Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав

Кажіть, бабо, не мовчіть".

Такий з тебе ухисток — од куті до різдва; вже сонце на заході, — Богинька прокралася полем: Мартунько, вчиніть-но; Більмовичка свого чоловіка питає, ти там був? — а я нічого лихого не робив; якісь мов-то партизани побили німців, де та дорога до станції лісом; питають, приїхавши, це ваші вбили? — Більмович, так наче рятуючи село, забожився: це не на нашій дільниці, десь далі. А що ж далі — як їм цей хутір на перепоні, — колись то вони хутором були одділені від села ліском молодим; агрономи ще такі були, що дбали; а це вже закортіло більш поля мати, та якогось рівчака гнилого пустили, — приєднали, бачся, хутірця до села: то звірина мала встид не дертися в вікна, а це людини живої бійся. Та й до кого ж з тим виправдом — мертві уже не почують, а живому воно нащо, —

17(4) лютого дощ

0 пів на п'яту сніг 18(5) лютого сніг до четвертої години йшов потім сонце тепло

19(6) лютого іде сніг померла Марфа Рудяшкова Хрипко пів на сьому вечора 21(8) лютого ясний день

23(10) лютого

з проясненням день

24(11) лютого ясно

25(12) лютого вітер

сніг пролітав

з проясненням у Каті

нашої отелилась

корова

1(16) березня ясний теплий день рік дідові Лисаку

2(17) березня вітер мороз холодно похмуро

3(18) березня ясно

1 сніг розтає а вночі і вранці дощ був 4(19) березня грім

0 п'ятій ранку ясний день і париться земля розтає сніг тепло 5(20) березня сонце

1 сніг розтає 14(1) березня

з проясненням і хмарно сонце зранку було

17(4) березня похмуро і вогко 19(6) березня розцвілась цибулька 21(8) березня два тижні посту минуло 24(11) березня Зіни день народження Зіни Катерининої 27(14) березня червона курка першою знесла

от ці тільки вішні, що світ їм забагато, а півсвіту замало, вже не знати, за яку правду життя скласти; ти туто дуже мудрий, то розкажи-но чого веселішого, — як це Лагута, оно який, а вгавив; як сто грамів не налив, то будеш ти мати, в що заливать, — ніч йому матінка рідна, глядь, під хатою на ослоні кадка така замашна, а що ж, возьмьом; а як він цю яму не оминув — за це розкажи; і сам не вилізе, і кадки шкода; під ранок Більмович присідає над ямою, кварту подає, — то ти не міг, келеп, на діжку стати? — а чим би я потім її дістав? — а тим, чим дітей наробив та на люди лишив; буде ж і тобі яма, пожди-но ти. Ото тепер має Більмович яму, та не яку, а дармову — шиферинами затуляла, ні тобі дощ, ані сніг, аби який впав; не раз пройде повз хату — йде перевідати Більмовичеву могилу, — не раз гукне: оно дубок коло колхозу, якраз по тобі виріс; та й той зарегоче: і діти твої повиростали. Дожилися, що дві ями їдна кіля другої копають; хоч мати більше місця — плати за обидві; дерева на домовину не стало — людей в салафани загортують і так опускають на дно; та й людям немов-то не в подив; мерці обсмаляні, вчаділі, без гочей, без рук; такий-то вік настав, що з жалю чи страху живе очі одводить від мертвого; мати мертвій дитині не зголубить чоло і чубчика — народжуються невидкі і одходять невидні; сліпці живі мацають тинами, стінами, обзиваються на мигах — а де ж то ми. Страх і казати — бидло якесь повелося, не в тім, що люди перевелися, але таке ними крутить; і що ж, усе довкола того ж — земля, межі, кудою проїхати, чия курка куди ступнула; візьме в тебе тридцять гарбузів, а одною курячою тушкою відплатить, ще й походжає хитренько — таки ж хазяїн! Посадиш десь деревце, — видеруть з землі люто, бо, бач, тут йому проїжджати треба, ще й дочку малу підошлють, щоб випитала. Але ж ні, є люди, оті баби згорьовані на лавочках побіля ворітець; і спинить тебе, аби побалакати, і ліжко старе, іржаве оддадуть з-під хлівчика, щоб було на чому спати зайшлій людині; або й ці дядьки поспивані, що за півлітру й чорта зроблять, не те що. Ну от і ці ще, котрі на тракторах, машинах в колгоспі — ці крадуть, і не тако щоб колодку чи в мішечок, — причепами в двір завозять; а бідній бабі так: не маєш могорича, а з цим карбованцем і не підступайся; одна оно плакала з розпачу, бо города довго не зорювали. Усе воно, як і було на Україні, але що з людьми поробили — якась лиховина інша в'їлася, доконала кров'ю, умислом, попсувала вроду, — душа скулилася, гребе під себе — така подоба божеська і машину державну вгробить, і коней поганятиме з лютістю; машина з конякою найзанапащеніші в світі;

от свійське усе — те перебирає хутко од хазяїв; уже й не скажеш корівка, як не скажеш людина, — сліпцям їдна дорога — кладовищем; куцою йти, — кладовищем; де бачив, — кіля кладовища; кудою їхало, — попри кладовище; типіро приїхав, спитають, — та перш на кладовище зайшов; такого світ не бачив, це тільки в нас: мерці з живими перемішалися, й скажи ти, хто де; не люди втомилися од життя, а воно од людей. То ти мусиш бути дитиною, щоб ці похорони в тобі сміхи збуджали, та й мусиш у старощах таких пробувати, щоб сухими очима зовстріч мерців таку саму гадку снувати, — одмикай які хоч засувки, а все свято та й свято: мене сей світ породив, але я йому неналежна, бо він вандрує де хоче, а я їдними стежками ходжу. Ти шилом куди не штрикни, то все у світ попадеш, — то хоч бути таким мудрим, як той штрикнутий світ; щоб ніде не бути і вскрізь пробувати, нічого не знати і на все тяму мати? А є такі мудрі, а їх багацько, то ставай і ти кіля їх. Як ти мені того Сковороду переповідаєш — то де ж він був, у світі чи де? А хіба був іще такий світ, що хотів упіймати, а чи йому в голові на такі лови ставати, як це в душі ширше, як того всенького світу, — де це таке ще було, ти-но мов; як той світ і той люд не діждуться чиєїсь смерті, щоб їм легше далі було свою думку снувати; хоч померти і дати їм волю на все їхнє царство, світове й люцьке?

"Я татові руку хтів цілувати, а вони не дали, — якби ж то хоч реготнули, їй-бо мені легш було; я мамі руки перший раз цілував у труні, та й то люди штовхали й суворо понадо мною звишалися; та й це що — я зо страху мамині руки й чоло і нозі малим цілував, але тато страхом мене не лякають, вони іншу думку сховали, вони й за мамою

28(15) березня три тижні посту пройшло 29(16) березня дощ 30(17) березня теплого Олекси 1(19) квітня сніг пролітав приморозок 7(25) квітня Благовіщення ясний день і теплий 10(28) квітня сніг вкрив землю і дощ вітер

11(29) квітня зранку сніг йшов а після обіду почав розтавати вітер

13(31) квітня хмарно вітер холодно 23(10) квітня дощ і град під вечір Яшка Скиба помер проти п'ятниці вночі 24(11) квітня сонце і вітер

25(12) квітня зранку сонце в обід ясно тепло а після обіду хмарно дощ хоронили Яшку Скибу Пасха 26(13) квітня зранку ясно до дванадцятої а потім дощ 27(14) квітня хмарно 29(16) квітня ясно тепло

1(18) травня зранку сонце а в дві години дощ

2(19) травня

у Миколи корова

отелилася

3(20) травня ясно

і холодно

8(25) травня дощ

зозуля перший раз

кувала

9(26) травня

хмарно дощ

10(27) травня зранку

ясно а після другої

дощ

не схотіли податися, а ревіли потому з рік, — мама сором за тата ще молодицею одбула в смерті, а тато не поступалися ані владі, ні людям. Я так мушу татову гадку розгадувати — мені ще півсвіту оббігти та й буду знати. Голоду ще зазнати, на войнах усеньких побути, землею пробратися аж по той бік, — бо ми з татом не помирані по всей вік; сестра моя татовим духом пішла та й змерхла собі внутрі, а я то знаю: вона тата догледить і в зненависті, а тато до мене балакають і світ з його очей гнобить мене до землі; служив же хто людям — од людей попусту всеїднак не буде; держава тебе возвишує, а якими стежками за тою державою поспівати, — я собі намислив за всіх і за все одбути — яку там службу, яку роботу, чий гріх, чиє щастя вщерть, — га-га, по Марусин поясок! Це ви, бабо, тако собі не думайте, що там щось аж дуже вже так, що де шо не візьми, та й уже вам є, — бо перш треба знак мати, а впослі думайте та міркуйте, як вам там уже що підказує; бо і дитина поратована, що вам тепер обідання притербічує зо світу, і Петро Сліпий зі Степка, татів побратим по горю й возвишенню посеред усьогенного народу, — то хоч до купи тули їх, а хоч нарізно призбіруй, а все воно що виходить, а виходить, що смерть ми несемо в собі од чого хочеш, од яблуньки зрізаної, бо державі тра мать і яблуньку, і людину, а людина вхитряється і без яблуньки; вам тої чужої дитини не тра, і обідання те нахалєру воно вам, — страх одного штовхає до другого, але то ще не смерть, бо де ви бачили, щоб страх до смерті призводив, — то колись, як ми з хлопцями заклалися, хто піде на кладовисько і цьваха приб'є на хресті, щоб це наче знати, хто був уночі й не злякався, то до Махтея приїжджав такий наче зять, у шинелі, і він, герой, вам скажу, викликався, що він піде, і прибив полу шинелі до хреста й подумав, що його мрець ухватив і не пускає, та й там, при хресті, і помер зо страху, — як тато просили Петра Сліпого не покидати села, нашо тобі той Пітер, всеїдно обдурять, а він не послухав, і ходив тамечки по дворах, колодязях таких, і грав на бандурі, і йому тульку кидали з вікон — то це він так ратувався од голоду і сімню свою ратував; а послям татові каже, як ця війна, ти, Більмовичу, долі не одбіжиш, але чую, що правди нам не зіськати, — і так він пішов туди, де його ще не було, — грай, бандурко, грай, та воїнів проти ворога підіймай; а тато змовчали оттим разом, бо як на Пітер його одмовляли іти, то сим разом не відмовляли, — тато лиш раз, подивившись у вікно свеї кухоньки та лапнувши за поли куфайку, якраз ця святешна на них була, низом на два ґудзі не защібнута, вимовив двоє слів, чи то "одурений

бандуриста", чи то "ошуканий келеп дурний": я хтів правду відобновити, для сім'ї Петра Сліпого, татового побратима, приста-ратися, а там ні та й ні, — бо він, сліпий, щось прозрів на фронтах, те, що й зрячі не бачили, і встромив собі ножаку у груди; та й ні од кого не допитаєшся, хто ворог, а хто оборонець, — я крав пайки і носив його жінці і дітям, а казав, що то люцьке, я виписував із комори, за того п'янички голови, яку пашнїо, яку гречку та п'яничкою їздовим передавав, а тато сміялися, аж бухикали, та тилом долоні об коліно били, бо пальці судомило на правій руці, — гехнуть об коліно, і пальці розкліщить хоч на часину, — г-от, ці мухи, г-от не давали сказати; ти, — гепць, — ще й Партизанові одтарабань, — гепць, — вони вбидвоє старалися, тільки що (тато цього не кажуть) їден у зневірі тяму собі добрав, а цей як-то спричинився, та й йому легш; та я татові хитрощі зна-а-аю, уся Партизанова сімня по списках у нас проходила, — ви мені осьо скажете, хто ж заробив у держави; але я знаю, що ви не скажете, я сибі так подумав, що це якби ви сказали, то я б щось там на одвіт промовив, але ви й цим разом змовчите, і я буцім тако сам у собі чую од вас питання, так мені хочеться, щоб хтось щось питав, та й уже на тобі відповідь, хоч і не питавши, — в мені такі люцькі питання багато сидять, а я раз та й одказав, раз та й; але що їх зводило у татовому садочку — ніхто не спитає: той Партизан цілі віки на хвіртці вистоював, аж заким вкрадеться попід вікном на стежечку щебенясту — й ніхто ж то його так наче й не бачить, і тато не огук-нуть, а послухняно так увіходять у загорожку й за столик під яблуню всідаються, — то тра вже бачити, скільки ще тих віків вікецьких змине, аж як Партизан добудеться й собі до

12(29) травня ясно 13(30) травня квочку посадила 15(2) травня дощ 16(3) травня брикет привезли 17(4) травня дощ 18(5) травня сонячно 20(7) травня ясний 29(16) травня Микола В.К.