Королева Сонька - Ірина Звонок

 Вітовт не згадував про Соньку у розмові з королем, але насправді він не забував про неї ні на хвилинку.

  - Невдячне дівчисько! – вигукнув він, коли залишився наодинці з княгинею Уляною. – Забула, хто зробив її королевою! Де б вона була, якби я не вказав на неї Ягайлові?

  - Так, – ображено підтакувала Вітовтиха. – Я стільки часу витратила на неї. Вчила її розмовляти польською і поводитися, як пристало королеві. І ось така мені дяка? Рідна кров, донька мого покійного брата! А варто було мені покинути її на кілька місяців, то Сонька наблизила до себе якихось польських дівок, які у лісі вилупилися на мене і хихотіли по-нахабному.

  - Якби тільки дівки! Там ще й якийсь лицар топчеться поблизу нашої королеви... – пробурмотів Вітовт.

  - Який лицар? – Вітовтиха аж підскочила від несподіванки.

  - Біс його знає, – князь почухав голову. – Щось там з рогами. Але я упізнаю його, коли побачу.

Жінка допитувалася:

  - Поясни мені нарешті, що сталося. Ти застав його з Сонькою?

  - Так.

  - Оце новина! Де?

  - У лісі.

  - У лісі?! – здивуванню Вітовтихи не було меж.

  - Так. Я застав їх на невеличкій галявині посеред непролазної хащі. Сонька сказала, нібито заблукала. Але я підозрюю, що вони навмисно відстали від мисливців, щоб залишитися наодинці.  

  Княгиня Уляна схопилася за голову:

  - Боже, який сором! І це – донька мого брата! Хоча, у них уся родина така. Пам’ятаєш, скільки клопоту ми мали через Василинку? Що вони робили?

  - Хто? – не зрозумів Вітовт, який не завжди міг простежити думку своєї дружини.

  - Сонька та її лицар.

  - А... Нічого.

  - Навіть... не цілувалися? – видихнула Уляна.

  - Не цілувалися, – підтвердив Вітовт. – Може, почули мене і налякалися?

  - Напевно ти перся через ліс як відмідь, – дорікнула княгиня Уляна.

  - Я ступав якомога тихіше, – намагався виправдатися він. – Може, Сонька сказала правду, і той лицар їй не коханець, а просто охоронець, який не полишив королеву у біді? 

Княгиня Уляна набундючилася:

  - Тепер ми вже й не дізнаємося. Хіба що...

  - Що?

  - Будемо стежити за ними.

Князь Вітовт задумався.

  - Так і зробимо, – вирішив він. – Ти придивись до поведінки Соньки. А за лицарем простежить Іван Баба.

  Наступного дня князь Вітовт викликав до себе молодого князя Івана Друцького, якого прозвали Бабою, щоб не плутати його зі старшим братом, теж Іваном. Пояснив, що він повинен робити. Баба погодився. То був його обов’язок – служити князю Вітовту. 

  Удвох вони походжали по замкових галереях. Вітовт вдивлявся в обличчя усіх чоловіків, які зустрічалися їм. Він вже втрачав терпець, коли нарешті упізнав Гінчу з Рогова. Заклопотаний лицар поспішав на службу.

  - Це він! – прошепотів Вітовт і смикнув Івана Бабу за рукав. – Стеж за ним, не спускай з нього очей ні на мить. Потім розкажеш мені куди він ходить і з ким бачиться.

  - У вільний від служби час? – уточнив Іван Баба.

  - Завжди. Вдень і вночі. Особливо коли він на службі, – наголосив князь Вітовт. – І тримай язика за зубами, що б ти не побачив. Зрозумів?

  - Зрозумів, – кивнув Іван Баба.                

  У наступні кілька днів нічого не сталося. Іван Баба, у непримітному одязі, стежив за Гінчею, але не побачив нічого підозрілого. Аж поки не настала ніч, коли охоронцю королеви випала нічна варта.

  Гінча разом з іншим охоронцем стояв біля дверей покоїв. А Іван Баба, вдягнений у чорне і взутий в м’які шкіряні черевики, щоб не було чутно його ходи, сховався у найтемнішому кутку галереї, між колонами. Час від часу молодий княжич Друцький визирав з-за колони. Минуло приблизно дві години, але нічого не змінилося. Ні пози охоронців, які випросталися і стояли нерухомо, майже торкаючись потилицями кам’яної стіни, ні кут, під яким вони тримали алебарди у напружених руках.

  Іван Баба кілька разів позіхнув і подумав про м’яке тепле ліжко. А з примхи князя Вітовта йому доведеться ночувати на кам’яній підлозі. Якщо взагалі пощастить стулити очі хоча б на кілька годин. І навіщо стежити за цим лицарем, який не вчинив жодної підозрілої дії?!

  Зненацька Бабі здалося, нібито зарипіли прочинені двері. Він обережно визирнув у галерею і здригнувся. Сонька, уся у білому, з волоссям розпущеним по плечах, вийшла і зупинилася перед охоронцями. Вона щось казала чоловікам і милостиво посміхалася. Баба не чув її слів через відстань, але мимоволі замилувався нею. У напівтемряві галереї, осяяна світлом смолоскипа, Сонька здавалася йому набагато знадливішою ніж тоді, коли була худорлявим підлітком. Баба навіть замріявся: от би знову пробратися до її опочивальні і спробувати знадити її! Але не можна! Сонька тепер королева. Хто б міг подумати про таке? І два озброєні бовдури стережуть її покої.

  Сонька повернулася до своїх покоїв. А за нею рушив отой самий лицар, стежити за яким доручили Івану Бабі.