Королева Сонька - Ірина Звонок

  Сонька стала на коліна біля невеличкої могили.        

  - Це – мій гріх! – у відчаї промовила вона і вдарила себе у груди. – Господи, чому ти не покарав мене? Чому ти забрав малу невинну дитину?

  Зненацька вона почула дивний шелест. Начебто з темного кутка каплиці на неї виповзла темна тінь. Сонька злякано повернулася і ледве не покликала охоронців. Але вчасно стрималася, бо упізнала королівну Ядвігу. Падчірка була вдягнена в чорну сукню, тому Сонька й не помітила її. Дівчина дивилася на королеву з дивною зміїною посмішкою.  

  - Ваш гріх? – запитала вона. – Чим же так сильно згрішила ваша королівська милість?

  У Соньки від переляку пересохло у горлі. Тільки зараз вона зрозуміла, як сильно хоче жити. Хоча перед цим вона багато разів журливо повторювала, що з радістю пішла б услід за своїм любим Казимирчиком.    

  - Усі ми грішні, – відповіла Сонька, підводячись з колін. – Певно, я чимось прогнівала Господа Бога, бо мій маленький Казимир був невинним дитям. Він не знав, що таке гріх.

Королівна Ядвіга перехрестилася.

  - Я молюся за душу королевича Казимира, – промовила вона. – Адже він був моїм братом.

  - Ось як? – гірко усміхнулася Сонька. – Я завжди вважала, що ти ненавидиш моїх дітей. Адже вони перейшли тобі шлях до корони.

Ядвіга почервоніла і відповіла крізь зуби:

  - Я все ще можу стати королевою. Адже польські шляхтичі принесли присягу мені. Мені, а не Владиславові!

  Сонька не знайшла слів для відповіді і вискочила з каплиці. Як же вона ненавиділа цю пихату та зарозумілу Ядвігу! А королівна так само ненавиділа її.