Листя землі - Дрозд Володимир

Було у мене щогодика курей десятків десять, пташницю я наймав, дєвку сільську, кошиками вона яйця до комори моєї носила. Нема уже курки на дворищі моєму ні одної, не заквокче уже квоктуха і півень не запеє: похапали їх, порізали — солдатики та злидні сільські. Було у мене овечок дюжини дві, добренні овечки були, мішки вовни настригали з них наймити мої. Де тепер тії овечки? Поїхали вони в Пітер більшовицький, між зуби тамтешніх пролетарів голозадих. Була у мене молотарка кінна, німецька, де тепер молотарка моя? А де коні мої пишногриві, уходжені, упасені? Порожня стайня на дворищі моїм, і стайню комбід розтягає, щоб з колод дубових, за кровні грошики мої у пана куплених, клуб для грищ своїх безбожних скласти. А коні мої — під червоними комісарами по воєнних полях скачуть. Мені ж, слузі вірному твоєму, Господи, залишили осля придохле. І їжджу я тепер на осляті тому од хати до хати, од хутора до хутора, куди мене позвуть, як ти, Господи, коли до Єрусалима з'явився. Але ніхто осанну мені не вигукує, а сміється з мене, пастиря, сірома кожна. Бо убожив ти мене, як останнього. І уже я — ніщо, уже я — курява вулична під постолами пакульців, хоч учора ще був заможний і усіма поважаний. Нащо ж ти, Господи, учинив так зі Ніною?!" Але мовчав Бог.

А що ж було тому Богові і одвічать, калі наш батюшка скупердяй, дерилюд і кліщ на тілі людяцькому був усю жисть свою? На вустах його — молитва солодка як мед, а в грудях замість серця — п’ятірка золота. І попадя його не луччей до людяк була. Уже сеє убивсто почалося, сяя ж революція, а яна в моєї матки нерозумної золоту п'ятірочку на бомажку виміняла. А кому треба була познєй тая бомажка? Паперовими грошима стіни погодя обклеювали. А за золото, калі ми з голоду пухли, у торгсині усе геть було. А ще ж у кого— п'ятірки, тих не дурили, а сережки золоті, було, так зважать жидки, що хоч сам ще й доплачуй їм. Я золоту п'ятірочку часто матці своїй пригадувала. І той же — батюшка. Калі гробки в селі, підводами йому у двір калачі та буханки з могилок возили, а йон — свиней та корів годував. А був у нас у Пакулі Федот Темний, убіж, звісно. А Темним його прозивали по-вуличному, бо погано бачив. І узяв той Федот, се уже в розруху, у попа з підводи пару калачів. Отець Олександр хутенько поскаржився громаді. І привели Федота на розправу, і батюшка прийшов. А та-ди ж усе самосудом робилося. І як же той бідний Федот просився у громади! Сходка, правда, й шуміла: "Помилувать каліку!" І ми, баби, плакали. А отець Олександр надувся, як сич, словом не заступився за каліку, наче так і треба, наче сеє по-божеськи робилося. А П'явка давай лупить Федота прикладом, на очах усієї громади. Федот Темний тікати почав. А П'явка на коні. Догнав його у вуличці і розвалив ружжом голову. Дак через те і мовчав Бог, калі самому батюшці на цьому світі мулько зробилося.

…І волав до Бога отець Олександр посеред дворища спорожнілого біля мертвого тіла дружини своєї, солдатами за слова сердиті встреленої: "Господи, прости дурість мою і черствість серця мого, ожирілого на хлібах пишних, парафіяльних. Прости, що дорікав тобі нерозумно за розор хазяйства мого. І корови, і коні, і вівці, і кури — усе те минуще і набутне, усе те — лише порохнява на тілі моїм грішнім, що його змив дощ гніву твого. І чистий я нині перед тобою, Господи, очищений гнівом твоїм. Але ж нащо, за які гріхи далєй караєш мене, Господи?! Було два сини в мене, як два дубочки, і дочечка була. Дочечка од дифтеріту за три дні померла, хоч молився я гаряче біля узголів'я її, волав серцем батьківським до тебе, Господи. Большак мій із гетьманцями пішов, і убили його за Києвом, під Мотовилівкою, і де могила його — не знаю, не відаю. І за віщо йон головою молодою наклав на полі бою, не відаю теж. Бо усі вони, молодняк, тепер — за вільну Україну, але різними стежками до неї ідуть. А коли перехрестяться стежки їхні, убивають одне одного хужей ворогів лютих. Менший син мій у семінарії навчався, мріяв я парафію йому передать, коли до себе покличеш мене. Тольки ж як подув вітер більшовицький, одрікся йон і од Бога, і од батька з маткою, шкіру сатанинську одяг — у шкіряне галіфе вскочив, ї не навертається йон на дворище своє, де пупа його закопано, забув досюль, як і звать родаків його. І зосталися ми у світі жорстокому, над яким бурі гуляють, у човнику хати своєї, як серед океану, зосталися ми удвох з супружницею моєю дорогою. Ще були ми з нею у літах молодих, коли благословив ти супружество наше, і надіявся я, що віку доживатимемо разом. А тепер і її забрав ти, Господи, забрав радість мою останню, надію мою, притулок мій єдиний. І залишив ти мене однісінького, яко перст, серед лісу темного людяцького, нескосирного до сану мого священницького. Господи, якщо ти є, а ти — є, не оскверню я душу свою сумнівом, — поверни її, Господи, до жисті, дай їй дихання нове…"

Але мовчав Бог.

Се ми тади у Крутьках проживали. Батько з миколаївської війни без руки повернувся. Без руки повернувся, зате навчений більшовиками на фронті, як людей щасливими зробить в один день, як п'ятьма хлібинами тисячі нагодувать. І тольки про сеє йон говорив та думав. І молився йон новим богам, а старих богів, разом з іконостасом, у печі спалив, хоч матка й плакала. А я змалку малював добренно, мо', і луччей би малював, як оті картинки, що їх на базарах тепер продаю, калі б у науку яку оддали мене. Але не оддали мене, а не оддали мене в науку, бо треба було комусь матці по хазяйству помагать, а я у них — большак. Батько ж болєй про вселюдський рай дбав, аніж про господарство, та й без руки йон. І ось перемалював я з газет на дошки липові портрети вождів світового пролетаріату — Леніна і Троцького. І намалювалися вони яко янгелочки, великоочі, щокаті, тольки крилець їм і бракувало. І висіли тії портрети на покуті, де в хатах інших людяк— ікони. І батько здоровкався до них щоранку, як до живих, а вечорами розказував, що йон зробив за день у Крутьках для перемоги світового пролетаріату. Якось, на початку осені, се уже, мо', в годі двадцятім, молотила матка жито на току, коло хати, а я за полукіпком кислиці перебирав. Перебираю я кислиці і чую — перестав грати ціп і матка з кимось гомонить. Виглядаю я з-за снопів, аж се з маткою худющий, косматий старець розмовляє. І каже йон: "Не впізнала ти, молодичко, мене. Та я і сам би тепер не впізнав себе. А єсть я — батюшка пастви пакульської, отець Олександр. І вертаюся я до Пакуля з тюрми мринської. А ніс я там наказаніє од Господа і людяк три місяці і сім деньків тяжких. І охляв я геть на харчах казенних, і вже не доплетуся до дворища свого, калі ти мені, Христа ради, окрайчика хліба не подаси і кухлик водички не наллєш". Дак матка повела його до хати, і я — слідком. Тольки переступив піп через поріг, упав на коліна, поповз до покута і хреститься та молитви нашіптує до вождів світової революції, на липових дошках мною намальованих. Бо вже йон і на очі слабий був. Лак я не стримався, пирхнув, матка ж за поріг мене виштовхала. А увечері вертається батько, я йому і розказую, як піп пакульський на вождів світового пролетаріату молився. Дак батько почав матку лаять, що яна класових ворогів підгодовує. А матка йому і каже: "На лобі у нього не написано, що йон — класовий ворог, а написано — що жива людина і їсти хоче. А хто зна, мо', ще й ми колись попідтинню старцюватимемо у комунії твоїй…" Дак яно ж так і получилося, але про теє луччей не споминать — хочу ще трохи пожить, подивитися, що яно далєй з людяками буде.

І проминув отець Олександр село Крутьки і далі побрів шляхом Чумацьким. А як ішов він через Страхолісся, уже смеркло, день осінній — короткий день. І заступали йому дорогу кущі та дерева, бо од харчів казенних ослаб на очі отець Олександр. І молився він, просячи в Бога, щоб стежку йому, сліпоокому, вказав. І розступилися кущі та дерева, і вибрів він на узлісся. І побачив отець Олександр над собою небо, зорями висвічене. Упав він коліньми в суху траву, у листя опале і до Бога заговорив: "Господи, Боже мій милостивенький! Возблагодарюю тобі, що жисть мою нікудишню порятував, указавши стежку мені, слабому на очі, з лісу темного вивів. А ще болєй возблагодарюю, що духовную стезю указав мені, хоч і трудна стезя сяя, не дав душі моїй померти. Забрав ти статок увесь од мене, що в гріхах земних потонув, корів жирних забрав, коней вороних, овець моїх і курей моїх. Залишив ти голого мене серед пустелі житейської, аби відчув я на шкурі власній, як бідним людякам живеться. А дотуль перебував я наче у шкурі залізній, до світу не почутливій. Далєй забрав ти од мене дєтву мою, кровиночок моїх, і жоику забрав навіки. І волав я, нерозумний, до тебе, бо ще власні болячки мені боліли гостріше, аніж болячки людяцькі, ще не одкрилася мені висока премудрість твоя. Тади послав ти мене до тюрми мринської, у каземати муровані, віддавши на лихую наругу антихристам. Аж тади побачив і відчув я сповна, скольки горя людяцького навколо мене у світі твориться. Аж тади я зрячим душею зробився. І увесь я тепер у ранах, яко ти, Господи, коли на хресті був розіп'ятий, се — рани людські, і болять мені".

І вже не запитував отець Олександр у Бога, чи він чує його, бо у душі його Бог був.

Але побачив отець Олександр вогонь високо в небі. І спалахнула в ньому надія, що це — знак Божий до нього. І підвівся з колін отець Олександр, і побрів на той вогонь. І довго він брів, і падав, і повз, бо на крутій горі Круковій вогонь горів. І вибрався отець Олександр на шпиль гори, і відкрилася йому у відблисках вогню споруда дивна, стрімкі стіни її у нічне небо возносилися. І подумалося отцю Олександру, що то град Божий відкривається очам і душі його прозрілій і ось розчиняться перед ним ворота града того. І побачив він людину, яка біля вогнища сокирою колоду тесала. І упізнав він Кузьму, сина Семирозума, який на горі Круковій, на попелищі, заново вітряка зводив. І упав отець Олександр на коліна перед тим видивом, увірувавши, що то і є нарешті знак Божий для нього. А Кузьма Терпило розігнувся, витер піт з чола, і сумний посміх ліг на його стомлене обличчя: "Що ти, батюшко, колінкуєш переді мною, наче перед іконою, образом Божим? Я — тольки людина".