав­ся дим, вид­но, що житці ще спа­ли. А то що чорніє, ко­ли­шеться в ту­мані? На­че мут­на во­да, су­не з го­ри пря­мо на Горішок і тілько її верхів'я виб­лис­кує на сонці. Ні, то не во­да, то лю­ди, живі лю­ди. Що ж то за ще­ти­на бли­щить у їх над го­ло­ва­ми, од­ки­да­ючи від се­бе ти­сячі яс­них іско­рок? Дяк так прик­ро за­ди­вив­ся, що не чув, ко­ли до йо­го підійшов і Йоси­пен­ко, по­ло­жив­ши ру­ку на пле­че.

- Ідуть! Ідуть! - скрик­нув Йоси­пен­ко, і ли­це йо­го просіяло.

- Хто то - пи­та дяк.

- Москалі.

- Чого?

- Уводити во­лю, - ра­до од­ка­зав Йо­си­пен­ко і мерщій побіг з ха­ти.

Дяк ще, ще раз по­ди­вив­ся.-Мос­калі, так, во­ни, - про­мо­вив і мерщій ки­нув­ся до книж­ки.- Да воск­реснет бог й рас­то­чат­ся вра­зи его, - по­чув­ся йо­го сум­ний Го­лос се­ред ха­ти, і зра­зу яко­юсь тем­но­тою вкри­ла­ся во­на, то сон­це по­су­ну­ло за хма­ру, що вже дав­но, на­че во­рог, сто­яла і чорніла над ним.

Рівною ла­вою, не­на­че по шну­ру ви­тяг­не­ною, підніма­ються мос­калі на го­ру, но­га у но­гу сту­па­ючи, і тілько глу­хий гуп сотні ніг віддається раз по раз у повітрі. Упе­ред з пра­во­го бо­ку, нах­ню­пив­шись, ішов офіцер, і йо­го дов­га шаб­ля, б'ючись об мерз­ле груд­дя, стри­ба­ла, бряж­ча­ла. Мовч­ки, мов не живі, а ма­ши­ни, ішли во­ни. Не до­хо­дя­чи Горішка, офіцер скрик­нув:

"Заході!" Упе­ред вис­ко­чив один мос­каль, за ним дру­гий, третій, - мов з мич­ки ви­во­ди­ла мо­ло­ди­ця дов­гу Нит­ку, - так од­ним сло­вом офіцер ви­тя­гав у дов­гу вірьовку мос­калів. Пер­ший по­вер­тав, усе за­вер­тав набік, і не­за­ба­ром усі дво­ри і ха­ти сон­но­го кріпацт­ва дов­ко­ла бу­ли опо­виті мос­ка­ля­ми. Гей, всі горіша­ни, про­ки­дай­тесь! Вста­вай­те стріча­ти во­лю. Вста­вай­те, по­дивіться: он во­на, опо­ви­та блис­ку­чи­ми шти­ка­ми, прий­шла до вас і на сто­рожі ста­ла!.. Горіша­ни справді по­ча­ли про­ки­да­тись, - там у вікні за­ма­ячив жіно­чий очіпок, у дру­го­му скрив­ле­не зап­ла­ка­не ли­це ди­ти­ни, з сіней виг­ля­да­ли роз­куд­лані чо­ловічі го­ло­ви.

- Москалі, глянь. Чо­го се? - до­пи­ту­ва­лись самі між со­бою кріпа­ки.

- Где ж бун­тов­щи­ки? - кри­чав на го­ру офіцер до Йо­си­пен­ка, що, зняв­ши шап­ку, мчав­ся до мос­калів з го­ри.

- Здраствуйте, ва­ше ви­со­коб­ла­го­родіє! - низько Вкло­нив­шись, мо­вив він, - по­жа­луй­те у гор­ниці.

- Да где бун­тов­щи­ки? - до­пи­тується офіцер.

- Тут во­ни, здєсь, ва­ше ви­со­коб­ла­го­родіє. Усі во­ни од­на­кові. Вчо­ра, як роз­хо­ди­ли­ся - тро­хи бу­дин­ку не роз­нес­ли. По­жа­луй­те у гор­ниці.

- Стоять здесь. Ни­ко­го не вы­пус­кать, быгь на­го­то­ве, - ско­ман­ду­вав офіцер стар­шо­му з мос­калів і по­вер­нув на го­ру.

- Та й у дворі, ва­ше ви­со­коб­ла­го­родіє, не­без­печ­но. І там во­ни од­ним ду­хом ди­шуть. Учо­ра кон­то­ру обікра­де­но.

Знову щось ска­зав офіцер. Час­ти­на мос­калів одділи­ла­ся і, гу­па­ючи но­га­ми, поп­ле­лась на го­ру. За ни­ми офіцер, а зза­ду, як вірна со­ба­ка біля ха­зяй­сько­го во­за, Йо­си­пен­ко.

Тільки що підня­ли­ся на го­ру, як по до­розі з міста по­чув­ся дзвінок… далі дру­гий, третій. Три трой­ки, бист­рих, як змії, ко­ней мча­ли­ся пря­мо на Горішок. Горіша­ни по­вис­ка­ку­ва­ли з хат, одні сто­яли в своїх ого­ро­дах, другі пос­хо­ди­ли­ся в ку­пи і су­ну­ли до шля­ху.

- Не под­хо­ди! не под­хо­ди! - гу­ка­ли на їх мос­калі.

- Що се? - здви­гу­ючи пле­чи­ма, до­пи­ту­ва­ли­ся од­но в од­но­го горіша­ни. В де­яких жінок за­би­лось болісно сер­це, і вго­лос во­ни по­ча­ли вик­ри­ку­ва­ти свою об­ра­зу.

- Хіба ми усі злодії? Так хай тру­сять.

- Мовчіть! - здер­жу­ва­ли їх чо­ловіки.

Деякі діти кри­ча­ли на весь рот.

Щось не­аби­яке затіва­ло­ся, щось страш­не но­си­ло­ся в повітрі. Що та­ке? що бу­де? Ніхто нічо­го не знав.

Ситі коні не за­ба­ри­ли­ся вим­ча­ти на го­ру панів. То був справ­ник, слідо­ва­тель, стряп­чий. Кріпа­ки при їх проїзді, низько схи­ля­ючи го­ло­ви, здо­ров­ка­ли­ся. Во­ни мов не приміча­ли і мет­ко пог­на­ли ко­ней у двір.

- Тітко Ориш­ко! Тітко Ориш­ко! - сти­ха гук­нув Ва­силь, заг­ля­нув­ши то­го ж та­ки ран­ку у кух­ню.

- Хто там? А що? - спро­сон­ня ки­да­ючись, спи­та­ла ку­хо­вар­ка Ориш­ка, не­мо­ло­да вже мо­ло­ди­ця.

- Та се я, - обізвавсь Ва­силь з-за две­рей.- Мотря спить?

- Спить.

- Хай же спить. Не будіть її.

- А ти ку­ди? - спи­та­ла Ориш­ка, відхи­лив­ши двері і гля­нув­ши на зблідле і рішу­че ли­це Ва­си­ля, зно­ву скрик­ну­ла:

- Ти ку­ди?