Останні орли - Старицький Михайло

Запропонований господарем старий мед і добрий венгжин ще більше піднесли дух, і безтурботний настрій потроху знову почав опановувати товариство. Навіть пані Кшемуська, вийшовши до гостей, була тепер не така пригнічена.

Коли серед жвавого гомону вже залунали веселі вигуки й голосний сміх, у дверях вітальні з'явився гайдук з якимсь вузликом у руці, всі відразу замовкли в тривозі.

— Ясновельможний пане! — доповів гайдук, подаючи губернаторові вузлик. — Якийсь лицар під'їхав щойно до брами й засурмив у ріг. Воротар йому розтлумачив, що по заході сонця до замку нікого не впускають, тоді лицар вручив цей вузлик і звелів його передати вашій ясновельможності, та ще додав, що той, хто носив цю сорочку, — живий, здоровий і славний на весь світ лицар, але що вельможне панство, мовляв, побачить його тоді, коли розквитається із старим боргом.

Пані Кшемуська рвучко кинулася до чоловіка й, вихопивши з його рук вузлик, розв'язала.

До її ніг упала шовкова дитяча сорочечка.

— Сорочечка! — скрикнула пані і втупилася в неї безтямними очима. — Ай! — зойкнула вона за мить нелюдським голосом. — Сорочечка Стася!.. Мій Стась живий! — і, знепритомнівши, впала на підлогу.

Усі кинулися приводити до пам'яті нещасну матір. Губернатор, схопивши сорочечку, судорожно притискав її до обличчя, пристрасно шепочучи: "Стась, Стась! Коханий, незабутній!" А потім, опам'ятавшись, наказав негайно знайти того лицаря. Полетіли у всіх напрямках десятки гінців, та невідомий лицар щез, наче крізь землю провалився.

XXIII

Був теплий літній вечір; сонце вже заходило, кидаючи останні промені на багряно-золоте листя в саду Грудського монастиря.

Ясновельможний пан Зубревський, грудський губернатор, сидів на широкій терасі, яка виходила в сад, і благодушно попивав мед у товаристві шановного пріора монастиря.

Грудський монастир належав до суворого ордену босоногих кармелітів; та, незважаючи на це, його монахи славилися також майстерним приготуванням пива й меду, і ці благородні напої переповнювали льохи й шлунки чесної братії.

Сам пріор зовсім не відповідав тому аскетичному ідеалу, який він мусив наслідувати: хоча на його босих, випещених і товстих ногах були тільки прості шкіряні сандалі, але кругленьке черевце й гладенько виголене пухляве рум'яне обличчя, облямоване кружалом сріблястих кучерів, свідчили про те, що шановний пріор і не думав дотримуватися тих правил посту й помірності, які передбачав суворий статут ордену. Пріора можна було б прийняти за благодушного дідка, коли б не орлиний гачкуватий ніс і гострі, як у хижого птаха, очі, що кидали з-під сивих брів швидкі, пронизливі погляди.

Співбесідник його, грудський губернатор, сухорлявий сивуватий шляхтич, з суворою зовнішністю старого рубаки, у всьому був повною протилежністю пріорові.

Губернатор мовчки пив мед, а пріор, зрідка сьорбаючи з келиха, солодким, вкрадливим голосом переконував його:

— Цілком справедливо, нічого кращого не можна й придумати... Замуровані вікна й двері згодом можна буде й відмурувати, а тим часом задушливе повітря зробить своє і таким чином Україна й Польща позбудуться найзапеклішого бунтівника, який терзає паству, довірену нам найсвятішим папою. О, коли не стане сього царя схизматського, коли буде відрубана голова проклятої хлопської гідри, тоді тільки в Польщі запанує християнський мир і вельможна шляхта спокійно користуватиметься правами й привілеями, наданими їй від самого бога.

— Так незабаром і буде! — відповів губернатор. — Я одержав таємні інструкції якнайшвидше тихим способом позбутися клятого бунтівника.

— І треба віддати належне ясному панові: спосіб, придуманий його мосцю, — чудовий, швидкий, тихий, не залишить ніяких слідів, одно слово, все звершиться lege artis. — При тих словах пріор навіть потер від вдоволення руки. В цю мить коло тераси, на доріжці, під чиїмись ногами заскрипів пісок, і він жваво додав: — Та ось я бачу, до нас іде пан дозорця, може, вже несе втішну звістку.

Губернатор оглянувся.

Справді, до тераси наближався невеличкий кругленький чоловічок, з червоним носом, настовбурченими жовтими вусами і в'язкою важких ключів, які висіли в нього на поясі.

— Го, пан дозорця! — привітав його губернатор. — Ну, проше, проше, що скажеш, як посувається робота?

Пан д зорця піднявся східцями тераси й зупинився на деякій відстані од губернатора.

— Вікна й двері, ясний пане, вже замуровано, лишився тільки невеликий отвір цеглини в дві.

— Ну? Чому ж ти не звелиш замурувати його?

— Та от не знаю, чи варто?..

— Хіба в'язень?.. — жваво підхопив губернатор.

— Якщо не згинув ще, то згине за годину, другу! — відповів дозорця. — Бардзо весь посинів, майже не дише й очей розплющити не може.

— Хай же простить йому господь усі тяжкі його гріхи! — прошепотів пріор, побожно зводячи очі до неба. — І хай звільнить швидше душу від тіла!..

— Ну, то залиш так, не замуровуй до кінця, щоб іще не спало комусь на думку вигадати байку, ніби ми задушили його...

— Ох, так, так! — підхопив пріор. — Язики людські злі, а така байка, коли дійде до хлопів, може викликати бунт...

— Ага, там іще прибув якийсь вельможний пан з командою, поспішають приєднатися до війська, — провадив далі дозорця, — питають твою милость, чи не можна відпочити в замку, поки місяць зійде?

— Впустити, впустити! Грудський замок ніколи не відмовляв у гостинності польському шляхтичеві. А як звуть пана?

— Ян Заблоцький! З ним приїхали також купці московські, просять твою милость, чи не можна і їм глянути на те бидло...

— Московські купці? — здивувався губернатор. — Звідки ж вони взялися в загоні пана?

— Їхали до Москви з Варшави, та в дорозі їх пограбували гайдамаки, уже й повісити збиралися, але, на їхнє щастя, на ватагу наскочив пан із своїм загоном, ну, хлопи навтікача, та, втікаючи, забули й москалів, — пан підібрав їх. Тепер вони хочуть добратися з ним до Радомишля, а далі, як бог дасть...

— Хе-хе! — зловтішне засміявся губернатор. — Виходить, гайдамаки добже поскубли їх... Тим ліпше, тепер і самі розкажуть у Москві, за яку віру клопочеться те нікчемне бидло...

— Ого-го, розкажуть... У старшого від страху майже відібрало мову... То дозволити їм подивитися на превелебного владику? — з глузливою усмішкою спитав дозорця. — Пан теж хотів би глянути на того ведмедя...

— А чого ж, пустіть... хай дивляться, нехай усі бачать, що ніякі хлопи з їхніми бунтівливими попами не зламають сили шляхетства польського, а всякий, хто хоч голос проти нього наважиться піднести, діждеться такої ж долі, як цей проклятий піп!..

— Amen! — зітхнувши, озвався пріор на гнівні слова губернатора.

— Тільки ні, стривай... — щось пригадав губернатор. — Ти кажеш, що й московські купці хочуть поглянути на попа?

— Вони найпаче!..

— Гм... — губернатор на мить замислився. — От що... — заговорив він жваво. — Коли піп і так здихає, то звели відмурувати двері, зніміть з нього кайдани й викиньте його з темниці, покладіть коло порога чи що; але сторожі ні в якому разі не відсилай...

На обличчях пріора й дозорці відбилося крайнє здивування.

— Сину мій, — урочисто почав пріор, — не розумію, що спонукає тебе до такого вчинку? Милосердя — заслуга перед господом, але милосердя до слуг диявола — то є гріх, тяжкий гріх і неспокутний. Наша суворість наштовхнула б цього слугу диявольського на думки про каяття і полегшила б загробні страждання його душі, а милосердя тільки спонукає попа й далі триматися своїх помилок.

— Високошановний пане пріоре, це милосердя триватиме доти, доки тут перебуватимуть московські купці. Слід пам'ятати, що цей запеклий бунтівник — це піп і підданець російської ієрархії, і коли б московські купці пустили чутку про те, що ми замордували його, то цим могли б вельми нашкодити нам при дворі російському, а, як відомо вашій мосці, Річ Посполита нині шукає допомоги проти гайдамаків і хлопів у російської імператриці...

— Sapienti sat, mi fili, — мовив пріор, схиляючи голову.

— Іди ж, пане, — сказав губернатор дозорці, — впусти вельможного шляхтича до замку й попроси завітати до нас, а його челядникам дай пристойне помешкання; коли ж виконаєш усе, що я тобі сказав, то можеш і попа їм показати.

Дозорця вклонився і, зійшовши з тераси, зник за деревами саду. А губернатор підвівся з місця і разом з пріором пішов зустрічати вельможного гостя.

Незабаром почулися звуки сурем, сторожа спустила підйомний міст і в ворота замку, оточений своїм пишним почтом, в'їхав Найда; у розкішному одязі й блискучих гусарських латах, він так змінився, що всякий, угледівши його, міг би заприсягтися, що бачить перед собою уродженого магната й польського шляхтича. Пишний почет був гідний свого пана. Тільки диякон, одягнений у незвичне для нього московське вбрання, вирізнявся серед усіх своєю велетенською постаттю й незграбними рухами. Особливо чудернацьке враження справляла його кошлата чорна борода.

Уся замкова челядь висипала у двір, з цікавістю розглядаючи новоприбулих гостей і обмінюючись ущипливими зауваженнями на адресу російського купця.

Найда скочив з коня і, спритно кинувши поводи челядникові, що підбіг до нього, поквапився назустріч господареві. Привітавши гостя, губернатор запросив його разом з почтом до замку, а через півгодини отаман з п'ятьма своїми козаками вже сидів у трапезній за розкішно сервірованим столом.

— Ясний пане, — звернувся губернатор до Найди, — що ж ми вчинимо з твоїми супутниками, з московитами? Може, і їх запросити повечеряти з нами?

При цих словах господаря Найда зробив такий рух, немовби до нього д торкнулась якась бридка гадина:

— На бога, пане, хіба ж можна тих хамів садовити за один стіл з благородними шляхтичами?! Адже вони й шматка до рота піднести на вміють! Литовський ведмідь шляхетніший за них!

— Ха-ха-ха! — зайшовся вдоволеним реготом губернатор, а за ним і гості. — Пан правду мовить, тому московському ведмедеві тільки заправити кільце в губу — і показуй на ярмарку... Закладаюся, що кожен прийняв би його за природженого ведмедя! — і, вдоволений дотепом, пан господар знову зайшовся сміхом.

— Одначе що ж з ними робити? — перепитав губернатор Найду.

— Викотити їм туди у двір барило горілки, та й годі; вони надудляться, як свині, і то для них найкращий бенкет! Як бога кохам, коли б не та вимушена згода з Москвою, я б нізащо не взяв з собою те природжене бидло!

— Правда! — згодився губернатор і звелів одному з челядників послати московитам горілки й пива і ще там чого на заїжку.