Останні орли - Старицький Михайло

— Чому ж ти не відкрився мені?..

— Тому, що батько твій, вгадавши, мабуть, моє почуття, сказав, що ніколи не віддасть своєї дочки за гультяя-запорожця і що взагалі просить цих добродіїв обминати його двір. Ой Дарино, коли б не ті слова, то, може, на козацькій голові ніколи б не було чернечого клобука...

— Любий мій! — і Дарина сбвилд руками шию козака — О, якби ж я тоді знала!

— Що ж би ти моглда вдіяти, голубо?

— Ніяка батьківська воля не зв'язала б мене: Пішла б за тобою на край світу... Бо ж і я тебе покохала відразу й навіки!

— Орлице моя! — Найда пристрастно обняв дівчину.

Поблизу почулось шарудіння.

Козак швидко випустив панночку з могутніх обіймів і шанобливо відсторонився. Дарина оглянулась — не було нікого; у темряві бовванів лише силует коня.

— Але якщо ти кохаєш мене так, якщо для тебе немає нікого на світі дорожчого, ніж я, то не відштовхуй мене од себе! — через якусь мить благальне заговорила дівчина. — Якщо ти боїшся злих язиків, я навіть не розмовлятиму з тобою, не підходитиму до тебе — мені тільки б бути тут поблизу, хоч бачити тебе, хоч чути!..

— Ох, Дарино, — з жалем перебив її Найда, — ти не знаєш людей!.. Якби нас з тобою розділяла височенна гора — злі язики згладили б її в долину, коли б ріка пролягла між нами — вони перекинули б через неї міст...

— Та люди ж не звірі, врешті! — мовила панна і в голосі її забриніли сльози. — Вони побачать, повірять... Адже я не зупинятиму тебе, не умовлятиму уникати небезпеки... Ні, ні, йди. лети вперед, у саме пекло, тільки я полечу з тобою поруч. Чуєш? Разом життя — разом і смерть!

Дарина стиснула руку Найди і, близько-близько прихилившись до його обличчя обпекла коханого жагучим поглядом своїх великих, потемнілих од хвилювання очей.

— З тобою життя, з тобою і смерть!.. Ех, і доля ж щаслива! — прошепотів, мов у нестямі, козак, обхопивши руками голову.

Запала мовчанка, сповнена поривів бурхливої пристрасті.

Кругом панувала глибока ніч. Вогкий туман повільно виповзав з байраків і вже коливався вдалині край лісу... Стомлені тривожним переїздом, гайдамаки голосно хропли, розлігшись на траві, кашовари мовчки метушилися коло вогнищ, готуючи вечерю... Навколо було тихо, тільки десь далеко кричав пугач — то перекликалася сторожа,

Першим опам'ятався Найда.

— Ні, ні... — прошепотів він схвильовано, — не тумань мені голови, кохана, не спокушай мого серця! Ні на що не зважив би я, коли б був простим козаком, а не отаманом. Подумай сама своєю світлою голівкою — адже всі ці чвари похитнуть, а може, й зовсім зруйнують ту владу, котру я маю нині над військом. Усі мене вважають за вождя, мало не за божого посланця, який лише тимчасово, до визволення вітчизни, змінив чорну рясу на меч. Невже ж ти, козачко моя, захочеш, щоб заради нашого щастя я втратив віру людей, їхню повагу до мене і щоб загинула наша свята справа?

Обличчя Дарини смертельно зблідло, але вона випросталась і скрикнула:

— Ні, не хочу я того... твоя правда!.. Тільки... тільки... я помру, я зів'яну в розлуці з тобою! — додала вона ослаблим голосом, ледве чутно.

— Ні! Ти не помреш, ти моя сильна, моя горда козачка, ти зумієш знести розлуку й дочекатися тієї хвилини, коли я віддам тобі все моє життя!

Дарина мовчала, тільки її зблідле обличчя виказувало, яку душевну муку вона переживала.

— Та й час той пролетить швидко, непомітно, я передаватиму вісті про себе... — Переконував Найда дівчину, голублячи її руки. — Не сумуй же, моє серце. Розкажи мені краще, як ти опинилася в Лебединському монастирі, як ти вирвалася звідти?

— Коли ти прислав на хутір гінця з чотками, я зрозуміла, що ждеш мене!..

— Що я жду тебе сюди, у це пекло? — здивовано перепитав отаман. — Я тільки просив тебе чимось допомогти монастиреві, а чотки послав, щоб на всякий випадок — адже під час війни все буває — вони охороняли тебе... Але щоб сюди!.. Хай бог боронить...

— А я зрозуміла, що ти ждеш мене тут, — палко відказала Дарина, — бо мій лицар не міг би кохати полохливої голубки, котра ховається в батьківському гнізді, тоді як орел з відкритими грудьми летить назустріч ворогам!

Найда ніжно пригорнув кохану, а вона почала йому розповідати про всі страхіття, що пережила в Лебединському монастирі.

Спочатку дівчина говорила якось неохоче, здавалось, вона думала про щось інше, та з кожним словом її дедалі більше хвилювали воскреслі в пам'яті події. Кілька разів Дарина мимоволі здригалася, пригадуючи пережитий жах.

Отаман мовчки слухав розповідь панни, стискаючи її руку, і тільки очі його, що похмуро блищали, свідчили про гнів, який кипів у козацькій душі; коли ж Дарина розповіла про те, як вона вбила ненависного ляха, — в очах Найди спалахнуло захоплення.

— Королево моя! Орлице моя! — прошепотів він жагуче. — Корона мусить прикрашати твою голову, і, присягаюся цим небом, коли на те буде божа воля — ти матимеш її!

Дарина щасливо усміхнулася, милуючись прекрасним обличчям коханого, яке сяяло натхненням, та нараз спохмурніла:

— Так, ти маєш рацію! — промовила вона уривчастим голосом. — Мені не можна тут залишатися... Та коли вже так судилося, вези мене куди хочеш, тільки не в Київ, не до батька...

— Чому не до батька?

— Там на мене чекає ще гірша небезпека! Батько хоче мене силоміць віддати за російського полковника... відвезуть у Москву!

— Тебе... силоміць? — обличчя Найди потемніло. — О ні, в такому разі я не відпущу тебе! Я тепер не віддам тебе нікому! Але ж куди, куди?..

— У Мотронинський монастир: там я все-таки буду в центрі боротьби й не сидітиму склавши руки, а доглядатиму поранених, недужих, немічних, там уже ніхто нічого не подумає — і все ж я буду ближче до тебе!

— Чудово! Тобі там ніщо не загрожуватиме, монастир добре укріплений, залишено військо... я присилатиму туди вісті, а коли дозволить час — сам прилітатиму до коханої. Отець Мельхіседек дуже любить тебе і вся братія теж!

Захоплені своєю розмовою, Дарина й Найда не помітили, як підійшов Петро.

— Батьку отамане! — промовив той голосно. — Піймали двох лядських шпигунів, що накажеш робити з ними?

Найда швидко обернувся до Петра, обличчя його відразу стало суворим:

— Вчинили їм допит?

— Хотіли були, та вони просять, благають, щоб привели їх до отамана. Навіть плачуть. Дивне щось... а втім, розмовляють по-нашому.

— Ведіть! — коротко звелів отаман.

За кілька хвилин до того місця, де сиділи Найда й Дарина, підійшли диякон і Неживий, а за ними, оточені козаками, серед котрих був і Петро, якісь два невідомі в мундирах польських жовнірів.

Побачивши Найду, спіймані жовніри впали йому до ніг.

— На бога, пане отамане, зглянься! — зарепетували вони, простягаючи до Найди руки.

— А, свої, запроданці лядські! — з презирством кинув отаман. — Якому патові продали душу?

— Служимо в коменданта Грудського замку.

— Куди прямували?

— У Київ, з паперами від коменданта..

— Певно, просити російських військ для втихомирення гайдамаків? Ах ви, негідники, запроданці підлі! — гнівно вигукнув отаман. — Як тільки земля вас держить на лоні своєму?

— Спалити їхні папери й самих на шибеницю! — порадив Неживий.

— Смерть їм! — гукнули козаки.

— На бога! — закричав старший із жовнірів, кидаючись до Найди. — Хоч вислухай... одну хвилину... Якщо ти присудив нам смерть, то, ради Христа, хоч перешли в Переяслав цидулку! Я заприсягся спасінням своєї душі доставити її туди і, коли не виконаю присяги, господи, що буде зі мною?

У голосі полоненого було стільки щирого розпачу, що Найда мимохіть зацікавився його словами.

— Од кого ж ти віз цидулу в Переяслав? — уже м'якше спитав він.

— Од колишнього ігумена Мотронинського монастиря, отця Мельхіседека.

— Од превелебного владики? — скрикнули всі, вражені цими словами.

— Де ж він? Чому тобі доручив везти цидулку? — У голові Найди нараз

ворухнулася підозра. — Ану стривай, давай лишень її сюди! — звелів він жваво. Жовнір слухняно скинув з голови шапку і, розпоровши підбивку, витяг звідти складений учетверо клаптик паперу й передав його Найді.

Один з козаків кинувся до вогнища, що горіло поблизу, й приніс головешку.

Отаман розгорнув цидулку. Усі завмерли в напруженому чеканні.

На сірому клаптику паперу якоюсь сірою рідиною було написано, а скорше надряпано, кілька слів; незважаючи на перекошені, ледве видні літери, Найда відразу ж упізнав руку Мельхіседека.

— "Владико святий! — прочитав він уголос. — Тяжко страждаю; смертельно хворий, у кайданах жорстоких... віддаю богові дух свій!.." Крик жаху, обурення й розпачу прокотився у натовпі.

— Владика у кайданах! Святий боже, як же це сталося? — вигукнули разом Найда і Дарина, а за ними й решта.

— О господи праведний, як сталося, — те я сам бачив... Вони, слуги проклятого Мокрицького й митрополита уніатського, привезли його до нас такого, що не можна було дивитися без сліз! На простому возі, на соломі, без шапки, босоніж; дві куці ксьондзівські одежини покривали його тіло, а на ногах і на руках залізні кайдани, такі тісні й важкі, що руки й ноги сердешного владики посиніли, розпухли і вкрилися ранами, груди його теж були всі в ранах, від отрути повипадали зуби.

— Від отрути?! — вжахнулися Найда , й Дарина. — Хто ж йому дав її? Де схопили його? Розповідай!

— Отр ту ляхи давали — і не раз, та господь усе ще беріг владику, а тепер уже не знаю, що буде з ним!

— Та де ж він, хто схопив його? — перепитав отаман.

— Тепер він у Грудках; схопили його ляхи й челядь Мокрицького та митрополита уніатського. Схопили на дніпровській переправі, пограбували до останньої нитки, .одягли в ксьондзівську одежу, закували в кайдани й повезли в Корсунь.

Там над ним глумилися всіляко, били його і канчуками, і барбарами, змушуючи пристати на унію, не давали їсти й пити, двічі підносили отруту, та господь врятував владику... Тоді вони перевезли його в Радомишль, а звідти до нас, у Грудки, й задумали тут замучити нещасного на смерть... Перестали давати йому їсти й пити... Був у владики слуга вірний, кудись поділи його, тоді я почав крадькома носити владиці їсти й пити, та оце мене послали в Київ, і він зостався тепер сам... А губернатор та інші ляхи, з нетерпінням чекаючи його смерті, вирішили якнайшвидше згубити владику й звеліли замурувати і двері, і вікна темниці, щоб він задихнувся в ній.