В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

Однак чо­му во­на тут са­ма? Де дi­ла­ся її ма­ти? Де дi­ли­ся вже шат­ра? Чо­му вок­руг неї не чу­ти го­мо­ну її лю­дей, не чу­ти нi го­ло­су батька, нi лай­ки i при­ка­зiв Ра­ду, нi дзво­нен­ня мi­дя­них кiт­лiв, як їх нап­рав­ля­ли, нi­чо­го. Чо­му се все так? Лиш ти­ши­на i ти­ши­на, i во­на ось тут са­ма.

Що та­ке ста­ло­ся?

Чи во­на по­ки­не­на? О гос­по­ди бо­же!

Як се мог­ло ста­ти­ся? По­ки­не­на й ма­тiр'ю?

- Мамо, ма­мо! - по­ча­ла з га­ряч­ко­вим пе­ре­ля­ком кли­ка­ти, а її во­лос­ся пiд­но­си­ло­ся ду­бом. Справ­дi во­на по­ки­не­на? - Ма­мо! - крик­ну­ла з не­ви­мов­ним пе­рест­ра­хом i по­ча­ла пла­ка­ти. Пла­чу­чи вго­лос, мов ма­ла ди­ти­на, кли­ка­ла то ма­тiр, то батька на­пе­ре­мi­ну. А не дiж­дав­ши­ся нi батька, нi ма­те­рi, змi­ни­ла­ся, рап­том мов очi в її ду­шi ство­ри­лись. - Се Ра­ду робо­та, - зап­ла­ка­ла во­на з не­опи­са­ним жа­лем. Вiн її ви­ки­нув з сво­го шат­ра i поїхав. Заб­рав всiх, батька i ма­тiр, заб­рав своїх лю­дей i, як той вi­тер, своїм зви­чаєм вно­чi втiк. Се Раду ро­бо­та. Вiн обi­цяв помс­ти­ти­ся за "зра­ду", за "бi­лу" ди­ти­ну і зро­бив, як ска­зав. - О-о-о! - за­ри­да­ла бiд­на вго­лос, за­рив­ши з роз­пу­ки пальцi в во­лос­ся, i аж за­но­си­ла­ся з пла­чу.

Нараз пе­рес­та­ла.

Блискавкою при­га­да­ла­ся їй її ди­ти­на, i во­на вмовк­ла. Пiд­няв­ши­ся на­си­лу, по­ча­ла шу­ка­ти око­ло се­бе. Ди­ти­ни не бу­ло. Був зби­ток всiх її ре­чей, най­мен­шi її дрiб­нич­ки, але ди­ти­ни не бу­ло. На­пiв­зiм­лi­ла з ост­ра­ху, по­ва­ли­ла­ся на­зад. Те­пер зро­зу­мi­ла. Бу­ло, як вга­да­ла вiд­ра­зу. Ра­ду ви­ки­нув її - i, заб­рав­ши всiх ра­зом з ди­ти­ною i ро­ди­ча­ми, вiд'їхав по­тай­ки вно­чi.

Почала кри­ча­ти, кли­ка­ти. Всiх лю­дей, яких лиш зна­ла. Кли­ка­ла по iме­нi. Ме­жи тим заєдно i батька, i ма­тiр, ба на­вiть i са­мо­го Ра­ду. Та дар­ма. Нiх­то не з'являв­ся.

Округ неї пов­то­ря­ло­ся од­не i те са­ме. Шум со­сен, ти­ши­на, са­мiт­нiсть, - а бiльше нi­що. Нiх­то i нi­що.

На її чо­лi вис­ту­па­ють ве­ли­кi крап­лi по­ту. А її го­ло­ву про­ни­за­ла, як пер­ше, од­на страш­на гад­ка. Та­то, ма­ма, Ра­ду i всi по­ки­ну­ли її за "зра­ду", за її "бi­лу" ди­ти­ну. По­ки­ну­ли. Мов оце лах­мiт­тя, що об­ту­лю­ва­ло її, ви­ки­ну­ли з-по­мiж се­бе i заб­ра­ли­ся. За­ри­да­ла страш­но вго­лос. Те­пер вже все зро­зу­мi­ла i вiд­да­ла­ся не­чу­ва­нiй роз­пу­цi. Та тут же знов сха­ме­ну­ла­ся. Але - ди­ти­на!.. Гос­по­ди, бо­же ми­ло­серд­ний, доб­рий, де ди­ти­на? Заб­ра­ли? Вкра­ли? Уби­ли? Що з її ди­ти­ною зро­би­ли? З її до­ро­гою ди­ти­ною?

Наново ви­бух­ла пла­чем.

Всею ду­шею, всiм тi­лом ри­да­ла.

Що те­пер бу­де? Де її ди­ти­на? I в сот­ний раз пе­ре­би­рає клун­ки обiч се­бе, ог­ля­дається круг се­бе, шу­кає ди­ти­ни - i не­ма її. Не мо­же її нi­де знай­ти. Не по­мо­же їй вже плач, не по­мо­же ри­дан­ня, нi­що вже не по­мо­же, Тре­ба iнак­ше шу­ка­ти.

- О, се ти, Ра­ду, зро­бив! - кли­че во­на, пiд­но­ся­чи тон­кi свої ру­ки роз­пуч­ли­во вго­ру. - Се ти! Обi­цяв уби­ти, як со­ба­ку - i убив. Але бу­ло вже i Мав­ру з ди­ти­ною уби­ти. А то… - тут во­на ври­ває рап­том i знов впа­дає в роз­пу­ку. Риє в во­лос­сi ру­ка­ми, б'ється по гру­дях, тер­мо­сить одiж на со­бi… пе­рес­тає, надс­лу­хує, i зно­ву но­ва роз­пу­ка, знов те са­ме, але - все дар­ма.

Дитини не­ма.

Округ неї лиш по­роз­ки­да­не, по­роз­ри­ва­не її лах­мiт­тя, гус­тий лiс i шум де­рев.

Ослабши з ри­дан­ня i роз­пу­ки, во­на ляг­ла i вмовк­ла. По її блi­дiм ху­дiм ли­цi з-пiд за­ту­ле­них по­вiк су­нуться га­ря­чi сльози…

От i по всьому. Як обi­цяв помс­ти­ти­ся, так i зро­бив. Ди­ти­ну вбив, її по­ки­ну­ли, i му­сить умер­ти. Си­ли вста­ти i пi­ти за ни­ми в неї не­ма, тож му­сить тут ле­жа­ти i уми­ра­ти або жда­ти, аж на­дiй­де, мо­же, хто лi­сом. Мо­же, ще з її лю­дей хто. Мо­же, їх си­ло­мiць виг­на­ли з се­ла… i во­ни лиш по­ки що зос­та­ви­ли її тут, а пiз­нi­ше прий­дуть I знов за­бе­руть.

Може… Але ди­ти­на? Ди­ти­на на­ле­жить до неї.

Вона ле­жить i слу­хає…

Округи ти­хо-ти­хе­сенько, лиш лi­со­вий ше­лест.

Десь нi­би гур­кає не­да­ле­ко млинське ко­ле­со… шу­мить якась рi­ка… але гос­подь знає, де те. Гос­подь знає, де ще лю­ди.

Вона по­чи­нає знов пла­ка­ти, знов кли­ка­ти. Про­бує вста­ти, та ба­чить, лед­ве вдер­жується на но­гах. Во­на ж ще хо­ра. Гос­по­ди бо­же, що їй ро­би­ти?

Зсувається знов на зем­лю, при­па­дає ли­цем до зем­лi i за­хо­диться з бо­же­вiльно­го пла­чу, роз­пу­ки. Нi­чо­го не чує, не знає, лиш один жаль i один бiль. Вже по­чи­нає i на тi­лi па­ли­ти з яко­гось внут­рiшнього вог­ню.

Та що вже їй по со­бi, в неї не­ма ди­ти­ни. Ди­ти­ни!

Убили!!

Їй тем­нiє в очах, в ухах дзво­нить, по­тiм стає якось так сла­бо… га­ря­че… глу­хо… ги­не.

Нараз хтось шар­пає її, пiд­но­сить.

- Не спиш вже, жiн­ко? Не спи!

Насилу роз­ту­лює очi, вдив­ляється впе­ред се­бе, опам'ято­вується. Над нею схи­ле­на ви­со­ка пос­тать якоїсь не­мо­ло­дої жiн­ки, ма­буть, якоїсь па­нi чи щось, а ко­ло неї якiсь лю­ди: жiн­ки й чо­ло­вi­ки.

Жiнка чи па­нi в чор­но за­по­ви­тiй го­ло­вi, са­ма блi­да i ху­да, ди­виться ми­ло­серд­но на неї i го­во­рить:

- Вставай i хо­ди зi мною. Бу­деш в ме­не. Ти хо­ра. Ле­жа­ла тут бiльше як до­бу. Мої лю­ди зап­ро­ва­дять те­бе по­ма­лу до моєї ха­ти.

Мавра все ще доб­ре нi­чо­го не ро­зу­мiє, але слу­хає i на­ма­гається вста­ти.

Цiкаво приг­ля­да­ли­ся при­сут­нi, особ­ли­во жiн­ки, не­щас­ли­вiй по­ки­не­нiй, що ле­жа­ла, мов пiдст­рi­ле­на ве­ли­ка пта­ха, з чу­до­ви­ми, не­ви­мов­не смут­ни­ми, як нiч чор­ни­ми очи­ма, а ко­ло неї по­роз­ки­да­не лах­мiт­тя, якась одiж i мiж ни­ми тут i там зо­ло­тi чер­во­нi. Са­ма во­на, хоч мо­ло­да i гар­на, та те­пер блi­да, з роз­бур­ка­ним дов­гим чор­ним во­лос­сям, що роз­си­па­ло­ся по пле­чах та гру­дях, май­же страш­на.

- Де мої лю­ди - ци­га­ни? - пи­тає сла­бим го­ло­сом з чу­жим ви­го­во­ром.

- Вiдай, по­ки­ну­ли те­бе, - по­яс­нює ви­со­ка мар­на жiн­ка в чор­нiй оде­жi, що хо­че нею за­опi­ку­ва­ти­ся. - Вi­дай, по­ки­ну­ли те­бе.

Мавра от­во­ряє ши­ро­ко очi, а ко­ло уст зад­ри­жа­ло пла­чем.

- Коли? - пи­тає.

- Недавно, здається. Ме­жи ни­ми зчи­ни­ла­ся бiй­ка за якусь кра­дiж, як роз­ка­зу­ва­ли, мiж тим по­ра­не­но од­но­го чо­ло­вi­ка - цим­ба­лiс­та, а вiд­так, роз­дi­лив­шись по своїх фi­рах, вiд'їха­ли вно­чi, що й нiх­то не ба­чив. Те­бе на­ди­ба­ли ще вчо­ра вве­че­рi лю­ди, що прий­шли ни­нi зран­ку до мо­го мли­на, але я не мог­ла са­ма скор­ше заб­ра­ти те­бе до се­бе, аж ось ни­нi. До то­го ти спа­ла. Страш­ним сном спа­ла ти, як мерт­ва. Що то­бi бу­ло?

- Не знаю, - вiд­ка­зує Мав­ра i ди­вується, роз­зи­ра­ючи­ся май­же блуд­ним оком по чу­жих для неї лю­дях, а да­лi, зга­дав­ши ди­ти­ну, за­ли­вається на­но­во гiр­ки­ми сльоза­ми. Пла­че i пi­дiй­має, бла­га­ючи, до них ру­ки