Останні орли - Старицький Михайло

Скрутивши з соломи сяку-таку подобу людського тулуба, диякон натягнув на нього зняту Мельхіседеком ксьондзівську хламиду, а на голову накинув ганчірку. Закінчивши свою роботу, диякон відійшов убік, глянув на опудало й задоволене пробурмотів:

— Пречудове! П'яному воно справжньою людиною здасться! Потім сів на землю, дістав з кишені ножиці й заходився стригти свою бороду, залишаючи тільки довгі вуса.

Кінчивши з цією процедурою, диякон, за козацьким звичаєм, постриг своє волосся під макітру.

— Де ж це в дідька пропав хлопець? — стурбовано пробурчав він і, прочинивши двері, виглянув у двір.

Петра не було видно, а західний край неба помітно посвітлішав: очевидячки, незабаром мав зійти місяць.

— Тьху ти, чи не попався він десь? А місяць от-от зійде. Ех, бий його нечиста сила, і не здогадались же взяти з собою води!..

Диякон сердито плюнув і знову с в на землю.

Минуло ще кілька хвилин, важких, довгих, диякона опанувало нетерпіння, а згодом підкрався й справжнісінький страх: певно, Петро десь попався. Нічим іншим не можна було пояснити таку довгу його відсутність: звісно, шкода хлопця, але ще страшніше те, що, коли він попався, загине й владика, і Найда, і всі вони!

Далі не можна було чекати, небезпечне становище вимагало якихось заходів, і хоч кострубате пострижена голова могла привернути увагу ляхів, диякон рішуче підвівся й попрямував до виходу.

Тим часом Петро, вискочвши з темниці, подався розшукувати колодязь у замковому дворі. Це не становило особливих труднощів, і за кілька хвилин парубок знайшов його; але — о жах! На коловороті теліпалася тільки вірьовка, а відра не було...

Не гаючи й хвилини на марні жалі, Петро кинувся шукати відра десь в іншому місці. Але виявилося, що знайти його не так легко... У замковому дворі всі вже поснули, у монастирі також, — куди не кидався парубок — скрізь двері були позамикані. Пробігавши отак кілька хвилин, він натрапив, зрештою, на яскраво освітлену кухню губернатора; двері її були розчинені навстіж, біля погаслого вогнища порався кухар...

Зраділий Петро влетів туди й, забувши, що має вдавати ляха, спитав українською мовою:

— А чи не можна у вас, пане кухарю, роздобути відра на часинку?

Той зміряв парубка сердитим підозріливим поглядом і погрозливо вигукнув:

— А ти звідки тут, підлий хлопе, взявся?

— Прошу вибачення: я не хлоп, а слуга вельможного пана, який прибув до замку.

Хоча ці слова й було сказано по-польськи, та вони мало переконали кухаря.

— Слуга вельможного пана! Ніби пан не знайшов би собі слуг серед поляків, а набирав таких гайдамаків, розбійників! Навіщо тобі відро? Відливати своїх товаришів? Бач, яку корчму влашт вали на замковому дворі, не могли хоч сюди, в пекарню, зайти. Та хіба порядний шляхтич стане пити надворі, мов те бидло? Чого доброго, ще й сторожів споїте?! Ось я піду зараз до пана губернатора та й розкажу йому, що ви тут затіяли у дворі, хай лишень помацає вас, що ви за птахи і яке на вас пір'я!..

При цих словах Петро відчув, як ноги його похололи й приросли до підлоги.

— Господь з вами, пане кухарю! — відповів він, з усіх сил намагаючись зберегти спокійний тон. — Чи не від страху вам скрізь ввижаються гайдамаки?

— Ну, ну, йди собі! — сердито пробурчав кухар. — А я ось піду зараз і доповім про все його мосці, нехай лишень розміркує, що можна, а що й зась!

Петро знизав плечима і, все ще зберігаючи спокійний вигляд, вийшов із кухні; але, ступивши кілька кроків, мимохіть зупинився.

Погрози кухаря були не такі, щоб ними можна нехтувати: якщо навіть губернатор і не запідозрить у ньому гайдамаку, а тільки побачить поснулу сторожу й замкову челядь, то й тоді все пропало: кинуться до в'язня, виявлять, що він зник, дізнаються, хто це зробив, і загинуть не лише всі вони, але й майбутня доля України. Єдиний порятунок — мерщій тікати з замку, поки цей озлоблений п'яниця, як видно, ображений, що його не запросили взяти участі в бенкеті, не здійснив свого наміру.

Але як змінити зовнішність диякона, щоб його не впізнали? Чим зачерпнути води? Хіба барилом? — несподівано спало Петрові на думку: "Так, так, прив'язати його до мотуза і спустити".

Він схопив порожнє барило й почав прив'язувати до коловорота, але в нього нічого не виходило.

— Та навіщо мені це? — мимоволі вголос промовив парубок. — Адже там зосталася горілка, а вона змиє фарбу ще ліпше, ніж чопа.

В цю мить чиїсь дужі руки зненацька схопили Петра за плече й струсонули так сильно, що барило випало в нього з рук.

— Не втечеш, шельмо! — непомітно підкравшись, лросичав над самим зухом Петра кухар. — Ах ти, схизматський пес, бидло! Знаємо тепер, що ви за птахи! Гей! Гвалт! — крикнув він на все горло.

Хвилина була вирішальна: досить прогаяти одну мить — і на хрик ляха прибіжить уся челядь...

Петро не довго думав: в його руці, мов блискавка, мигнув ніж і по саму колодочку увійшов у кухареве горло; струменем бризнула кров, і лях, захрипівши, навзнаки упав додолу.

Не гаючи й хвилини, Петро кинувся туди, де недавно бенкетували, схопив барило горілки і щодуху, не оглядаючись, побіг з ним до колишньої темниці Мельхіседека.

Петро вже добіг був майже до її дверей, як нараз чиясь велетенська постать заступила йому дорогу, а могутня рука вп'ялася в горло, і над самим вухом одурілого від страху парубка почулося сичання:

— Ні, голубчику, не вирвешся з моїх лап! Почувши той голос, Петро отямився.

— Пане дияконе! — скрикнув він неголосно. — Та це я, Петро, що ви!..

— Ти? — диякон розціпив руку й енергійно сплюнув набік. — Тьху ти, мара!.. З переполоху ледь-ледь не задушив хлопця. Де пропадав?

— Біда, пане дияконе, треба поспішати... Можуть застукати, та й місяць от-от зійде...

— Знаю... швидше-бо! Вода є?

— Не вода, а горілка!

— Дарма — лий!

Через п'ять хвилин чуприна й вуса диякона були старанно помиті й з чорних знову, як і раніше, стали рудими. Уламком коси Петро ще попідголював йому бороду й скроні, і диякон змінився зовсім: тепер ніхто не пізнав би в цьому рудому вусаневі московського купця.

Під час цієї процедури парубок розповів дияконові про сутичку з кухарем.

— Ну, — схвильовано промовив диякон, — тепер мерщій тікати!.. Вони поквапно підійшли до своїх товаришів, що сиділи навколо п'яних, як ніч, поляків.

— Біда, треба поспішати, панове, — тихо заговорив диякон. — Ви, — звернувся він до частини гайдамаків, — віднесіть цих сторожів та й самого дозорцю туди до дверей темниці, а ви — відтягніть кудись під стіну цю наволоч, — показав він на замкову челядь, — та позакидайте їх так, щоб не потрапили нікому на очі. А ти, Петре, піди та скажи отаману, що місяць уже зійшов і загін на конях чекає вельможного пана. А що, панно, — спитався диякон Дарини, — як превелебний владика?

— Дихає й чує, що кажуть, тільки сам говорити не може: дуже ослаб.

— Так! — диякон зітхнув і розвів руками. — Як же ми його мосць на коня посадимо? Хіба от що, друзі, — усім треба вдавати п'яних, похитуватися в сідлах і підтримувати один одного.

— Розуміємо, — тихо відповіли гайдамаки й з запалом взялися до роботи. Хвилин за десять все було скінчено... Сторожів попереносили до темниці, посадовили на землю й попритуляли до стіни, — так що здаля, у нічній темряві, їхні постаті мали цілком природний вигляд; замкову челядь гайдамаки порозтягали куди попало, а самі заходилися швиденько сідлати коней.

З великими зусиллями вдалося їм посадити Мельхіседека на коня, а що владика був дуже кволий і не міг триматися в сідлі, його прив'язали. Обіруч владики сиділи на своїх конях диякон і ще один здоровенний гайдамака. Усе вже було напоготові, коли з замку повернувся Петро й повідомив, що пан отаман зараз вийде.

— Коли б тільки швидше, а то владика може звалитися з коня, — пробурчав диякон. — Ну, а ви, хлопці, ведіть панських коней до ґанку, та спритніше подавайте стремена!

Через кілька хвилин у вікнах замку замиготіли вогні, на ґанок вийшла челядь з палаючими смолоскипами, а слідом у супроводі Найди й пишних гостей губернатор.

Попрощавшись з усіма й подякувавши за гостинність, отаман поквапне спустився східцями ґанку й скочив на підведеного йому коня, коли нараз почув оклик господаря:

— Гей, пане коханий, зоставайся ліпше до ранку, глянь, як перепилися твої пахолки, всі хитаються...

У Найди похололо серце, він з жахом поглянув на своїх гайдамаків і надто на Мельхіседека, який майже повис на шиї в коня.

Однак Найда опанував себе і, обернувшись до губернатора, безтурботно відповів:

— Дарма! На свіжому повітрі хутко витверезяться й прийдуть до тями...

— Дивись, адже квапитися нема чого, ліпше зостанься до ранку! — переконував губернатор. — Хоч у нас ще й тихо, а все-таки... Я дам панові й провідника до Радомишля.

— Я роздумав їхати в Радомишль, — відповів Найда. — За наказом, збірний пункт призначено в Білій Церкві... То, мабуть, кварцяні війська вже вирушили туди...

— Щось не чував... Але на Білу Церкву це ж в інший бік... важка дорога, а панська команда ледве на конях держиться...

— І московита ще загубиш, пане! — сміючись, додав один з офіцерів.

— їй-богу, загубиш! — весело підхопила решта.

Найда похолов, але з відвагою приреченого кинув жартома:

— Не загубимо! Ми його впакуємо в солому!

Та необережне слово призвело раптом до найнесподіванішого наслідку:

— Ай справді! — відразу крикнуло кілька п'яних шляхтичів. — Упакувати московита! Соломи, вірьовок сюди!

Шляхта зустріла цю пропозицію дружним реготом, і навіть губернатор зацікавився дотепною вигадкою.

В одну мить офіцери збігли з ґанку й кинулися до Найденого загону.

Це було так несподівано, що і Найда, і його товариші розгубилися й похололи від жаху, чекаючи страшного кінця. Переодягнені пахолками гайдамаки відразу перестали хитатися в сідлах.

Уже офіцери були за два кроки від загону, коли зненацька Дарина повернула коня й, підскакавши до Найди, заговорила швидко тремтячим од надмірного хвилювання голосом:

— На бога, вельможний пане, заступись!.. Не допусти зганьбити хазяїна!.. Та хіба ж велика провина в тому, що людина випила зайве: з ким гріх не трапляється?.. Зглянься, Христа ради, заступись!..'Хазяїна вся Москва знає, сама цариця й царедворці до нас по крам посилають, а після такого посміховища — як йому людям в очі дивитися?

Дарина зіскочила з коня, підбігла до губернатора і, впавши перед ним на коліна, заговорила ще палкіше:

— Зроби ласку, шановний пане, заступися, притримай бешкетників, сама цариця віддячить тобі, що не дав на наругу слуги її вірного!

— Стривайте, панове! — закричав губернатор до офіцерів, що метнулися були до московита.