Останні орли - Старицький Михайло

— Облиште ви того ведмедя, цур йому! — І, обернувшись до Дарини, додав: — Іди, ніхто твого хазяїна не зачепить, а ти пильнуй його, щоб не впав!

Дарина подякувала губернаторові, скочила на коня й знову приєдналася до загону.

Із грудей Найди мимохіть вирвалося полегшене зітхання. Він підняв над головою шапку, ще раз подякував господареві й подав гайдамакам знак рушати.

Мовчки й швидко мчав загін вузькою просікою. Попереду їхав посланець, який вручив Найді листа від Мельхіседека: з міркувань безпеки його були лишили за милю до монастиря в лісі, з двома охоронцями, а тепер, на зворотному шляху, вони знову приєдналися до загону. Після двох годин швидкої їзди густий ліс став рідшати. Блідий місяць освітлював дорогу. Коні помчали ще швидше й незабаром винесли вершників на широку галяву.

Тільки тепер зупинив Найда свій загін і, перехрестившись широким хрестом, під'їхав до Мельхіседека.

— Отче святий! Як же ви себе почуваєте? — запитав він із співчуттям блідого, скоцюрбленого владику, що повис на руках Петра й диякона.

— Кепсько, сину мій, — ледь чутно прошепотів страдник. І

— Владика так не доїде, — зауважила й Дарина.

— То ми ось що зробимо, — сказав, хвилину подумавши, отаман. — Зв'яжемо двох коней вуздечками й попругами, до сідел гарненько прилаштуємо кирею і на неї покладемо владику: так йому буде зручніше — лежачи, а не сидячи... Певна річ, з обох боків їхатимуть дозорці, щоб тримати коней за вуздечки й пильнувати святого отця.

Від'їхавши од Мельхіседека, Найда сказав дияконові, що ні в Білу Церкву, ні в Радомишль вони не поїдуть: адже ж завтра вранці туди за ними напевно помчить погоня, а тому треба податися зовсім в інший бік і збити ворогів з пантелику.

— Розпитай у провідника, — додав отаман, — як звідси трапити до Дніпра найближчим і найбезпечнішим шляхом.

Диякон, трохи перегодя, повідомив Найду, що звідси найближче Глібівка і коли їхати глухими стежками, навпростець, то на переправу можна, певно, прибути вже десь під ранній обід.

— Ну й гаразді — вирішив отаман. — Не будемо гаяти часу. Тільки, на бога, бережіть владику.

— Я не відступлю й на крок від нього, — озвалась Дарина.

— Моя радосте! — тихенько мовив Найда і відразу ж голосно крикнув: — Гайда! З богом!

Отця Мельхіседека поклали на імпровізовані ноші, влаштувавши навіть зручне узголів'я, дали йому кілька ковтків вина й бадьоро помандрували далі.

Дорога пролягала пагористою долиною, облямованою справа й зліва лісами. Місцевість була безлюдна: до самого світанку вони не зустріли жодної душі. На світанні загін в'їхав у густий ліс і, розтягтись по вузькій стежці,' мусив просуватися дуже повільно, поки не вибрався на невелику галявину.

— Ну, тепер дідька лисого нас хто знайде! — самовдоволено сказав провідник. — Тут можна сміливо зупинитись і дати коням перепочити й напитися... онде біля того струмка.

— А скільки ще до Глібівки? — спитав Найда.

— Миль зо дві, не більше... Тільки далі підуть гори... і ліс до самої переправи на Дніпрі, — відповів провідник.

— А лядських посіпак немає на переправі?

— Де б вони взялися? Тут, власне, й переправи справжньої немає, а є в рибалок великі човни й дуби...

"Господь наш притулок!" — подумав отаман і звелів трохи перепочити й напувати коней.

Через годину, коли скісні промені сонця пронизали лісові хащі, обливши верховіття дерев багрянцем, подорожні вирушили в путь. Дві милі, впродовж яких круті узвози чергувалися з небезпечними спусками, видалися за добрі чотири, й деякі скептики вже почали сумніватися, чи не завів їх провідник у пастку. Але синява величної багатоводної ріки, що заблищала крізь просвіти в листі, одразу розвіяла всі підозри.

Проте Найда не виїхав на берег, а, зупинившись на узліссі, послав з дияконом і Петром провідника, щоб вони найняли для переїзду на лівий берег Дніпра великий байдак, сам же пішов до отця Мельхіседека, допоміг зняти його з коня й покласти долі, на м'якій підстилці. Владика виглядав значно краще: зручні ноші й чисте запашне повітря зробили своє... Та й Дарина вже встигла перев'язати йому скалічені ноги й тим хоч трохи вгамувала страшенний біль.

— Хай вас бог благословить радістю і щастям, мої діти, за вашу великодушність... за вашу самопожертву ради мене, грішного, — зворушено прошепотів отець Мель-хіседек, урочисто поклавши руки на схилені до нього голови Найди й Дарини. Цілком зрозуміло, що в юному шляхтичеві напівживий ігумен не міг пізнати дочки генерального обозного, а благословив її і Найду як відданих друзів, як вірних синів України; але для дівчини й лицаря це благословення набрало іншого змісту й примусило молоді серця забитися жвавіше. Щасливі, до сліз зворушені благословенням, вони припали устами до висохлої руки архіпастиря.

Тим часом байдак, широкий і місткий, причалив до берега з чотирма добрими веслярами й стерничим на кормі. Отця Мельхіседека перенесли й поклали на киреях у передній частині байдака. Найда хотів був попрощатися з владикою, але щось поміркував і підкликав до себе диякона.

— Знаєш, панотче, що мені зараз спало на думку?

— А що, пане отамане? — зацікавився диякон.

— Слухай лишень! Щоб дістатися до Жаботина, де наш гетьман призначив місце для загального збору, нам треба буде пробиратися повз Радомишль, Фастів, Білу Церкву, Корсунь, куди прямує і кварцяне військо. Зустріч з ним для нашого загону не дуже бажана. Та, крім того, тепер і в замку зчинився переполох і, певно, звідти вислали за нами погоню. То нам довелося б крутитись між двох огнів...

— Істинно так! — вирік диякон. — Але камо убо грясти?

— А ось куди! Переправитися всім на цьому байдаку... коні плавом... і махнути лівим берегом... до самої Чигирин-Діброви... Тут і дорога відома, і наші кревні брати нікому нас не викажуть, а проведуть добрими стежками... .В Чигирин-Діброві переправимося через Дніпро знову на правий берег, та ще, напевно, й залучимо когось до свого загону — і гайда; невеликий перегін, рукою подати:

Круглий ліс, за ним переліски, степи, Мотронинські ліси, а там і Жаботин.

— Амінь! — захоплено виголосив диякон. — Господь глаголе твоїми устами. Саме лівим берегом... поки ті кварцяні війська збиратимуться в похід, то нашого й сліду не буде, а потім ми їх уже гуртом зустрінемо й розметаємо...

— Отак і буде, — упевнено потвердив Найда. — А тепер сідайте! Подив і радість охопили повстанців, коли вони почули команду свого отамана. Швидко зв'язавши повіддя коней, усі розмістилися на байдаку. Стерничий крикнув: "Наляж"; байдак схитнувся і навскоси, проти течії, рушив до того берега; звичні до води коні довгою низкою потяглися за ним плавом.

Ще тоді, як отця Мельхіседека поклали в лісі на киреях, він одразу ж заснув міцним життєдайним сном, — його сонного і на байдак перенесли... Дарина сіла у нього в головах, влаштувавши щось подібне до шатра над посивілою головою страдника. Найда, схрестивши руки, стояв на середині байдака і пильно вдивлявся, чи немає де на березі підозрілої метушні, чи не виткнуться з-за прибережної шелюги ворожі човни. Його обличчя було холодне й спокійне, але вогники, які спалахували в очах, свідчили, що він дуже хвилювався. Мить була вирішальна і для порятунку дорогого, всіма шанованого владики, і для купки завзятців, що зважилися на такий одчайдушний подвиг. Усі це розуміли і, стискаючи в руках набиті рушниці, тривожно вдивлялися в голубу далечінь ріки... Але ніде нічого підозрілого не було помітно. Лагідні дніпрові хвилі плавно гойдали байдак, від ритмічних ударів весел він злегка здригався і йшов проти течії, поволі наближаючись до протилежного берега. Критична хвилина минула! Руська земля була за два-три сажні, а високий польський берег уже вкривався прозоро-сизою імлою.

— Ху! Проніс господь! — радісно вигукнув отаман і, глибоко зітхнувши, сів на лавочку.

— Избранному воєводі побідительна! — заспівав був диякон, але в ту ж мить байдак ударився об підводний камінь і так похитнувся, що диякон, мимохіть перервавши свою канту, замалим не впав у воду. Загальний радісний настрій вилився в добродушний регіт. Тим часом від поштовху прокинувся і владика;

міцний двогодинний сон, видно, підкріпив його.

— Де я? — тихо спитав Мельхіседек, підводячи голову й здивовано поглядаючи довкола.

— Серед безмежно відданих друзів, — відповів Найда, — і на руській землі, далеко від наших ворогів.

— Помічник і заступник послав мені рятунок! — тихо мовив владика і з сльозами зворушення, спрямувавши погляд в блакитну височінь, поринув у безмовну молитву.

Отаман, розпитавши стерничого про сусідні хутори, негайно послав Петра в найближчий найняти пару добрих коней з возом, щоб одвезти превелебного отця у Переяслав. Один з веслярів, поважний дід, взявся супроводити його аж до Переяславського монастиря; цей провідник став у пригоді ще й тим, що був знахарем і зараз же приклав до ран ігумена листя, яке полегшило нестерпний біль.

Через те що дорога до Переяслава була одна, а до Чигирин-Діброви інша й Найда, цінуючи кожну хвилину, поспішав, він не міг супроводити владику, який, з огляду на тяжкий стан, мусив їхати дуже поволі. Провівши Мельхіседека милі за дві од берега, колишній чернець попрощався з ним, заспокоюючи себе думкою, що святий отець незабаром одужає.

Зворушливим було їхнє прощання...

Ігумен розчулився до сліз:

— Хай господь воздасть вам, діти мої, за ваше добре діло. Не за себе я дякую вам, славні лицарі, а за нещасну, розтерзану Україну. Що мені життя? Що мені це житейське море, охоплене пристрастями? Там, в оселях небесних... коли б удостоїв мене, грішного, милосердний господь, — там заспокоєння від усіх турбот, там світло вічної любові й туди повинен прагнути дух наш. Але Всевишній одвів від мене сю годину... послав мені рятунок... Певно, життя моє ще потрібне на землі, потрібне Україні. Воно завжди належало й належатиме їй. Благословляю ж тебе, любий сину, озброєний мечем для захисту братів і їхніх святинь. Перст божий над тобою... Прямуй же туди, куди вказує він... і поклади душу свою за віру і за друзі свої... Віддай життя цілком вітчизні, не спокушаючись принадами світу цього! Амінь!..

При останніх словах владики Найда й Дарина мимохіть глянули одно на одного й відчули, як їхні серця стис крижаний холод...