Русалонька із 7-В та загублений у часі - Павленко Марина
Його усмішки не міг приховати навіть дощ.
Прониклива подруга, щоправда, відразу й розгадала причину. Щойно той розкрив рота і видихнув: "Зараз я повідомлю таке-е-е!..", — як Віта його випередила:
— Що, ваша газета зайня’ перше місце? — Підскочила з лавки й переможно затрясла кулачками: — Ура!!! Я в тобі не сумніва’!
—Зайняла...— трохи розчаровано видихнув Павлик, якому не вдалося зробити сюрприз. Так видихає з себе повітря пробитий м’яч. Нового умудрився додати хіба що: — Нагороджуватимуть завтра на лінійці!
— Призами в таких конкурсах заведено вручати коро’ олівців! — довершила Ві-ку-ку.
25.Водяна знахідка
І сьогодні теж до замку Софійка не піде! Хай Завтрашній повариться у своїх проблемах сам. Хай попробує, як це — без неї. Хай знає, як зникати серед білого дня, кинувши напризволяще ясну панну. Хай потужить, хай поплаче, як ніколи досі, щоденна (щонічна!) "Місячна соната"!
А купатись — охоче! Сьогодні з самого ранку парить. Мабуть, знову буде дощ, але поки що "Орлятко" проведе свій післяобідній час на ставку.
Ах, яке задоволення пірнути в чисту прохолоду! Як приємно вкотре заплисти за буйок і краєм ока вловити на замковій вежі похнюплену знайому постать! Здається, побачив її? Зате вона його не побачила!
Софійка мерщій пірнула — аж до дна, що й тут покрите пісочком. Ай! Нога! Боляче наштрикнулась ногою! Кулею вигулькнула на поверхню. Стискаючи зуби, вже хотіла вертатись до загону. Але хто не відає, що Софійка — дівчинка дбайлива, що не любить вона інших наражати на небезпеку? Вона мужньо ліквідує причину біди! Дістане й викине геть прокляту колючку!
Ой, що це? Мініатюрний оброслий мулом срібний медальйончик на ланцюжкові! Саме він і поранив дівчинку загостреним окрайчиком!
На берег вийшла, ледве даючи раду сльозам болю і радості від таємничої знахідки.
Стривожена Алла Іванівна зразу ж доручила кільком "орлятам" допровадити Софійку до білої табірної лікарки.
Після пекучих процедур лікарка наказала Софійці піти в кімнату й лягти.
Нарешті можна роздивитись прикрасу! Атож, крайчики, вироблені у формі виноградного листя, колючі! Місце, де колись, очевидно, був портрет, давно перетворилось у розмиту сіру пляму. Кутиком білого простирадла відтерла туманець зеленого нальоту, знахідка привітно засяяла. А за блиском несподівано проступили... кучеряві літери!
Поморочившись із дрібним шрифтом та ще й із менш знайомою французькою мовою, здивовано прочитала: "Марі від Ніколя".
Це медальйон Марії, Казимировоїмами? Справді, вона ж завжди купалась у тих місцях! Але чому від Ніколя? Годі! Більше терпіти не зможе!
Скориставшись тим, що ніхто не бачить, і забувши поранення, Софійка поспішила до замку.
26.Примирення
— Ви прийшли?! — Від зворушення Завтрашній заламав руки й упав перед гостею навколішки. — Я так ждав, так ждав! Ви бачили, як плакало небо? Воно вже вилило всі сльозиі готува-
лось розрядитися страшною грозою! То я плакав за вами, Софі! Плакав і каявся за те, що тоді так ганебно зник!
Для годиться трохи попишалась. Гордо обминула колінкуючого Казимира.
— Ви чули мою "Місячну сонату"? — чіплявся їй за одяг. — Це вже була не "Місячна", це була "Ридаюча соната"! Адже що таке музика, Софі? Музика — це вибухи почуттів! Це вирування повітря, часу і простору!.. Простіть мені, якщо зможете!!!
Мовчала. Так, одне за одним, вони рушили на другий поверх, якого не встигли оглянути минулого разу.
— Софі, ну, змилуйтесь, будь ласка!
— Досить. Заспокойтесь.
Як пішли довгим темним коридором, Софійка пішла в атаку:
— То ми шукаємо ваше нове тіло чи ні? Якщо ви сподіваєтесь на мою поміч, попрошу надалі поводитись пристойно! Попрошу відповідати на всі мої запитання і бути джентльменом!
— Все зроблю, як накажете, люба Софі!
— Обіцяєте? Тоді питання перше: що це таке? — простягла на долоні медальйон.
— Це — моєї матки! — вражено обмацував знахідку. — Вона загубила його і дуже тим журилась! Де пресвітла панна це взяла?
Та Софійку важко було зупинити:
— Питання друге: що тут написано?
— Напис? Я не знав, що тут є напис! — витріщив очі Казимир. — "Марі від Ніколи"? Хто такий Ніколя? Тут був портрет мого татка, де тут взявся якийсь Ніколя?!
На мить розгубилась, та швидко опанувала себе.
— Що ж, тоді запитання третє, — не дуже церемонилась із недавнім своїм кривдником. — Де... перепрошую, але де ваша могила?
— Єзус Марія! — жахнувся Завтрашній. — Про що ви?
— Ну... про те, де вас... поховали, коли ви... ну, коли ви померли...
Привид замахав руками:
— Цей замок — моя могила! Я сам собі могила, Софі!
— Тобто вас не ховали?
— Ні, мила панно! Я просто спочатку худнув і висихав, потім прозорішав і прозорішав. Поки нарешті зник... Випарувався. Себто я залишився, але мене перестали бачити. Марно викликали поліцію і лікарів. Ніхто нічого не збагнув. Я також!
Здається, знов усе безнадійно заплуталося. Зараз-зараз, ось трохи переведе увагу на інше, розвіється. Може, Ян покаже їй кімнати?..
— Моя ванна! — підвів Софійку до вмурованої у підлогу, обкладеної узорчастим кахлем виям-ки. — Поруч були розкішні вмивальники. Вони
їх зняли й вивезли, а відірвати кахлів од ванни так і не змогли.
Дивно: сто років тому вже будували такі ванни, а в їхньому таборі немає навіть душових кабін! Дітей раз на два тижні автобусами возять у Дукаті до сільської лазні. Чому воно так?
З ванної рушили до іншої зали.
— Ой, не сюди! — Завтрашній вхопився за голову й кинувся далі. — Тільки не сюди! Ходімо далі, я... я покажу вам!..
— Е ні, голубчику! Так діла не буде! — вхопила його за поли камізельки й заштовхала (леле, яке ж худюще!) назад у кімнату. — Або ви розказуєте, або я йду геть!
— Змилуйтесь, люба панно!
— Не змилуюсь! Де тут у ваші часи стояло крісло?
Ян-Казимир кволо вказав на місце біля вікна. Софійка перетягла туди якийсь ящик. Силоміць посадила на нього хлопця:
— Розповідайте!
— Ні! Будь ласка, Софі!.. — Казимир підвівся з ящика.
— Ах, так? Що ж, шукати ваше справжнє "я" мені, можливо, аж ніяк не вигідно!
— Ой, не покидайте мене!!!
— Тоді — сядьте!
Сердега опустився на "крісло" Софійка стала робити паси руками. Забурмотіла, мало не як дипломований психотерапевт:
— Спокійно, спокійно! Уявіть, що ви — справжній. Що ви — звичайний маленький хлопчик. А тут усе — як сто років тому. Розказуйте!
27. До мами на каву
Це почалося десь за рік до Казимирового зникнення. Його мама ні з того ні з сього затіяла зранку пити каву.
Досі вона цього напою терпіти не могла. Мама родом з якоїсь далекої північної країни, де кави ніколи не пили. Мама — донька тамтешнього короля. Вона зовсім не хотіла виходити заміж у Леськовичі. Й принципово не вживала кави.
Це так розповідала хлопцеві таткова сестра, незаміжня тітка Гонората, завжди чомусь лукаво усміхаючись. А маман у цей час дуже уважно й тривожно стежила за тіткою. Взагалі ж у домі Дашківських не заведено говорити про мамине походження, Надто ж при дитині. Навіть коли хлопчик запитував няньку Ганну, та лиш загадково прикладалапалець до вуст: "Пані не веліла казати!" Тому більше нічого не знав про те дивне королівство.
Але з часом у мами виробились манери і звички, як у місцевого панства. А в місцевого панства було заведено подавати каву до постелі.
Подавати мамі каву напросилася сама тітка Гонората. Досі мама з Гоноратою не мирились. І лише нині тітка подобріла й почала визнавати в мамі справжню Дашківську. Здається, це й було головне, заради чого мама погодилась на бридке пійло.
Бо насправді вона й далі не любила цього зілля. Тільки того ніхто не знав. Це був Казимирів із мамою секрет.
Почииалось десь годині об одинадцятій: справжній пані раніше прокидатися не годилось.
Щойно до Казимирових покоїв долинав дзвіночок, він розумів, що зараз Гонората понесе мамі горнятко гірко-солодкого чорного напою, і знав, ЩО через хвилин п’ять мусить бути в маминій кімнаті.
Бо син мусив пи ти каву замість мами. Ні, він зовсім не мусив! Він радий був це робити! Адже тепер щоранку міг побу ти біля своєї такої гордої і неприступної маман! Задля цього можна було ковтати й дьоготь!
Донедавна щастя бачити маму випадало рідше: вона іноді брала його в свої поїздки. Обожнювала їздити по селі й розкидати дітям ласощі. Казимир сидів у кареті поруч. Йому, щоправда, чомусь прикро було дивитись, як сільські дітлахи
порпаються в пилюці чи багні, виловлюючи гостинці. Тому він дивився, як мама тішилась. Удома вона дуже рідко сміялась, тим паче до сина. Вовтузіння ж місцевих дітей її так тішило!
Та мама перестала брати Завтрашнього на цукеркові розваги. Її сердило, що син сумний. І ще її нервувало, що він змарнів: соромно показуватися з таким на люди!
Він пив каву маленькими ковточками. Із блискучої порцелянової філіжанки, на якій намальовано пастуха і пастушку. З часом тато планує в селі побудувати порцеляновий завод і робити власні філіжанки. На тих філіжанках тато хоче зображати мамині портрети. Тадеуш Дашківський уже мав у Леськовичах кінний завод, цегельню, два млини і цукроварню. Він ще не відав, що з порцеляновим не встигне: тільки стягне обладнання, як доведеться тікати з України.
Потім Яну-Казимирові дозволялось ще трошки посидіти в кімнаті. Отут, на кріслі. Тільки мовчки: від ранкового базікання в мами боліла голова.
Маман сонно дивилась у вікно. А він дивився на маму. Яка гарна! Які тонкі риси обличчя! Вона гідна бути не тільки донькою невідомого короля! Не тільки дружиною найбагатшого в околиці пана! Вона...
Але час вичерпувався. Мамі треба кликати покоївку, вставати й чепуритись. Маму чекали клопоти: цілоденні зустрічі, розмови, бали...
Мама завше була така зайнята, що навіть не помітила, як одного ранку, випивши традиційну порцію, синочок... випарувався і зник з її життя. Аж як прибігла схвильована Ганна, маман згадала, що, здається, недавно Казимир сидів у кріслі. Ніби ж і вікно зачинене — хіба міг вистрибнути?
Звісно, мама не знала і того, що хлопчина й опісля щоразу приходив до її кімнати, сідав у крісло й дивився на неї. Тільки не пив кави, бо Ні пити, ні їсти вже просто не міг. Наступного ранку Марія пожбурила філіжанкою Гонораті в голову. Цим припинила раз і назавжди своє кавування. Напевно, з тяжкої туги за сином.
28. Причина
— Тепер ви задоволені, панно? — Завтрашній повернувся до Софійки.
