Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав

То хай би Богинька лишила собі цього мішечка, вона ще має такі на хазяйстві. Рука, звикла до дерева, налапувала продовження хати, переповзаючи без болю сучечки і закручені дротики на верхній латі, відшукувала більшої тривкості, ніж дарувала ця, без кори, деревина, і, цупко вхопившись за першу штахету, позбулася хоч трохи сумнівів, які хотіли відвоювати в її душі тепленьке десь кубельце, одколи вона пустилася порога; штахета з нефарбованого дерева, яке купками здовбу-валося, стала руці дужчою підпорою, дарувала певнішу віру в свої давні звички. Та й тобі продовження хати — тріщав цей пліт перед ранком, але в його похилених старих ребрах ще жила хазяйська твердість і сподівання в свою потрібність. Такі тини не переставляють — ще підопреш з боку смородинових кущів, та й буде тобі не на один рік. Друга рука повелася до низу дальшої штахети, спрямувала її витрухлявілою діркою на цвях, що стримів у латі, — пригуцнула ногою. Цвях виліз по цей бік штахети, продерши голівкою ще більшу дірку, але вже не був таким сиротою, як допіру. І ліктем тепер зіперлася на щось темне й м'яке, не маючи змоги згадати одразу, що з свого добра не внесла до хати звечора; вивернула кишенею до себе одну полу і надлубала в кишені торішню квасолину. Згорнула знов свого піджачика, не знімаючи з штахетини, дотор-

9(27) лютого в Бориса весілля було сніг йшов 10(28) лютого набрала... чотири метри за 4 метри 3-32 ясно

12(30) лютого ясно сонце і розтавало 13(31) лютого після третьої години ясно 14(1) лютого ясно 15(2) лютого Стрітення ясно але мороз міцний не розтавало

16(3) лютого їздила до Т. сніг пролітав і тепло було 17(4) лютого до одинадцятої було похмуро а після 11 сонце вияснилось 19(6) лютого дощ вночі йшов проти дев'ятнадцятого вдень туман розтавало і бігла вода 20(7) лютого похмуро і сніг летів хурделиця і вітер дужий Толі відправила листа 21(8) лютого вітер дужий

22(9) лютого ясно і мороз

26(13) лютого баба Коваленчиха померла Веселовська 27(14) лютого похмуро і сніжок пролітав 28(15) лютого хмарно 29(16) лютого похмуро сніжок пролітав 3(19) березня похмурий сніг Лисенка хоронили

ками й поправляннями вибачаючись за свою забудькуватість. Не забрало, ти бач, й аж трохи насмілилася озирнутися на хату, сердито й винувато, бо скільки їй шкрьомбати цим двориськом, долаючи принизливий шлях поступок і пробачень чужої невгамовності; зір вже одвертіше захопив півхати, а не тільки той ріг, що стримів проти перехрестя крайніх хатів села з великим шляхом, і погляд уже, а не позирк повідав цій півхаті трохи непередбачену новину, яка зрушувала аж на сміх, — мовляв, радій, бабо, що от не вкрало. Згорнутий у калачик піджачок завис між нею і Богинькою, ця рідна тканина ще тулилася до її руки, але і їй була радість перебувати у цьому урочистому русі до нової хазяйки; послужи й людям, як мені служив, — таке мовчазне обдаровування чужого світу потребувало якихось зо дві слові, але з наступним кроком вздовж тину до воріт і ця потреба згубилася, навіть подумані оці слова — нате оддайте Петрові — вона не допустила до погляду1 й виразу вуст, щоб вони не те що не постали у зорі її чи відбилися на вустах, але й не сколихнули її зсередини. "Була б Петра прислала, хай би поміг що зробити", — не було віри, що зможе цю ношу відтербічити, і не думала ні руки простягнути, ні порух зробити, щоб виказати й свою прихильність до цеї хутірської баби, хоч більше то до цього таємничого закутка, бо вже що б не зробила, яке слово не сказала, однаково пролягала дорога назад не в тій радості одкровення й пізнання, яка сюди її привела, — і щоб хоч так борг за свою неш;к ну втіху сплатити, аж вигукнула, аж душею звернулася десь на той край світу: то хай би Петро що поміг. Щось собі таке намислила, шкребучи пучками жилаву шию, за тих людей, що їй усе в спомин, хоч вона то їм нічого не заподіяла. Скільки цеї крові, аж коржі оддирати від стін треба. Вони лихо перебули і всталися живі, то їм тепер треба їсти й пити, щоб викарзяти трохи. Вони всі щось до неї мають, але хіба їм ті позички в голові, скажи. Не все хіба поод-давала, не всі дерева повирубувала в садку, коли ці чотири роти мала в хаті. Не сміх хіба, як цей кривенький приходив та боявся в подвір'я зайти. Скільки щеп у вас, цьотко, а само в очі не дивиться. Скаже йому з порога, а він запише на одно менше й гайда. Чо це дерево всохло, Марто, — той старший з сільради. А я плакать під нього виходжу вночі, а сльози гарячі. За цього меншого, Гандрея, очі видирали, коли вже він виросте; хай росте, вона йому не боронить, хіба у них в канцелярії не записані года всіх її дітей, чо ви сікаєтеся. їй не тоді страшно було, як записувала Гандрея, осьдо тепер думай, як цей дядько прокльони десь посилає, що до пенсії

на три роки більше тягти. Ото молодий годами, та старий літами. А єй-бо, вона чогось до цього меншого більш ласки мала, ті як-то чужіші були, і що дальш цю свою провину залатувала то ласкавим словом, чи коржиком припасеним. Але ж ці очі щось знали, що так дивилися, — раділи та дякували за хліб і сіль, ждучи, певне, коли вже вигребуться з неріднього кубла. А Гандршко прикипав до духу й звичаю її хати — що менший був, то од спідниці не відступить, а далі то вже ого яка поміч була. Такий був моцний, що од людожерки втік, прибігає радісінький; мам, мене тітка в льосі зачинила, а я через верх продерся. Чогось, знає, сиділи тако сім'єю на лаві й дивилися, як він біля печі на ослоні вибирає з миски пісний борщик, забувся за їжею про своє щастя, що живий зостався, і їй тоді плакать захтілося, цьомнути в голову цю чужу дитину, поприсувати до себе й цих старших трьох, які так і не позбулися страху перед нею: ця тітка лиха до нас, вона нам не мама ніяка. Просила, називаючи донею, щоб не витирав рук об ослін, і він слухняно тер обома рученятами об штанці на колінах, — не так протиратимуться, як масне. Стукоту полякалися ті перші, аж од мисника так на неї повитрі-щувалися, а Гандрійко вже в пелену ліктями вперся і з цієї колиски видивлявся на двері, хто це його думає назад знов у льох повернути, ще радість йому не минає, що от послухався маму, та й будуть його штани як брезент та й чорта порвуться, то вона, щоб не перебити йому втіхи, тільки нагадувала, щоб сидів і не ворушився, обіцяла, що більш його по сірники ніхто не посилатиме, й ті, пораділі з її певності, радо допитувалися, чи відчиняти, кажучи до неї мамо. "Хтось так біг на шлях, аж гупало, — ще з сіней, од-

4(20) березня ясно і мороз вітер холодний 5(21) березня ясно і тепло

6(22) березня ясно і міцний мороз 7(23) березня мороз сильний 8(24) березня сонце і мороз сильний 10(26) березня ясно і вітер 11(27) березня прояснення і туман цілий день купила каструлю і бетонника 2-76 за те й за те 12(28) березня цілий день туман і похмуро і розтає 13(29) березня похмуро і прояснення сніг і розтає одержала з пошти гроші 14(1) березня Явдохи мороз вранці ясно і сніг розтає 15(2) березня хмарно і сніг йшов Рожкової весілля було Наді В. 16(3) березня починається піст 17(4) березня бризкав дощик розтає сніг 18(5) березня вдень сонце і тепло розтає йде дощ вранці снився Микола в той бік Щербаченка 19(6) березня похмуро і мороз 20(7) березня сонце і тепло і сніг розтає по вулиці вода біжить 22(9) березня один тиждень Трійці було похмуро і розтавало і вода

23(10) березня перший раз земля парує о третій годині сонце вияснилося

хиливши двері, голосно забалакала Богинька, — а в вас не світиться, думаю бож-ж". Бачила Гандрійка біля колгоспу, а послям чує, жінки балакають, буцім заходив до Килини, і їй тра було на ту гулицю, і щось повело в двір, а там тако двері на усе розчинені і з темних сіней чиргик-чиргик, — бо-ж, ножа гострить, де цей Гандрей. "А осьдо-го я, гов", — з пелени на всю хату гукнуло, й вона йому цю радість ну не знала б як продовжити, та й знов його в пелену та коліньми здушує, а сиди, бо оно ще не таке ввалить до хати. "А то що, — витріщився, — прийде мій тато й вашого дядька цюкне". Й мову їй одняло, а ці старші повкипали в стіну, ото, думають, зара буде. "Цить, дурний, твій тато ще вернеться, а дядькові вороття не буде. Твій тато десь чоботи у лісах шиє людям, щоб їм ноги не мерзли". — "А ваш дядько коні й там пасе?" — "Дядько Кіндрат щось до твого тата мав, а твій тато двічі його вбив. Хто двічі вбитий, не прийде ніколи. Як дядько Кіндрат помер, почав навідуватися до мене. Але що не йде, то по дорозі стане в твого тата під вікном та й каже: "Нащо це ти мені черевики тісні пошив?" А чи вертався знов назад, то знов не забував сказати в твого тата під вікном: "Нащо це ти мені черевики тісні пошив?" Твій тато як сказився, бігав до мене й молив, що пошиє нові черевики й щоб я їх віддала Кіндратові та щоб він більше не ставав під вікном і не казав. А скільки ж ти за нові черевики возьмеш, Пилипе, питаюся твого тата". — "Мого тата в допр забрали, і він не мав коли шити, правда, мам?" — "Тоді такий час був, що й суду не було. Але він сам собі суд вчинив. Дядько Кіндрат хазяїном був, раз настрашив колядників. Він думав, це хтось у комору закрався, я винесла калача, а він пішов за ними, і вони побачили, й полякалися, й в ноги. А він прийшов під вікно й стоїть. Діти понастрашувалися і почали казати: "Мамо, подивіться, що це дивиться в вікно". І мати подивилася, що це не Кіндрат, а вмерлий Кіндрат. Потім почали допитуватися в дітей, що то є. Вони почали відповідати, що вони колядували в тітки Марти, а він за ними біг від самої хати". — "Ми показали й татові калача, а вони в ґвалт та в сіни, а потім у коморі страшно тарабаніли, коли це заходять бліді геть і сіли чогось на ослінчику біля припічка". — "Скоро ж йому той осиковий кілок і послужив". — Богинька й собі право здобула далі пробратися в хату. Марта помалу в пелену далі розповідала: "Так собі другу смерть знайшов, ходив, поки осиковим кілком не прибили. Так кров, казав впослі Пилип, по тому кілку і цвиркнула". — "Баба Марценька тата й маму чортом лякали, та й вони боялися у колгосп та й поїхали десь", — старшенька підпря-

глася до розмови. Старший од Гандрея хлопчик згадав і собі щось: "Баба Марценька лякала, що як підуть у голгосп, то чортові душу запродадуть, і ми з мамою плакали".