т. 5 - Оповідання - Винниченко В. К.

Я почав уже серйозно помічати це за ним. Чи не завелась у нього десь перепеличка? Недурно в його пішли все такі розмови зі мною.

________

І справді! Раз над вечір Яким задиханий, спітнілий, насичений сонцем, сміхом, рухом викотивсь до мене в «ательє». Ударившись головою об свою улюблену бантину, він здивовано подививсь на неї, обчистив свій «котьолок» і якось вертляво підбіг до мене. Я лежав у гамаку.

Яким узяв під козирьок, дзвінко клацнув закаблуками й скрипученьким високим голоском закричав:

- Клянусь дідуньом Ма’сом і бабунею Вене’ою, що ти за’аз підеш зо мною!

Я підвівся й з інтересом глянув на нього. Переді мною стояв панок з задертою головою і гордовитим глупуватим лицем.

- А як не піду? - спитав я з усмішкою.

- То буде об’аза моїй честі. Моя шпага буде обо’оняти її.

І повів рукою на лівий бік, де мусіла висіти його шпага.

Яким, «приставляючи», сам ніколи не сміється, хіба що захоплений чимсь иншим. Тепер він засміявся і, схопивши мене за руку, потягнув з гамака.

- Вставай мені зараз. Їдемо на човна. Раз-два! Оп-ля! Ну!?

- Куди на човна? Хто?

- На човна на Хрещатик. Там будемо кататись по тротуару. Куди ж більше. А хто, питаєш? Собаки, коти, мольберт, гамак, хто ж їздить на човнах? І ти з ними. Хочеш?

- Ідіот! Та хто їде?

- Їдуть люди. Розумієш?

- Які?

- На щастя не такі, як ти. Їдуть дві панни, одна дама, три кавалери, ти і я. Задоволений?

Я як раз думав про одну панну. Е, якби вона їхала з нами, я б ні про що більше не питав.

- Що ж то за панни? - спитав я без тої бадьорости, з якою він оповідав про них.

Яким коротко й нетерпляче сказав. То були дві курсистки. Кавалери - два офіцери і один педагог. Дама - жінка педагога. Він,- Яким, через тиждень буде адвокатом, а я - «поет» і росомаха. От і вся компанія.

- Ну? Ваша милость потребує ще інформацій?

З мене було досить і я почав одягатись. Яким хапливо помагав мені і трохи не задушив краваткою, яку прислужливо запропонував зав’язати.

Ми пішли по тій вулиці, де стояв жовтенький будинок. Я був цьому радий, а чей вона сьогодня стоятиме на балконі.

Ні, її не було.

Але Яким раптом ввійшов в парадні двері цього будиночка і, як ні в чім, почав підійматися по сходах. От так історія! Ще чого доброго до них веде. А єй! Та в них же, дійсно, і офіцер, і педагог, «учитель гімназії». Я аж став на сходах.

- Чекай, Якиме!

Яким обернувся й здивовано глянув на мене згори вниз.

- А що таке?

Але я вже опам’ятався. Дурниці,- та чого неодмінно вона?

- Нічого, у мене закололо в боці.

- Тьфу! - розсердився Яким і ще швидше побіг далі.

Коли ми піднялись на саму гору і Яким придушив ґудзик електричного дзвінка, я вже був певний, що ми йшли до «неї». Хоч на мідній табличці було написано «Сидор Иванович Довбня», я все-таки був певний, що це і її прізвище.

________

Так, це була вона. В цьому, розуміється, не було нічого страшного. Але коли ми увійшли, коли мене почали знайомити зо всіма, коли я червоний, як біфштекс, нарешті одійшов убік і глянув на неї,- я побачив страшне. Очі її весь час дивились за... Якимом. Вона весь час бризкала сміхом і не одступала од його; вона ждала, ловила його слова і сміялась так, що мені в середині все помертвіло. Я нічого не розумів. Власне, я одразу з одного погляду все зрозумів, але все-таки, не розумів нічого. Це трапляється.

Мені щось говорив невеличкий, коротко стрижений офіцерчик з білими бровами і гостреньким носиком. Я напружено посміхався до нього, але нічого не чув до тої пори, поки він не крикнув:

- Клянусь бабуньою Вене’ою і дідуньом Ма’сом, цей художник закоханий! Він нічого не чує. Мої вам ґ’атуляції!

І він шаркнув переді мною ніжкою. Тоді я трохи схаменувся. Панночка, яка стояла поруч з офіцериком, почервоніла, наче цей унук Марса угадав, у кого я був закоханий. (Бідна дівчина, я возненавидів її за те, що вона так само, як і я, була рум’яна, соромлива і ні з того ні з сього червоніла до самих вух.)

І я, і панна почервоніли, кожний, певно, з своїх окремих, власних причин, але і офіцерик та й всі инші з’єднали ці причини в одну й почалися жарти.

А Ліна (так називалася «вона») часом позирала на мене й ледве помітно посміхалася «балконною» посмішкою. Чи сховала вона, принаймні, від Якима мої прохідки під балконом.

Не знаю. Ні по Ліні, ні по Якимові нічого помітно не було. А не було тому, що вони сами нікого й нічого не помічали. Здавалось, вони співали якийсь дует, зрозумілий тільки їм двом, та й то в хаті, де крім їх немає більш нікого.

Мені хотілось тихесенько пробратись до дверей, сковзнуть у них і зникнуть. Але таке бажання було, розуміється, утопією.

Знаючи це, я силкувався не дивитись на «них» і зосередить всю свою увагу на инших присутніх. Але, по щирості, це було важко. Вони мене через щось дратували. Другий офіцер нагадував мені голови на вивісках парикмахерів, а галантний був, як сам парикмахер. Дівчина мовчки червоніла і на верхній губі її виступив піт. Це було вже занадто.

Тоді я перевів очі на педагога. Цей не червонів, але від його віяло такою гнітучою, учительською серйозністю, що мені хотілось вирвати з корінням пальму і бити нею його по голові. Він зовсім не посміхався. Кругле, матово-жовте лице його з невеличкими очима мало такий вираз, ніби він весь час ставив нам одмітки. Думки свої він викладав серйозно, докладно і ясно, через що було таке вражіння, ніби перед тобою що-хвилини ставляють гладеньку, без найменшої плями стіну. Уявляю, яка тоскна,