Королева Сонька - Ірина Звонок

  - Олень! Ось він! Біжить сюди! – звідусіль лунали приглушені вигуки.

Мисливці напружилися, як тятива на луках, що були приторочені до їх сідел.

  Олень вигулькнув зненацька. Зупинився на хвилинку між деревами. Прислухався, повернув голову до мисливців. І, сполоханий, побіг геть.  

  - За ним! – звелів Ягайло. – Хто вполює цього оленя, отримає його роги і подарунок від мене.

  А роги у оленя були, справді, величні.

  І почалася найзахоплююча частина ловів.

  Сонька скакала разом з усіма, підставляючи обличчя вітерцю.

  Коні, луки зі стрілами, сідла, прапорці, пістряві вбрання, гілки дерев, чагарники, лісові птахи, струмок, через який кобила з легкістю перенесла королеву... Усе це кружляло перед очима у Соньки. Шалена круговерть!

  З ліса зненацька вискочили ще кілька оленів і понеслися врізнобіч. Мисливці розділилися. Кожен поскакав за тим оленем, який був ближче.

  Сонька вирішила скористатися випадком. Вона навмисно відстала від групи і повернула на ледве помітну стежинку. У тій шаленій круговерті ніхто не помітив, що королева зникла, загубилася поміж дерев. Окрім того одного, що не зводив з неї очей. Гінча з Рогова поскакав за нею.

  Через десять хвилин нескінченного гону вони зупинилися на невеличкій галявині. Гомін юрби майже не долітав до них. Спішилися. Озирнулися. Впевнилися, що вони одні, і кинулися в обійми одне одному.

  - Як мені не вистачало твоїх обіймів. Вони надають мені сили, – простогнала Сонька.

  - Коли ми знову гратимемо в шахи? – запитав Гінча, вдихаючи запах її волосся, що вибилося з-під покривала під час шаленої скачки.

  - Коли король поїде у справах.

Гінча посумнішав:

  - Останнім часом він майже безвилазно сидить у Кракові.

  - У такому віці важко подорожувати.

  - У такому віці навіть жити важко.

  - Мовчи! – злякалася Сонька. – Хіба можна так казати про короля? Це – тяжкий злочин!

  - А те, що ми робимо, хіба не злочин?

  - Те, що ми робимо, – це смертний гріх. Але він такий солодкий...

  Сонька відкинулася на спину у густій траві, яка пахла вереском: солодко та гірко водночас. Гінча нахилився над нею, щоб поцілувати. 

  - Тихше! – Сонька приклала долоню до його вуст і піднялася на лікті. – Прислухайся. Здається, хтось йде. Я чула, як хруснула гілка.

  - То якесь звірятко, сполохане мисливцями, пробігло недалеко від нас, – Гінча знову поліз до неї з поцілунками.

  Але Сонька звелася на ноги. І, як виявилося через хвилину, недаремно. Між деревами маячила темна постать. Якийсь чоловік наближався до їхньої галявини, ведучи за собою коня. Високий, кремезний, схожий на ведмедя. Князь Вітовт!

  Коли стало зрозуміло, що сховатися не вдасться, Сонька сама побігла назустріч Вітовтові:  

  - Вітаю, дядечку.

  - І я вітаю вашу королівську милість, – Вітовт схопив її у ведмежі обійми, розцілував у обидві щоки і голосно зареготав.

  Від голосного княжого реготу навіть зозуля налякалася і перестала кувати.

  - То нічого, що я привітав тебе не як королеву, а як мою улюблену племінницю? – запитав він, мружачи очі.

  - Нічого, – усміхнулася вона. – Ми зараз не у королівському замку.

  - До речі, як так сталося, що королева опинилася одна, без супроводу, в самісінькій лісовій гущі?

  - Ох, дядечку! – Сонька закотила очі. – Це було жахливо! Я загубилася, коли поскакала за оленем. Не знаю, що й робила б. На щастя, цей хоробрий лицар врятував мене.

Гінча тим часом теж встиг підвестися і відійти до свого коня.

  - Ось як... – Вітовт окинув Гінчу поглядом, у якому ховалася підозра. – То ти врятував королеву?

  - Я вчасно помітив, що кінь поніс її королівську милість у чагарники, і поскакав за нею, – Гінча приклав руку до грудей і чемно вклонився князеві.

  - Ось як... – задумливо повторив Вітовт. – Як тебе звати, хоробрий лицарю?

  - Гінча з Рогова, – юнак знову вклонився якнайчемніше.

  - Я розповім королю Владиславу про те, що трапилося. Ти заслуговуєш нагороди за спасіння королеви.

Сонька відчула легке знущання у голосі Вітовта і запротестувала:  

  - Зі мною нічого поганого не сталося б. Я ж сказала, що просто заблукала.

  - Не кажи, доню, – не погодився Вітовт. – У лісі чаїться багато небезпек. Тебе міг розірвати дикий звір.

  - Який жах! – Сонька притулила долоню до вуст.

  - Ось бачиш! Наш лицар – справжній герой.

  - Я – охоронець королеви, – подав голос Гінча. – Супроводжуючи її милість, я просто виконував свій обов’язок.

  - Ну, добре, – кивнув Вітовт. – Не хочеш нагороди – то й не треба. Але будь певен: те, що ти заслуговуєш, рано чи пізно знайде тебе. А тепер, лицарю, роби, що почав. Виводь нас з лісу.