Голодна воля - Мирний

- А-а!- мах­нув той ру­кою, - Ку­чер. Не­дав­но ще став.

Чоловік важ­ко зітхнув.

Василь потім ба­чив, як Йоси­пен­ко прий­мав до своїх рук доб­ро панське, як ту­жи­ли, про­ща­ючись, ма­ти і доч­ка, як батько, на­че п'яний, хи­та­ючись, вивів шкіньку з дво­ру, і поїха­ли собі. Дівку взя­то в ха­ту до Йо­си­пен­ка, де во­на бу­ла, аж по­ти пан не встав. Потім він ба­чив, як її ве­ли у гор­ниці, з прос­тої дівки зро­би­ли якусь кук­лу, іграш­ку, на­ря­ди­ли її у до­ро­гий, з зо­ло­ти­ми га­лон­ка­ми са­ра­фан, гру­ди ув'яза­ли так, що во­ни на­че про­си­лись вип­рис­ну­ти з-під ту­гих по­ви­вачів. Бро­ви, і без то­го чорні, пок­ра­си­ли чимсь, а бліде лич­ко прит­ру­си­ли, на­че бо­рош­ном, білим чимсь. Дов­гу ко­су одріза­ли і зос­та­ви­ли не­ве­личкі пацьороч­ки, за­вив­ши їх у густі ко­сич­ки, - на­че хме­лем ук­ри­та го­ло­ва її блис­ку­чи­ми ку­че­ря­ми, по­ма­ще­ни­ми па­ху­чою мас­тю. На но­гах білі чу­лоч­ки, ри­пучі бо­ти­ноч­ки. Ве­ла її са­ма Йо­си­пен­чи­ха, низька, ши­ро­ка, пруд­кая, - на­че ут­ка, ко­ли­вається ко­ло не­ве­лич­ко­го утя­ти.

Василь, по­ба­чив­ши, зо зла так і швир­нув граблі з ко­нюшні, що ва­лок дістав аж до ку­хонь, а граб­ли­ще на три часті пе­ре­би­ло­ся. Увесь той день він був сум­ний, не­говіркий, за обідом ма­ло що їв і тілько страш­но поб­ли­ку­вав своїми чор­ни­ми здо­ро­ви­ми очи­ма. Уве­чері ба­чив, як дівку ве­ли у ба­ню, на­рош­но топ­ле­ну для то­го. Йо­си­пен­чи­ха не­одс­туп­но бу­ла ко­ло неї. Як Ва­си­леві хотіло­ся скрас­тись і підпа­ли­ти ту ба­ню, як увійшли во­ни в неї.

- Не на­ше і не нам! - мах­нув­ши ру­кою, зо зла про­бур­чав він собі і пішов спа­ти.

Йому не спа­ло­ся. За дов­гу осінню ніч усякі дум­ки лізли у йо­го го­ло­ву, а най­більше - во­ни вертіли­ся ко­ло дівки. Ко­ли він при­га­да її зап­ла­ка­ну, го­рем би­ту, - йо­го сер­це рветься від бо­лю на часті, ко­ли по­ба­че на­ряд­же­ну - і в звіра во­но так не зас­ту­ка, як у йо­го сту­кає. Злість, на­че іржа та в залізі, про­то­чує йо­го сер­це, ссе, п'є кров з йо­го. Лю­ди зда­ються йо­му гірше со­бак, своє жит­тя - черідкою ли­ха та го­ря. І справді, що в йо­му ве­се­ло­го, по­рад­но­го. Від са­мо­го ма­леч­ку по сей час во­но йо­го ки­да­ло, як без­помічну тріску, з бо­ку на бік, гну­ло, на­ги­на­ло. Тілько й волі заз­нав він се­ред степів, ко­ло ко­ней. І звідти йо­го взя­ли, і від то­го одірва­ли… І чо­му він не вмер ма­лим. На­що та доб­ра под­ру­га ма­тер­ня, птич­ни­ця, після смерті її взя­ла йо­го до се­бе, ви­го­ду­ва­ла, ви­рос­ти­ла? Доб­ра, во­на хотіла зро­би­ти як­най­кра­ще, а зро­би­ла най­гірше… Во­на, дов­го­те­ле­са, ху­да та чор­на, "су­ха та­ра­ня", як зва­ли її у дворі, при­вид­жу­ва­лась йо­му… Він хи­жо усміхав­ся до неї, і замість дя­ки у серці во­ру­ши­ла­ся лай­ка. "Гос­по­ди! - ду­мав він, оха­нув­шись тро­хи, - чи дов­го ще мені му­чи­тись? Чи не кра­ще відра­зу поріши­ти з со­бою?.. В ко­нюшні бан­ти­ни на­дежні, вірьовка не обірветься. На стілець став, на­ки­нув пе­тельку на шию, тур­нув стілець геть - і че­рез хви­ли­ну, зак­ру­тив­шись, все пе­ред то­бою пок­риється тем­ним за­бут­тям. Зійдуться дво­рові, од­чеп­лять; дех­то посміється, дех­то ска­же: дур­ний, а дех­то: так йо­му і тре­ба. А во­на бу­де? Во­на що ска­же? Чи не бу­дуть її зап­ла­кані очі ди­ви­тись на йо­го з до­ко­ром?.. Во­на по­ду­має - і на­що? Я всього раз йо­го ба­чи­ла і за той раз га­ря­чий йо­го пок­лик так урізав­ся в моє сер­це… Ні, се ви­гад­ки бабські!- шеп­тав він зно­ву, мов про­ки­да­ючись.- Віша­тись?! Са­мо­му віша­тись? Чо­го віша­тись? Ко­ли б ко­го дру­го­го повіси­ти… мо­же б, кра­ще бу­ло", - зітха­ючи, про­шеп­тав він.

З то­го ча­су дівка не схо­ди­ла в йо­го з дум­ки. І вдень він ба­чить її, на­че пе­ред со­бою, і вночі во­на при­вид­жується. Він дізнав­ся з роз­казів дво­ро­вих, що зо­вуть її Мот­ря і що Йо­си­пен­ко, у чо­мусь прош­пе­тив­шись, роз­шу­кав її, щоб уми­лос­ти­ви­ти ба­ри­на, бо ба­рин чо­гось на­че сер­див­ся на тих чо­тирьох дівок, що го­ду­ва­ли­ся в гор­ни­цях. По­чув теж, що Мот­ря ду­же по­до­ба­лась па­нові, та Мотрі не по­до­бав­ся пан, що во­на боліє час­то і якась чуд­на ста­ла, - то ве­се­ла раз, а вдру­ге - цілий день скиг­лить. Ті чут­ки гост­рим но­жем різа­ли Ва­си­ле­ве сер­це. Хоч би він по­ба­чив її, хоч би сло­вом пе­ре­ки­нув­ся… За­пер, як злодій ук­ра­де­не доб­ро, і на світ не ви­пус­кає. З дня на день він ро­бив­ся сумнішим, не­ба­ла­кучішим; все йо­му на за­ваді.

Одного осіннього дня па­нові за­ма­ну­ло­ся по­ка­та­ти­ся. По­дав Ва­силь ко­ней. Ситі же­ребці, як змії, сто­ять ко­ло бу­дин­ку і тілько но­га­ми зем­лю ви­би­ва­ють. Ва­силь ди­вив­ся на їх. "Адже тілько пус­ти­ти з го­ри, сам ско­чив, а їх пус­тив - кісточ­ки не зос­та­неться - роз­не­суть", - по­ду­мав він і гірко усміхнув­ся очи­ма… У ту мить щось зас­ту­котіло у шиб­ку на­горі. Він зад­рав го­ло­ву. Мот­ря в одній білій, як сніг, со­рочці сиділа на вікні й сту­ка­ла до йо­го. Лич­ко її бу­ло ве­се­ле, очі гра­ли. Во­на час­то кру­ти­ла го­ло­вою і не пе­рес­та­ва­ла сту­котіти. З-за неї вид­но бу­ло дру­гих дівчат, котрі ха­па­ли її за ру­ки, за стан, тяг­ли; во­на, од­пи­ха­ючись, своє ро­би­ла, сту­котіла. "Що то во­ни, гра­ються-б'ються?" - по­ду­мав він і ще дуж­че зад­рав го­ло­ву. Са­ме - пан вий­шов, і коні рво­ну­ли до рун­ду­ка. Так Ва­силь і поїхав, не довідав­шись, на­що і до ко­го то сту­котіла Мот­ря. Він тілько мельком за­ба­чив, по­вер­та­ючи кру­то фа­етон, що чи­ясь ду­жа ру­ка вхо­пи­ла Мот­рю за по­пе­рек і стяг­ла з вікна. Після то­го йо­му ста­ло лег­ше. Хоч ба­чив її. Той день був для йо­го кра­ще свя­та уся­ко­го.

Удруге… Хоч бу­ла і осінь, а день виб­рав­ся теп­лий, по­го­жий. Сон­це, про­ща­ючись з зем­лею на дов­гу зим­ню по­ру, так вигріва­ло та висвічу­ва­ло. Повітря ані по­во­рух­неться, тілько дов­ге па­ву­тин­ня ти­хо пла­ває по йо­му. Ва­силь від су­му пішов після обіду в са­док і, заб­рав­шись у гу­ща­ви­ну мо­ло­до­го по­рос­ту, ліг на сонці. Кру­гом так ти­хо. Між жов­тим лис­том хіба де навіжений го­ро­бець цвірінькне та, за­ба­чив­ши йо­го, здійметься і по­ле­тить геть, а то ніщо не на­ру­шає ти­хої тиші, в котрій, здається, мліє зем­ля. Не­бо тем­но-­синім неп­рог­ляд­ним шат­ром роз­ки­ну­ло­ся над ним чис­те. Чим більше вдив­ля­ти­ся в йо­го, тим все далі та далі роз­хо­диться - роз­ши­ряється, чорніючи на са­мо­му дні, тоді як по вер­ху зо­ло­те со­няч­не проміння стри­бає не­ве­лич­ки­ми ска­лоч­ка­ми. Ва­силь за­ди­вив­ся у йо­го. І так за­ди­вив­ся, що за­був і про не­давній сум свій, про все на світі. Не мож­на ска­за­ти, щоб він і ду­мав про що, або спав у той час. Він сам не пам'ятає, ко­ли і як та чу­до­ва кра­са оча­ру­ва­ла йо­го своєю безмірною гли­би­ною, безкраєю ши­ри­ною,